— А тоді?

Паркус знизав плечима.

— Не знаю напевне. Можливо, Джеку, ти зустрінеш когось знайомого.

— Але як ми потрапимо до…

— Тсс, — сказав Паркус і поклав руку Джекові на чоло.

Його мама робила так, коли він був

(«Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий от джаз. Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову».)

дуже маленьким.

— Досить запитань. Гадаю, все буде добре з тобою і Річардом.

Джек ліг на землю. Він поклав чорну кулю на згині руки. Хлопчику здавалося, ніби до його повік причеплено по шлакобетонному блоку.

— Ти був чесним і сміливим, Джеку, — сказав Паркус зі спокійною серйозністю. — Мені б хотілося, щоб ти був моїм сином… я вражений твоєю сміливістю. І твоєю вірою. Багато людей у багатьох світах завдячують тобі. І, гадаю, тим чи іншим чином більшість із них відчувають це.

Джек спромігся всміхнутися.

— Залишся ненадовго, — промовив він.

— Гаразд, — сказав Паркус. — Доки ти не заснеш. Не переймайся, Джеку. Ніщо не завдасть тобі шкоди тут.

— Мама завжди казала…

Але сон здолав хлопчика до того, як він устиг завершити думку.

Якимось таємничим чином сон не відпускав його навіть наступного дня, коли він начебто прокинувся. А може, то був зовсім не сон, а певна захисна властивість мозку, яка сповільнювала увесь день і перетворювала його на сон. Вони з Річардом, котрий був так само повільним і обережним, стояли біля найвищого дерева у світі. Навколо них мерехтіли прозорі сонячні промені. Навіть десять дорослих чоловіків, взявшись за руки, не могли б обхопити його. Велетенське унікальне дерево тягнулося увись. У лісі високих дерев воно видавалося Левіафаном, справжнім прикладом територіальної розкоші.

«Не переймайся», — казав Паркус, навіть коли він ладен був ось-ось зникнути, неначе Чеширський Кіт.[278] Джек закинув назад голову, щоб подивитися на верхівку дерева. Хоч він і не усвідомлював цього, але насправді почувався емоційно виснаженим. Велич дерева породжувала у ньому лише відгомін здивування. Джек доторкнувся долонею до, на диво, гладенької кори. «Я вбив чоловіка, який убив мого батька», — мовив він сам до себе і стиснув другою рукою темну і на перший погляд мертву кулю Талісмана. Річард витріщався на верхівку велетенського дерева заввишки з хмарочос. Морґан помер і Ґарднер теж, а сніг, певно, вже розтанув на пляжі. Але ще не весь. Джек відчував, як засніжений пляж заповнював його голову. Колись він подумав — тисячу років тому, як здавалося тепер, — що коли він зможе нарешті доторкнутися до Талісмана, то відчує такий тріумф, хвилювання і тріпотіння, що він аж свистітиме від радості. Натомість він відчував лише незначне відлуння оцього всього. У його голові падав сніг, і його спогади не сягали далі Паркусових інструкцій. Він збагнув, що велетенське дерево зачарувало його.

— Візьми мене за руку, — сказав він Річарду.

— Але як ми плануємо дістатися додому? — запитав Річард.

— Не переймайся, — відповів Джек і стиснув руку друга.

Теж мені лихо — дерево зачарувало. Джек Сойєр побував у Заклятих Землях, він подолав Чорний Готель. Джек Сойєр — сміливий і чесний. Джек Сойєр — змучений дванадцятирічний хлопчак, у якого падає сніг у голові. Він легко перенісся назад, у свій світ, і Річард прослизнув за ним крізь усі можливі перешкоди.

Ліс зменшився — тепер це був американський ліс. Крони дерев, що м’яко колихалися на вітрі, були суттєво нижчими, та й самі дерева були значно меншими за свої аналоги з тієї частини територіального лісу, куди Паркус спрямував їх. Джек лишень невиразно усвідомлював цю різницю в масштабах, доки не побачив перед собою асфальтову дорогу на дві смуги. Реалії двадцятого століття миттєво ошелешили його по голові, коли він почув гуркотливий шум невеличкого двигуна. Він інстинктивно відскочив разом із Річардом на узбіччя за мить до того, як маленький білий «Рено-ЛеКар» прошмигнув повз нього. Машина пролетіла, а тоді проїхала крізь тунель, вирізаний у стовбурі секвої (яка ледь сягала половини розміру свого територіального двійника). Але принаймні один дорослий і двоє дітей у «рено» не витріщалися на секвої, заради яких приїхали аж із Нью-Гемпшира (Живи вільним, або помри![279]). Жінка і двоє малюків на задньому сидінні повернулися, щоб розгледіти Джека і Річарда. Їхні роти нагадували широко розчахнуті чорні печери. Вони щойно побачили, як біля дороги, наче привиди, постали двоє хлопчиків — магічно і одночасно, наче Капітан Кірк і Містер Спок[280] перенеслися з «Ентерпрайза».

— Ти не проти трохи пройтися?

— Звісно, — відповів Річард.

Джек ступив на поверхню траси 17 і пройшов крізь діру в стовбурі. Певно, йому це все сниться, подумав Джек. Насправді вони — на територіальному пляжі, поруч лежить Річард і вони обидва перебувають у навіяному Паркусом сні. Мама завжди казала… Мама завжди казала…

Вони рухалися, ніби крізь густий туман (попри те, що погода в тій частині Північної Каліфорнії була сухою і сонячною). Джек Сойєр вивів Річарда Слоута з лісу на пологу дорогу, яка проходила повз грудневі луки.

…найголовнішою людиною в будь-якому фільмі є оператор…

Його тіло вимагало сну, а мозок — відпочинку.

…що вермут — це знущання над хорошим мартіні.

Річард замислено плівся позаду. Він рухався настільки повільно, що Джеку довелося зупинитися край дороги і зачекати, доки Річард його наздожене. Містечко під назвою Сторівілль виднілося за півмилі від них. Обабіч дороги розташувалися декілька низеньких білих будівель. На одній із них виглядав напис «АНТИКВАРІАТ». Над порожнім перехрестям біля будинків висів світлофор. Джек побачив кутик вивіски «МОБІЛ» на автозаправній станції.

Річард плентався позаду. Його голова так низько нахилялися, що мало не торкалася підборіддям грудей. Коли Річард підійшов ближче, Джек нарешті побачив, що його друг плаче. Джек обняв Річарда за плечі.

— Я хочу, щоб ти дещо знав.

— Що саме? — Маленьке рішуче Річардове личко було залите слізьми.

— Я люблю тебе, — сказав Джек.

Річардові очі знову ковзнули на поверхню дороги. Джек і далі тримав друга за плечі. Наступної миті Річард підвів погляд — подивився просто на Джека — і кивнув. І тут Джеку спали на думку слова, які він раз чи два чув від Лілі Кавано-Сойєр: «Джекі, іноді не потрібно давати волю язику».

— Ми на правильному шляху, Річі, — сказав Джек. Він чекав, доки Річард витре очі. — Гадаю, хтось має зустріти нас на заправці «Мобіл».

— Може, Гітлер? — Річард притиснув долоні до очей.

Вже за мить він знову був у формі, й хлопці пліч-о-пліч зайшли у Сторівілль.

У затінку заправки «Мобіл» припаркувався «Кадилак-Ельдорадо» з телеантеною-бумерангом позаду. Авто здавалося великим, ніби трейлерний будиночок, і чорним, як смерть.

— О, Джеку, лайнооооо, — простогнав Річард і схопив Джека за плече.

Його очі широко розплющилися, а губи тремтіли. Джек знову відчув викид адреналіну у кров. Від цього не з’явилося жодного додаткового драйву, а лише втома. Цього вже було забагато, забагато, забагато. Стискаючи темну дешевеньку на вигляд кришталеву кульку, на яку перетворився Талісман, Джек рушив пагорбом униз, у напрямку заправки «Мобіл».

— Джеку! — слабко кричав Річард позаду нього. — Що ти в біса робиш? Це один із НИХ! Таке саме авто, як у «Тайєрі»! Таке саме авто, як у Пойнт-Венуті.

— Паркус сказав нам прийти сюди, — сказав Джек.

— Ти божевільний, друзяко, — прошепотів Річард.

— Знаю. Але все буде добре. Побачиш. І не називай мене друзякою.

Дверцята Кадилака прочинилися і звідти з’явилася велика м’язиста нога, вбрана у вицвілі блакитні джинси. Тривога обернулася на абсолютний жах, коли Джек побачив, що носак у чорних черевиках було відрізано і звідти стирчали волохаті пальці. Річард пискнув позаду нього, як мишка.