— Ти приніс води? — запитав Джек.

Попри все, що він міг витягнути з моторошних Вовкових подарунків, хлопчик був на межі серйозного зневоднення: губи — набряклі й порепані, язик, здавалося, надувся і спікся. Ключ ковзнув у замок, і Джек почув, як той відмикається.

Тоді замок зняли з дверей.

— Трохи, — сказав Вовк. — Заплющ очі, Джекі. Твої очі звикли до темряви.

Коли двері відчинилися, Джек затулив очі руками, але світло, що увірвалося в хлів, пролізло крізь пальці й завдало шкоди. Джек зашипів від болю.

— Скоро буде краще, — сказав Вовк, стоячи зовсім близько від нього. Вовкові руки схопили і підняли його. — Заплющ очі, — попередив Вовк і вийшов з хліва.

Коли Джек промовив: «Води», — і його губи торкнулися іржавого краю металевого кухля, хлопчик збагнув, чому Вовк не захотів затриматися в хліві. Зовні повітря було неймовірно чистим і солодким — здавалося, ніби його привезли з Територій. Він випив дві столові ложки води, яка смакувала, як найкраще м’ясо на землі, й текла крізь нього, наче іскристий струмок, який оживляє все, до чого торкається. Він почувався так, наче його зрошують.

Вовк забрав кухлик у Джека значно раніше, ніж той напився.

— Якщо я дам тобі більше, ти просто виблюєш, — сказав Вовк. — Джеку, можеш розплющувати очі — але зовсім трішки.

Джек дослухався до порад. Мільйони часточок світла вдарили очі. Хлопчик закричав. Вовк сів і обняв Джека.

— Ковтни, — сказав він і знову підніс кухлик до вуст. — Ще трішки розплющ очі.

Тепер біль від сонячного світла був значно меншим. Джек дивився крізь завісу вій на сліпуче світло, коли ще один чарівний струмок стікав у його горло.

— Ох, — сказав Джек. — І що ж робить воду такою смачною?

— Західний вітер, — швидко відповів Вовк.

Джек ширше розплющив очі. Калейдоскоп кольорових плям перетворювався на обшарпаний коричневий колір хліва, зелені та світло-коричневі барви яру. Його голова лежала у Вовка на плечі. Круглий живіт Вовка впирався йому в ключицю.

— З тобою все гаразд, Вовку? — запитав він. — Ти добре поїв?

— Вóвки завжди добре їдять, — просто відповів Вовк. Він поплескав Джека по стегну.

— Дякую, що приносив мені ті шматки м’яса.

— Я ж обіцяв. А ти був стадом. Пам’ятаєш?

— О так, пам’ятаю, — відповів Джек. — Можна я ще трохи поп’ю?

Хлопчик зліз із великих Вовкових колін і сів на землю, щоб бачити обличчя друга.

Вовк простягнув йому кухоль. Окуляри Джона Леннона повернулися. Вовкова борода перетворилася на маленький пушок на щоках. Чорне волосся, досі довге й брудне, доходило тепер тільки до плечей. Обличчя виглядало лагідним, привітним і трохи втомленим. На комбінезон із кишенькою Вовк одягнув сірий реглан на два розміри менший, ніж потрібно, з написом на грудях «СПОРТИВНА СЕКЦІЯ УНІВЕРСИТЕТУ ІНДІАНИ».

Він скидався на звичайну людину більше, ніж будь-коли, відколи вони з Джеком познайомилися. Звісно, він зовсім не виглядав, як людина, здатна осягнути хоча б найпростіший курс у коледжі, зате він міг бути класним футболістом у команді старшої школи.

Джек ковтнув іще раз — Вовкова рука застигла над іржавим бляшаним кухлем, ладна забрати його, щойно Джек нап’ється.

— З тобою точно все гаразд?

— Прямо тут і зараз, — сказав Вовк. Він потер іншою рукою живіт, настільки набряклий, що той розтягував тканину светра, наче рука — рукавицю. — Просто втомився. Трохи посплю, Джеку. Просто тут і просто зараз.

— Де ти роздобув реглан?

— Він висів на мотузці, — сказав він. — Холодно тут, Джекі.

— Ти ж не завдав шкоди людям, правда?

— Жодних людей. Вовк! Пий тепер воду, повільно.

Його очі на мить спалахнули щасливим гелловінським помаранчевим вогнем, і Джек збагнув, що Вовк ніколи не скидатиметься на звичайну людину. Вовк широко роззявив рота і позіхнув.

— Трішки поспати.

Він зручніше вмостився на схилі й опустив голову. І майже заснув.

Частина III

Зіткнення світів

Розділ двадцятий

Схоплені законом

До другої години того дня вони вже були на сотню миль західніше, і Джеку Сойєру здалося, що він також біг за місяцем — так легко все проминуло. Попри страшенний голод, Джек повільно, дрібними ковточками, сьорбав воду з іржавого кухлика, чекаючи, коли Вовк прокинеться. Нарешті Вовк стрепенувся, сказав: «Тепер готовий, Джеку», посадив хлопчика на спину і підтюпцем побіг до Дейлвілла.

Поки Вовк сидів на тротуарі й намагався злитися з оточенням, Джек зайшов до дейлвіллського «Бурґер Кінґа». Він змусив себе спершу пройти до чоловічого туалету і роздягнутися там до пояса. Навіть у туалеті його зводив з розуму запах смаженого м’яса; рот наповнила слина. Джек помив долоні, руки, груди, обличчя. Тоді засунув голову під кран і помив волосся рідким милом. Зім’яті паперові рушники один за одним летіли на підлогу.

Нарешті Джек був готовий підійти до прилавку. Дівчина в уніформі витріщалася на нього, поки він робив замовлення — через мокре волосся, вирішив він. Чекаючи на приготування страв, дівчина відійшла, притулилася до віконця видачі й продовжила безсоромно розглядати хлопця.

Джек вгризся у перший «Воппер»,[173] щойно повернувся до скляних дверей. Сік побіг підборіддям. Хлопчик настільки зголоднів, що навіть не намагався жувати. Аби з’їсти великий бургер, йому вистачило трьох гігантських укусів. Джек уже збирався четвертим укусом прикінчити рештки, коли помітив крізь двері, що навколо Вовка зібрався натовп дітвори. М’ясо застрягло в горлі, а шлунок стиснувся.

Джек поквапився до виходу, намагаючись проковтнути телячий фарш, розм’яклий хліб, пікулі, томати й соус. Діти на вулиці оточили Вовка з трьох боків, витріщаючись на нього так само нахабно, як і офіціантка на Джека. Вовк сидів навпочіпки на асфальті, відійшовши від фастфуду якомога далі. Він вигнув спину і втягнув голову, мов черепаха. Вуха, здавалося, прилипли до голови. Їжа застрягла в Джековому роті, наче м’ячик для гольфа, а коли він судомно глитнув, вона ледь просунулась вниз.

Вовк краєм ока зиркнув на Джека і, вочевидь, розслабився. Високий чоловік років двадцяти в синіх джинсах відчинив дверцята пошарпаного червоного пікапа, що стояв на узбіччі футів за п’ять-шість, притулився до кабіни і з усмішкою почав спостерігати.

— Тримай бургер, Вовку, — максимально безтурботно промовив Джек.

Він простягнув коробку Вовку, той її обнюхав. Потім підвів голову й відкусив величезний шмат від коробки. Вовк почав методично жувати. Діти, ошелешені й зачаровані, підступили ближче. Дехто загиготів.

— Що він таке? — спитала маленька дівчинка з двома косичками, підв’язаними пухнастими рожевими стрічками для пакування подарунків. — Він монстр?

Коротко підстрижений хлопчик років шести став перед дівчинкою.

— Він Галк, так? Він справжній Галк. Агов? Агов? Правда?

Вовку вдалося дістати те, що залишилося від «Воппера» з картонної коробки. Він долонею заштовхнув у рот весь бургер. Шматочки латуку впали між його піднятими колінами, майонез і м’ясний сік потекли по підборіддю та щоці. Решта перетворилося на брунатну масу, що перемелювалася гігантськими зубами Вовка. Проковтнувши, він заходився вилизувати коробку. Джек м’яко забрав її у Вовка з рук.

— Ні, він просто мій кузен. Він не монстр і не Галк. Чому б вам, дітки, не піти звідси? Облиште нас. Дайте нам спокій.

Вони й далі витріщалися. Тепер Вовк облизував пальці.

— Якщо ви й далі вилуплятиметеся на нього, він розізлиться. Не знаю, що він тоді зробить.

Хлопчик із короткою стрижкою досить часто бачив трансформації Девіда Баннера, аби уявити, що гнів може зробити з цим жахливим хижаком «Бурґер Кінґа». Він відступив. Більшість інших дітей вчинили так само.

— Йдіть, будь ласка, — сказав Джек, але діти знову застигли на місці.

Стискаючи кулаки Вовк здійнявся над землею, як гора.