Вона досі лишалася теплою.

Вираз жахливого страждання з’явився на Вовковому обличчі. Він натягнув на ніс круглі окуляри.

— Не хочу завдавати тобі шкоди, Джеку, — Вовк ніколи не зробить Джеку боляче. — Вираз його обличчя був настільки переконливим і сповненим глибокого нещастя, що він міг би здатися безглуздим, якби не був таким щирим.

Джек піддався і випив напій із банки. Він просто не міг встояти перед цим виразом болісного страху. Смак виявився таким жахливим, як Джек і уявляв… і чи не захитався на секунду світ? Чи не захитався він, як буває, коли Джек ось-ось перенесеться на Території?

— Вовку! — крикнув він. — Вовку, хапай мене за руку!

Вовк, водночас зосереджений і схвильований, послухався.

— Джекі? Джекі? Що з тобою?

Смак ліків почав танути в роті. У той же час м’яке тепло — схоже на те, яке дарував маленький ковток бренді, який мама дозволяла йому в рідкісних випадках — почало наповнювати його живіт. І світ навколо знову став твердим. Коротке тремтіння могло бути просто грою уяви… але Джек так не вважав.

Ми майже перенеслися. На мить той світ опинився дуже близько. Імовірно, я можу робити це і без магічного соку… певно, я можу!

— Джеку? Що з тобою?

— Мені вже краще, — відповів він і навіть зміг усміхнутися. — Мені вже краще, ось і все. — Він раптом з’ясував, що так і є.

— Ти й пахнеш тепер краще, — бадьоро сказав Вовк. — Вовк! Вовк!

Наступного дня Джеків стан покращувався, та слабкість залишалася. Вовк віз його «наче коник», тож на захід вони рухалися дуже повільно. Із сутінками почали шукати місце для ночівлі. Джек звернув увагу на дерев’яний хлів у брудному маленькому вибалку. Навколо валялося сміття і лисі шини. Вовк погодився без зайвих обговорень. Весь день він був тихим і похмурим.

Джек заснув практично миттєво і прокинувся близько одинадцятої, щоб відлити. Він роззирнувся і побачив, що Вовкове місце — порожнє. Джек подумав, що приятель, певно, пішов на пошуки додаткової порції трави, аби запропонувати йому еквівалент бустер-ін’єкції.[166] Джек поморщив ніс, але знав, що коли Вовк захоче напоїти його своїм трунком, то він не відіб’ється. Поза сумнівом, після першого прийому йому стало набагато краще.

Джек обійшов хлів збоку — високий стрункий хлопчина в боксерках «Джокі», незашнурованих кросівках і розстібнутій сорочці. Він сцяв, як йому здалося, дуже довго і в процесі дивився на небо. Це була одна з тих оманливих ночей, які часом бувають на Середньому Заході наприкінці жовтня й на початку листопада, незадовго до того, як зима візьме світ у жорстокі залізні лабети. Ніч була мало не по-тропічному теплою, і м’який бриз скидався на пестощі.

У вишині плавав білий круглий і красивий Місяць. Оманливо й навіть моторошно ясно він освітлював усе навколо. І здавалося, ніби він водночас осяває і потьмарює цю ніч. Джек витріщався на Місяць, розуміючи, що його загіпнотизовано, але не надто переймаючись цим.

Ми не ходимо біля стада, коли змінюємося. Добрий Джейсоне, ні!

Я тепер стадо, Вовку?

На місяці з’явилося обличчя. Джек навіть не здивувався, що те обличчя належало Вовку… от тільки воно зовсім не було відкритим, широким і трохи здивованим, сповненим доброти і простоти. Це обличчя здавалося вузьким і, так, темним, темним від волосся, от тільки волосся не надавало йому темряви. Темряви обличчю додавали наміри.

Ми не ходимо біля них, ми б з’їли їх, з’їли їх, ми б з’їли їх, Джеку, коли ми змінюємося, ми б…

Це обличчя на Місяці — вирізьблений на кістці к’яроскуро[167] — належало розлюченій тварюці. Вона схилила голову на бік за мить до нападу, роззявила рот, повний зубів.

Ми б з’їли, ми б вбили, ми б вбили, вбили, ВБИЛИ, ВБИЛИ!

Палець доторкнувся до Джекового плеча і повільно спустився до талії.

Джек так і стояв із членом у руці, злегка стискаючи крайню плоть великим і вказівним пальцями, й дивився на небо. Свіжий, потужний струмінь сечі вирвався з нього.

— Я налякав тебе, — сказав за спиною Вовк. — Вибач, Джеку. Забий мене Бог.

Але на мить Джек подумав, що Вовку зовсім не було прикро. Вовкові слова звучали так, ніби він посміхався.

І раптом Джека охопила абсолютна певність, що його зараз з’їдять.

«Цегляний будинок? — безглуздо подумав він. — У мене нема навіть солом’яної хатинки, куди я міг би втекти».

Ось тепер прийшов страх. Сухий жах палив його вени сильніше за гарячку.

Хто боїться великого злого Вовка, великого злого Вовка, великого злого?..[168].

— Джеку?

Це я, це я, о Боже, я боюся великого злого Вовка…

Джек повільно повернувся.

Вовкове обличчя, яке, коли вони прийшли до хліва і лягли спати, було тільки трохи заросле короткою щетиною, зараз вкривала густа борода, що доходила аж до вилиць, через що здавалося, що рости вона починає ще на скронях. Його очі світилися червоно-помаранчевим сяйвом.

— Вовку, з тобою все гаразд? — запитав Джек уривчастим шепотом з придихом. Голосніше говорити він не міг.

— Так, — відповів Вовк. — Я бігав за Місяцем. Він прекрасний. Я бігав… бігав… бігав. Але зі мною все гаразд, Джеку. — Вовк усміхнувся, аби продемонструвати, що з ним справді все гаразд, і виставив напоказ повний рот велетенських гострих зубиськ. Джек відскочив у тупому жаху. Це наче зазирнути до пащі потвори з фільмів про «Чужого».

Вовк помітив цей вираз обличчя, і його різкі, огрубілі риси викривив смуток. Але під цим смутком — і зовсім не глибоко — крилося дещо інше. Це дещо розважалося, сміялося і демонструвало зуби. Воно б гналося за здобиччю доти, доки від страху в тої не потече носом кров, доки вона не почне стогнати і благати про помилування. Воно б сміялося, розриваючи плоть волаючої здобичі.

Воно б сміялося, навіть якби тією здобиччю був він.

Особливо якби тією здобиччю був він.

— Джеку, вибач, — казав він. — Час… наближається. Нам треба буде щось придумати. Ми… завтра. Нам треба буде… треба… — Він глянув угору, і зачудований вираз з’явився на його обличчі, доки він роздивлявся небо.

Він підвів голову і завив. І Джеку подумалося, що він чув — дуже тихо, — як вовк на Місяці завив у відповідь. Жах охопив Джека — спокійний і абсолютний. Тієї ночі він так і не зміг заснути.

Наступного дня Вовку покращало. Зовсім трішки, бо від напруги його аж нудило. Коли він намагався пояснити Джекові, як треба поводитися — принаймні наскільки він міг це розказати, — високо над головою пролетів реактивний літак. Вовк скочив на ноги, кинувся бігти й вити на нього, розмахуючи кулаками в напрямку неба. Його волохаті ноги знову стали босими. Вони набрякли і зовсім порвали дешеві пенні-лофери.

Він спробував пояснити Джекові, що робити, але не просунувся далі старих оповідок і чуток. Він знав, як проявляється Зміна в його світі, але відчував, що тепер усе буде набагато гірше — потужніше і небезпечніше. Тут, на землі Чужинців. І він уже це відчував. Він відчував силу, яка проходила крізь нього, і вночі, коли зійде Місяць, ця сила витіснить його самого.

Знову і знову він повторював, що не хоче завдати болю Джекові, що він радше вб’є себе, ніж поранить Джека.

Найближчим містечком був Дейлвілл. Джек прибув туди саме після того, як годинник на будинку суду пробив полудень, і пішов до магазину металовиробів «Справжня цінність». Одну руку він поклав у кишеню штанів, у якій лежали його дуже збіднілі запаси.

— Допомогти, синку?

— Так, сер, — відповів він. — Я хочу придбати навісний замок.

— Добре, йди сюди, і ми подивимося. У нас є «Єйли», «Мосслери», «Лок-Тайти»… та будь-які є. Який саме замок ти хочеш?