— Що? — загорлав Морґан. Його закривавлений рот відкрився. — Що? Що?

Ґарднер якимось дивним чином нагадував Дикого Койота з мультфільмів про «Дорожнього бігуна» після того, як ще один прилад компанії «Акме» дав збій. Він відкинув рушницю вбік, і Слоут побачив, що всі пальці його лівої руки зникли. Права рука Ґарднера з жіночою делікатністю поправила сорочку. Під нею з внутрішнього боку паска ховалися піхви для ножа — м’який чохол із дрібнозернистої ніжної шкіри. Він дістав обвитий хромованими кільцями шматок слонової кістки. Натиснув на кнопку, і з’явилося тонке семидюймове лезо.

— Поганий, — прошепотів він. — Поганий! — Його голос дужчав. — Усі хлопчики! Погані! Це аксіома! ЦЕ АКСІОМА! — Він кинувся до тротуару «Ейджинкурта», на якому стояли Джек та Річард. Його голос ставав дедалі вищим, поки не перетворився на тонкий гарячковий вереск.

— ПОГАНИЙ! ЗЛИЙ! ЗЛИЙ! ПОГАААНИЙ ЗЛИИИИИИИИ…

Морґан ще постояв якусь мить, а тоді схопився за ключ на шиї. Тримаючись за нього, він заспокоїв своє збентеження і збурені думки.

Він піде до старого нігера. Саме там я і схоплю його.

— ЗЛИИИИИИИИИИИИИИИ… — горлав Ґарднер і, поки біг, тримав убивчий ніж перед собою.

Морґан обернувся і побіг пляжем вниз, у протилежний бік. Він збагнув, що всі Во́вки втекли. Усе гаразд. Він потурбується і про Джека Сойєра, і про Талісман самотужки.

Розділ сорок п’ятий

У якому багато питань вирішуються на пляжі

Сонячний Ґарднер шалено кинувся до Джека, кров стікала його скаліченим обличчям. Він перетворився на осердя руйнівного божевілля. Під яскравим сонячним промінням уперше за останні десятиліття Пойнт-Венуті обернувся на звалище зруйнованих будинків, потрощених труб і збурених тротуарів, що похилилися, як книжки на полицях. Справжні книжки лежали то тут, то там. Їхні порвані обкладинки валялися в оголених шрамах землі. Позаду Джека готель «Ейджинкурт» неприродно застогнав. А тоді Джек почув, як тисячі дощок падають одна на одну, як стіни перетворюються на дощ розтрощених планок і гіпсового пилу. Хлопчик ледь-ледь роздивився постать Морґана Слоута, що бігла пляжем, і Джека миттю охопила тривога, коли помітив, як супротивник біжить до Спіді Паркера — або до тіла Спіді.

— Джеку, у нього ніж, — прошепотів Річард.

Кров із покаліченої руки Ґарднера заливала його колись бездоганно білу шовкову сорочку.

— ЗЛИИИИИЙ! — верещав він. Його голос видавався немічним у шумі хвиль, що билися об берег, і безперервному гуркоті руйнації. — ЗЛИИИИИ….

— Що ти збираєшся робити? — запитав Річард.

— Звідки я маю знати? — відповів Джек, і це була найкраща, найчесніша відповідь, яку він міг дати. Він і гадки не мав, як може здолати цього божевільного. Але знав, що здолає. Не мав сумнівів щодо цього. «Ви мали вбити обох братів Елліс», — сказав Джек сам до себе.

Пронизливо волаючи, Ґарднер біг по піску. Навіть зараз він був на достатній відстані від нього, на півдороги між кінцем паркану і входом у готель. Червона маска затуляла половину його обличчя. З немічної лівої руки неспинним потоком лилася кров на піщаний ґрунт. Відстань між хлопцями і божевільним, здавалося, зменшилася вдвічі за мить. А чи Морґан Слоут уже на пляжі? Джек відчував, що його підштовхує вперед — туди — сила, рівна з потягом до Талісмана.

— Злий! Це аксіома! Злий! — репетував Ґарднер.

— Переносься! — гукнув Річард…

і Джек

ступив крок убік

як тоді, усередині Чорного Готелю.

А тоді побачив, що стоїть просто перед Озмондом на залитих сонцем Територіях. Значна частина впевненості полишила його. Усе було так само, але разом із тим усе було інакше. Навіть не озираючись, Джек знав, що позаду нього — щось значно гірше, ніж «Ейджинкурт»: він ніколи не бачив знадвору замок, на який обернувся готель на Територіях, але несподівано збагнув, що з величних вхідних дверей до нього простягається язик… і Озмонд збирався загнати їх з Річардом назад. На правому оці Озмонд носив пов’язку, а на лівій руці — заплямлену рукавицю. Заплутані пагони батога сповзли з Озмондового плеча.

— О так, — чи то прошипів, чи то прошепотів він. — Цей хлопчик. Син капітана Фаррена. Щоб захистити Талісман, Джек притис його до свого живота. Хитросплетіння батога звивалося на землі, готове реагувати на найменші рухи руки і зап’ястка Озмонда, наче скакун на порух жокея. — І в чому сенс хлопчику здобувати скляне брязкальце, якщо він втрачає весь світ? — Здавалося, батіг сам здійнявся над землею. — ЖОДНОГО! МАРНО!

Ураз справжній запах Озмонда — сморід гниття, бруду і прихованого тління — вийшов назовні, і його кістляве божевільне обличчя вкрилося брижами, ніби під ним били блискавки. Він посміхався ясно, порожньо, і вже здіймав виткий батіг за плечем.

— Козячий хер, — майже люб’язно сказав Озмонд.

Пагони батога зі свистом летіли до Джека, який відступив назад, хоч і недостатньо далеко, в неочікуваному збентеженні. Річардова рука схопила його за плече, коли він знову перенісся, і жахливий сміх батога раптом розтанув у повітрі.

— Ніж! — почув він голос Спіді.

Майже проти власної волі Джек ступив крок туди, де щойно був батіг, а не назад, як усе в ньому того хотіло. Річардова рука спала з його плеча, а голос Спіді обернувся на стогін і замовк. Лівою рукою Джек притиснув осяйний Талісман до свого живота, а вперед виставив правицю. Його пальці магічним чином стиснули кістляве зап’ястя. Сонячний Ґарднер гигикнув.

— ДЖЕКУ! — волав Річард у нього за спиною.

Він знову стояв у цьому світі, під потоком сонячного світла, і пори опір, ніж Сонячного Ґарднера наближався до нього. Покалічене Ґарднерове обличчя нависло над ним лише за кілька дюймів. Вони вчували запах сміття та давно подохлих тварин, покинутих на дорозі.

— Марно, — промовив Ґарднер. — Можеш сказати «алілуя»?

Він намагався опустити вниз елегантний ніж для вбивства, але Джекові пощастило стримати його.

— ДЖЕКУ! — знову заволав Річард.

Сонячний Ґарднер витріщався на нього гострим пташиним поглядом. Він і далі намагався опустити ніж.

— Ти ж знаєш, що зробив Ґарднер? — говорив голос Спіді. — Хіба не знаєш?

Джек поглянув просто в Ґарднерове божевільне око. Так. Річард кинувся вперед і вдарив Ґарднера в гомілку, а потім немічним кулаком приклався до його скроні.

— Ти вбив мого батька, — мовив Джек.

Єдине око Ґарднера загорілося.

— Ти вбив мого сина, найгірший із виблядків!

— Морґан Слоут наказав тобі вбити мого батька, і ти зробив це.

Ґарднер зміг опустити ніж на два дюйми. Грудка хрящоподібного жовтого слизу і крові витекла з діри, де мало бути праве око. Джек закричав від жаху, люті, безпомічності, безпорадності, почуттів, спричинених батьковою смертю, які він так довго приховував. Він дуже високо відштовхнув ніж Ґарднера. І знову закричав. Ліва Ґарднерова рука без пальців схопила ліву руку Джека. Джек намагався викрутитись із зап’ястка супротивника, але відчув, як волога плоть прокралася між грудьми і рукою. Річард продовжував лупцювати Ґарднера, проте йому вдалося запхати безпалу руку досить близько до Талісмана.

Ґарднер нахилився обличчям просто до Джека.

— Алілуя, — прошепотів він.

Джек розвернувся всім тілом. Він навіть не підозрював, що здатен на таке. Хлопчик опустив Ґарднерову руку з ножем. Безпала рука відлетіла в інший бік. Джек стиснув зап’ясток суперника. Напружені сухожилля корчилися в його долоні. Тоді ніж упав, такий само безпорадний, як і позбавлений пальців шматок плоті, що бив Джека по ребрах. Джек вигнувся всім тілом, виводячи Ґарднера з рівноваги, а тоді відкинув його геть. Хлопчик виставив Талісман перед Ґарднером.

— Що ти робиш? — заверещав Річард.

Це було правильно, правильно, правильно. Джек рухався до Ґарднера. Той досі витріщався на нього, однак тепер зі значно меншою певністю. Хлопчик виставив Талісман перед себе. Ґарднер ощирився — ще одна надута кулька крові викотилася з порожньої очниці, — а тоді божевільно хитнувся до Талісмана. Потім пірнув за ножем. Джек кинувся вперед і доторкнувся м’якою нерівною поверхнею Талісмана до Ґарднерової шкіри. Так само, як до Руеля, так і до батька. Той відскочив назад. Ґарднер завив, як загублена поранена тварина. У тому місці, у якому Талісман доторкнувся до його тіла, шкіра почорніла, а тоді перетворилася на рідину, що повільно стікала з черепа. Джек відступив крок назад. Ґарднер упав навколішки. Уся шкіра на його голові стала вощаною і вже за півсекунди лише блискучий череп стирчав з коміра розірваної сорочки.