— Обережно, Джекі.

М’яко. Ліворуч.

Джек повернувся туди, тримаючи Талісман, як прожектор. Від нього простягався засніжений промінь світла.

Більше нічого. Темрява… сніг… шум океану.

— Не туди, Джекі.

Хлопчик повернувся праворуч. Його ноги ковзали крижаним снігом.

Ближче. Він підійшов ближче.

Джек підняв Талісман угору.

— Прийди і візьми його, Слоуте!

— Джеку, в тебе нема жодного шансу. Я можу знищити тебе будь-якої миті.

Позаду… ще ближче. Але коли він здійняв угору осяйний Талісман, Слоута ніде не було видно. Сніг бив Джека в обличчя. Хлопчик вдихнув його й закашлявся на холоді. Слоут захихотів десь попереду. Джек відскочив і мало не перечепився через Спіді.

— Ку-ку, Джекі!

Ліворуч із темряви з’явилася рука і схопила Джека за вухо. Хлопчик повернувся в тому напрямку. Його серце шалено гупало, а очі розширилися. Він підсковзнувся і впав на одне коліно. Десь неподалік хрипко застогнав Річард. У темряві, яку дивним чином створив Слоут, пролунала канонада грому.

— Кинь його мені! — насміхався Слоут. Він виринув із засніженої, буремної темряви, де весь морок злився воєдино. Він клацав пальцями правої руки і наводив олив’яний ключик на Джека лівою. У його рухах простежувалася уривчаста, ексцентрична синкопа.[275] Джекові Слоут здавався страшенно схожим на якогось раніше відомого диригента латиноамериканського джазового оркестру — можливо, Шав’є Кугата. — Кинь його мені, чому б і ні? Ми в тирі, Джеку! Мішень! Старий великий дядько Морґан! Що скажеш, Джеку? Спробуєш? Кинь кульку — і виграєш ляльку «К’юпі»!

І Джек побачив, що справді підніс Талісман до правого плеча, ніби мав намір кинути його. Він лякає тебе, намагається збити з пантелику, змусити тебе здатися, змусити…

Слоут знову розтанув у мóроці. Сніг обернувся на пилову бурю. Джек нервово покрутився, але ніде не бачив Слоута. Може, він полетів. Може…

— Що трапилося, Джекі?

Ні, він досі був тут. Десь тут. Ліворуч.

— Я сміявся, коли твій милий старий татусь помирав, Джекі. Я сміявся йому в обличчя. Коли його мотор нарешті здох, я відчув…

Голос переливався. На мить змовк. Тоді повернувся. Праворуч. Джек повернувся туди, не розуміючи, що відбувається. Його нерви напружилися до краю.

— …моє серце тріпотіло, наче крильця птаха. Воно тріпотіло саме так, друже Джекі.

З мороку виринув камінь — його кинули не в Джека, а в скляну кулю. Хлопчик відсахнувся. Краєм ока побачив Слоута. Той знову зник. Пауза… а тоді Слоут повернувся, завівши нову пісню.

— Трахав твою матір, Джекі. — Дражливий голос лунав позаду нього.

Товста гаряча рука схопила його за дупу. Джек розвернувся, цього разу мало не перечепившись через Річарда. Сльози — болісні, гарячі, відчайдушні — котилися з його очей. Він їх ненавидів, але все ж вони текли, і ніщо в світі не могло заперечити їх. Вітер завивав, як дракон в аеродинамічній трубі. «Магія в тобі», — сказав якось Спіді, але де магія була тепер? Де ж, де ж, де?

— Ану не патякай про мою матір!

— Часто трахав її, — додав Слоут із самовпевненою радістю. Знову праворуч. Товстий силует, що танцює в темряві. — Трахав на її прохання, Джекі!

Позаду нього! Близько!

Джек повернувся. Підняв угору Талісман. Він сяйнув білим променем світла. Пританцьовуючи, Слоут відскочив від нього, але Джек побачив на обличчі ворога гримасу болю та злості.

Не зважай на те, що він каже, — це все брехня і ти знаєш це. Але як йому це вдається? Він, як Едґар Берґен… Ні… він, як індіанці в темряві, що оточили валку. Але як йому це вдається?

— Джекі, цього разу ти трішки підсмалив мені вуса, — сказав Слоут і соковито загигикав. Він трохи зади́хався, але ще не достатньо. Джек же хекав, наче пес спекотного літнього дня, його очі страшенно палали, доки він видивлявся Слоута в буремній темряві. — Але я не триматиму на тебе зла, Джекі. Погляньмо далі. Про що ми там говорили? О так. Про твою матір…

Легкі переливи… ледь помітне зникнення… і знову з темряви праворуч летить камінь, що цілить Джекові просто в скроню. Він повернувся, але Слоут знову зник, заховавшись у сніг.

— Вона обхопила мене своїми довгими ногами, аж доки я не благав милосердя! — заявляв Слоут праворуч від Джека: голос лунав з-за спини. — О ТААААК!

— Не дозволяй йому дійняти тебе, не дозволяй йому розлютити тебе, не дозволяй…

Але Джек нічого не міг вдіяти. Цей брудний тип говорив про його матір; про його матір.

— Годі вже! Стули пельку!

Слоут стояв перед ним — так близько, що Джек мав би бачити його надзвичайно чітко попри снігову заметіль, але натомість він помітив лише відблиск — наче обличчя, що майнуло вночі під водою. З темряви вилетів ще один камінь і вдарив Джека по потилиці. Він заточився наперед і знову мало не перечепився через Річарда — Річарда, котрий швидко зникав під сніговою ковдрою.

Він побачив зірки… і зрозумів, що відбувається.

Слоут переноситься! Переноситься… рухається… переноситься назад!

Джек почав невпевнено повертатися, ніби його оточила сотня ворогів, а не лише один. Удар блискавки вузьким синьо-зеленим променем вирвався з темряви. Хлопчик із Талісманом кинувся до неї, сподіваючись, що вона відіб’ється назад, у Слоута. Надто пізно, вона згасла.

Але чому я не бачу його там? Там, на Територіях?

Відповідь осяяла його сліпучим спалахом… і ніби на підтвердження, Талісман випустив прекрасний промінь білого світла, що розрізав засніжену білість, ніби фара локомотива.

Я не бачу його там і не реагую на нього там, бо ТАМ мене нема! Джейсон зник… а я ж єдиний! Морґан переноситься на пляж, на якому нема нікого, крім Морґана з Орріса і мертвого або напівмертвого чоловіка на ім’я Паркус; Річарда також там не має, бо син Морґана з Орріса, Раштон, помер дуже давно, і Річард також єдиний. Коли я перенісся раніше, Талісман був там… але Річарда не було! Морґан переноситься… рухається… переноситься назад… намагається залякати мене…

— Ку-ку! Друже Джекі!

Ліворуч.

— Я тут!

Праворуч.

Але Джек більше не намагався прислухатися, звідки лунає голос. Він вдивлявся у Талісман, в очікуванні на даунбіт.[276] Найважливіший даунбіт у його житті. Позаду. Цього разу він з’явиться ззаду. Талісман спалахнув, потужна штормова лампа.

Джек обернувся… і, обертаючись, він перенісся під яскраве сонце Територій. Там стояв Морґан з Орріса — у всій красі й огидності. Спершу він не збагнув, що Джек зрозумів трюк: він швиденько пошкутильгав до місця, яке було б за Джеком, коли він знову перенесеться на Американські Території. На його обличчі грала посмішка бридкого хлопчиська. Його плащ надимався на вітрі. Лівий чобіт волочився, і Джек побачив, що навколишній пісок весь затоптаний його слідами. Морґан бігав навколо нього, дратував Джека непристойною брехнею про матір, кидав каміння і переносився туди-сюди.

Джек щодуху заволав:

— Я ТЕБЕ БАЧУ!

Шокований Морґан роззирався навколо, стискаючи в руці срібну різку.

— БАЧУ ТЕБЕ! — знову заволав Джек. — Нам треба ще одне коло пробігти, Блоуте?

Морґан з Орріса спрямував на нього срібну різку. Вираз його обличчя вмить змінився з простосердного здивування на звичну для нього хитрість — хитрість чоловіка, що враз побачив у цій ситуації нові можливості. Його очі звузилися. Тієї миті, коли Морґан з Орріса примружив очі й замірився смертоносною різкою, Джек мало не перенісся назад на Американські Території. Цей вибір вбив би його. Але за секунду до того, як переляк чи обережність змусили б його стрибнути просто під вантажівку під час руху, інтуїція, яка підказала йому, що Морґан переноситься між світами, знову врятувала його — Джек вивчив прийоми свого суперника. Він встояв на місці, знову очікуючи на таємничий даунбіт. На частку секунди Джек Сойєр затримав дихання. Якби Морґан був хоч трішки не таким пихатим, то міг би вбити Джека Сойєра. А саме цього йому дуже хотілося.