— Ми дізнаємося, якщо ВОНО розіб’ється? — пропищав Ґарднер.

Морґан Слоут ощирився, як кабан у хащах солодкої тростини.

— Ми дізнаємося, — сказав він. — Сонце стане чорним.

Сімдесят чотири секунди.

Ліва рука Джека вчепилася в зазубрені рештки перил. Талісман шалено сяяв навпроти його грудей, лінії довготи та широти світили розжареними вольфрамовими нитками, як у лампочці. П’ятки Джека нахилилися, а підошва почала ковзати.

Падаю! Спіді! Я зараз…

Сімдесят дев’ять секунд.

Усе скінчилось.

Раптово все скінчилося.

От тільки для Джека, як і для того вцілілого після землетрусу 1964 року, усе досі тривало, принаймні в голові. У якійсь частині свідомості земля дрижатиме, як желе на церковному пікніку, навіки-віків.

Хлопчик відсунувся від прірви, відповз на середину покручених сходів. Спинився, важко дихаючи, його обличчя блищало від поту; він притискав до грудей круглу зірку Талісмана. Хлопчик завмер і слухав тишу.

Десь щось важке — бюро або шафа — застигло в непевному становищі, а тоді впало з приголомшливим тріском.

— Джеку! Будь ласка! Гадаю, я вмираю! — Безпорадний стогін Річарда справді звучав так, наче друг підійшов до останньої межі.

— Річарде! Я йду!

Джек продовжив спускання сходами, покрученими, вигнутими, благенькими. Багатьох сходинок бракувало, тому доводилося переступати. В одному місці не було аж чотирьох сходинок, і хлопчик стрибнув, однією рукою притискаючи Талісман до грудей, а другою ковзаючи перилами.

Усе досі розвалювалося. Скло розбивалося і брязкало. У якомусь туалеті шалено раз за разом змивалася вода. У коридорі реєстраційна стійка з червоного дерева тріснула навпіл. Двостулкові двері розчахнулися, яскравий клинець світла падав крізь них, а старий вологий килим, здавалося, тріщав і парував, обурюючись світлом.

«Хмари розбіглись, — подумав Джек. — Визирнуло сонце. А тоді з’явилася ще одна думка: — Ми вийдемо крізь ці двері, друже Річі. Ти і я. Великі, мов життя, горді за самих себе».

Коридор, що проходив повз бар «Чапля» до обідньої зали, нагадував декорації до котрогось із давніх випусків «Сутінкової Зони», де все було викривлене. Ось підлога нахилилася ліворуч, а тут — праворуч; далі з’явилися верблюдячі горби. Джек розганяв морок Талісманом, як найбільшим у світі ліхтариком. Він зазирнув у їдальню і побачив, що Річард лежить на підлозі, закутавшись у скатертини. З його носа текла кров. Наблизившись, Джек побачив, що деякі з твердих червоних наростів луснули, і білі жуки виповзають із плоті Річарда, ліниво ковзаючи по його щоках. Один із них на Джекових очах виповз із Річардового носа. Річард закричав із кволим нещасним бульканням і вхопив жука. Це був крик того, хто вмирає в агонії. Його сорочка напиналася і ворушилася через гидоту, що повзала під нею.

Джек рушив до друга кривою підлогою… павук залетів вниз із напівмороку, сліпо розбризкуючи в повітрі отруту.

— Шраний злодій! — зашамкав він своїм високим, гучним комашиним голосом. — О, ти, шраний злодій, поклади, де вжяв, поклади, де вжяв!

Навіть не замислюючись, Джек здійняв Талісман. Він спалахнув білим полум’ям — веселковим полум’ям — і павук, зіщулившись, почорнів, а за мить обернувся на крихітну грудку тліючого вугілля, що повільно-повільно колихалася в повітрі, аж доки зовсім не спинилася. Нема часу дивитися на цю дивовижу. Річард помирає.

Джек дістався до друга, впав навколішки біля нього і розгорнув схожу на простирадло скатертину.

— Я нарешті дістав його, друзяко, — прошепотів він, намагаючись не помічати жуків, які виповзали з Річардової плоті.

Він підняв Талісман, замислився, а тоді опустив його на лоб Річарда. Річард жахливо закричав і спробував скинути кулю. Джек поклав руку на кістляві груди друга і втримав його — це було не важко. Засмерділо, бо Талісман підпалив кількох жуків під собою.

Що тепер? Треба щось іще, але що?

Джек окинув кімнату зором, і погляд зупинився на зеленій кульці, яку він залишив Річарду, кульці, що перетворювалася на магічне люстерко в тому світі. На його очах вона сама прокотилася шість футів і зупинилася на місці. Вона котиться, так. Вона котиться, бо кулька, а головна мета кульки — котитися. Кульки круглі. Кульки круглі, як Талісман.

У збуреній свідомості спалахнув вогник.

Підтримуючи Річарда, Джек повільно прокотив Талісман вниз по тілу друга. Щойно він дістався грудей, Річард перестав опиратися. Джек вирішив, що той, напевно, ослаб, але нетривкого погляду вистачило, щоб зрозуміти, що це не так. Річард дивився на нього з дедалі більшим здивуванням.

…і прищі з його обличчя зникли! Тверді червоні набряки зійшли!

— Річарде! — закричав Джек і розреготався, як божевільний. — Агов, Річарде, поглянь на це! Вона творить дива.

Долонею він повільно перекотив Талісман на Річардів живіт. Талісман яскраво сяяв, поширюючи чисту, безмовну гармонію, здоров’я і зцілення. Униз, до Річардового паху. Джек звів тонкі ноги Річарда разом і прокотив Талісман западиною між ними до литок. Талісман світився яскраво-блакитно… темно-червоно… жовтим… зеленню червневої лугової трави. Потім він знову став білим.

— Джеку, — прошепотів Річард. — Ми прийшли за цим?

— Так.

— Він прекрасний. — Річард завагався. — Можна я його потримаю?

Джек раптом відчув напад скруджівської жадібності. На мить міцно притиснув Талісман до себе. Ні! Ти можеш його розбити! Окрім того, він мій! Я перетнув усю країну заради нього! Я бився за нього з лицарями! Ти не можеш торкатися до нього. Він мій! Мій! Мі…

У руках Джека Талісман раптом почав випромінювати жахливий холод і на мить — мить, що була для Джека страшнішою за всі землетруси, які на світі були або будуть — став готично-чорним. Біле світло вичерпалося. І в цій багатій, грозовій, цілковитій пітьмі Джек побачив Чорний Готель. З надбудовами, мансардами, фронтонами, вершинами куполів, що надималися, як заповнені злоякісністю бородавки з кабалістичними символами, що рухалися по колу, — вовком, круком, покрученою геніальною зіркою.

«Отже, ти будеш новим «Ейджинкуртом»? — прошепотів Талісман. — Навіть хлопчик може стати готелем… якщо захоче».

У голові пролунав чіткий голос матері: «Якщо ти не хочеш ділитися цим, Джекі, якщо ти не можеш принести це в жертву заради друга, тоді краще залишайся там, де зараз. Якщо ти не можеш змусити себе поділитися нагородою — ризикнути здобутком, — навіть не намагайся повернутися додому. Діти чують це лайно все своє життя, але коли настає час ділитися або не ділитися, виявляється, що це зовсім не одне і те саме, правда. Якщо ти не можеш поділитися Талісманом, дай мені померти, друзяко, бо я не хочу жити такою ціною».

Вага Талсмана раптово неймовірно зросла, наче його заповнила вага мертвих тіл. Але Джек якимось чином підняв його і поклав кулю в руки Річарда. Його руки були бліді та кістляві… однак Річард легко втримав Талісман, і Джек збагнув, що відчуття ваги — це плід його уяви, його власної викривленої хворої уяви. І щойно Талісман засяяв яскравим білим сяйвом, Джек відчув, як з нього виходить внутрішня пітьма. З’явилося нечітке усвідомлення того, що своє право на володіння річчю можна виміряти лише тим, як легко ти можеш її віддати… а тоді ця думка зникла.

Річард посміхнувся, і посмішка додала йому краси. Джек бачив Річардову посмішку багато разів, але такого спокою в ній він ще ніколи в житті не спостерігав. Спокій, що проходив через його усвідомлення. У білому цілющому світлі Талісмана він помітив обличчя Річарда, досі спустошене, дике і хворе, — воно зцілювалося. Річард притис Талісман до грудей, наче дитину, і посміхався Джекові осяйними очима.

— Якщо це Експрес на Сібрук-Айленд, — сказав він, — я, напевно, куплю проїзний. Звісно, якщо нам пощастить залишити його.

— Тобі вже краще?

Річардова посмішка сяяла у світлі Талісмана.