Той малий! Господи Боже! Той малий!

Раптом він пригадав хлопчика, котрий назвав себе Льюїсом Фарреном, з несподіваною ясністю і любов’ю. Хлопчик, котрий стверджував, що їде до своєї тітки, Гелен Воген, у містечко Бакай-Лейк; хлопчик, котрий повернувся до Бадді, коли той запитав, чи малий часом не втікає, і відкрив йому обличчя, повне щирої доброти і несподіваної, захопливої краси — краси, яка змусила Бадді думати про веселки, що народжуються після штормів, про заграви, які осяюють дні, що стогнали і стікали потом від добре виконаної важкої роботи.

Він випростався з видихом і вдарився головою об балку курника, та ще й так боляче, що на очах виступили сльози… і в той же час він божевільно усміхався. «О Боже, той хлопчик ТАМ, він ТАМ», — думав Бадді Паркінс, і попри те, що він і гадки не мав, де ж це «ТАМ», його миттю охопило солодке, надзвичайне відчуття абсолютної пригоди. Ніколи, відколи він у дванадцять прочитав «Острів скарбів» і в чотирнадцять уперше доторкнувся до грудей дівчини, він не почувався настільки схвильованим, враженим і сповненим теплої радості. Бадді засміявся. Він кинув свою лопату і на очах у здивованих курей заходився танцювати запальну джигу, заходячись сміхом під маскою і клацаючи пальцями.

— Він там! — гукнув Бадді Паркінс до курей, сміючись. — Чорт забирай, він там, зрештою, він зробив це, і він здобув його!

Пізніше, він майже переконав себе — майже, але не зовсім, — що його якимось чином завело від запаху курячого лайна. От тільки це не все, чорт забирай, не все. На нього зійшло своєрідне одкровення, але він не міг точно сказати, що це було… він подумав, що це, як з тим британським поетом, про котрого розповідав їм учитель у старшій школі: той хлоп прийняв дозу опіуму і почав писати кілька віршів про вигаданий китайський бордель, доки був під кайфом… от тільки коли він повернувся до реальності, то не зміг дописати їх.

«На кшталт цього», — подумав він, але все одно розумів, що насправді було не так. І хоча Бадді не міг точно пригадати, що ж спричинило такий напад радості, він, як і Донні Кіґан, ніколи не забуде, як прийшла ця солодка несподівана втіха — він ніколи не забув те духмяне, гостре відчуття дотику до великої пригоди, ніби він на мить побачив якесь чудове біле сяйво, у якому переплелися всі кольори веселки.

У давній пісні Боббі Даріна є такі слова: «Часом пагони такі відхаркує земля, в джинсових сорочках, на ногах — взуття / тягни їх геть… тягни їх геть».

Цю пісню діти з Каюги штату Індіана, могли б з легкістю підхопити, якби її популярність не минула раніше. «Дім Сонця» стояв порожнім тільки ледь понад тиждень, а поміж місцевих дітей він уже здобув репутацію будинку з привидами. Зважаючи на жахні останки, знайдені навантажувачем біля кам’яної стіни на Дальньому Полі, нічого дивного в цьому не було. Табличка «ПРОДАЄТЬСЯ» від місцевого ріелтора виглядала так, ніби простояла на моріжку щонайменше рік, а не якихось дев’ять днів. Ріелтор уже раз знижував ціну і підозрював, що доведеться це зробити вдруге. Але так склалося, що йому не довелося цього робити. Коли посипав перший сніг зі свинцевого неба Каюги, (а Джек Сойєр за дві тисячі миль доторкнувся до Талісмана), газові баки за кухнею вибухнули. Працівник «Газу та електрики Східної Індіани» приїжджав тиждень тому, щоб викачати весь газ назад у свою вантажівку, і він міг заприсягнутися, що ти можеш залізти в один з тих баків і запалити там цигарку. І все одно вони вибухнули — вибухнули тієї самої миті, коли вікна «Пивниці Оутлі» вилетіли на вулицю (разом із купкою клієнтів у джинсових сорочках і важких черевиках… і рятувальна служба Ельміри витягнула їх геть).

«Дім Сонця» вигорів до тла, буквально, миттєво.

Можете сказати «алілуя»?

У всіх світах щось зрушилося і перемістилося трішки інакше, начебто велетенська тварина… але у Пойнт-Венуті тварина перебувала у землі. Вона прокинулася і кричала. І, згідно з даними Інституту сейсмології в Каліфорнійському технічному інституті, вона не змовкала наступні сімдесят дев’ять секунд.

Почався землетрус.

Розділ сорок четвертий

Землетрус

Проминув деякий час, перш ніж Джек збагнув, що «Ейджинкурт» трясеться і скоро розвалиться на шматки, але хлопчика це анітрохи не здивувало. Йому було цікаво. Однієї миті він узагалі був не в «Ейджинкурті», не в Пойнт-Венуті, не в окрузі Мендосіно, не в Каліфорнії, не на Американських територіях, не на інших Територіях; але він був серед них; і також у кожному безконечному світі. Не просто в одному місці всіх світів — він був скрізь, бо сам був цими світами. Талісман, здавалося, був чимось набагато більшим, ніж вважав його батько. Не лише віссю всіх можливих світів, а й самими цими світами — світами і просторами між ними.

Тут було так багато трансценденталізму, що він цілком міг би довести до божевілля навіть святого тибетського відлюдника, що мешкає в печері. Джек Сойєр був скрізь. Джек Сойєр був усім. У світі за п’ятдесят тисяч світів від Землі десь у центрі континенту, що відповідав земній Африці, від спраги помирала травичка з невідомої причини, і Джек помирав разом з нею. В іншому світі дракони злягалися в центрі хмари високо над планетою, і люті подихи їхнього екстазу змішувалися з холодним повітрям, випадали дощем і паводком на землю. Джек був драконом; Джек був самицею; Джек був спермою; Джек був яйцеклітиною. Далеко-далеко за мільйон всесвітів звідси три порошинки літали одна біля одної в міжзоряному просторі. Джек був порошинками. Джек був простором між ними. Галактики згорталися навколо його голови, наче довжелезні рулони паперу, і доля пронизувала їх в довільному порядку, обертаючи на макроскопічні записи піаніста, який міг зіграти будь-що — від регтайму до панахиди. Щасливо зуби Джека вгризалися в апельсин; нещасна плоть Джека кричала, коли її роздирали зуби. Він був трильйоном грудок пилу під мільярдом ліжок. Він був малям кенгуру, що марило своїм минулим життям у сумці матері, поки та скакала пурпуровими рівнинами, по яких бігали і стрибали кролики розміром з оленя. Він був шинкою на гаку в Перу, яйцями, які висиджувала одна із курок у курнику в штаті Огайо, який чистив Бадді Паркінс. Він був розпорошеним лайном у носі Бадді Паркінса; він був дрібними волосинками в носі, які скоро змусять Бадді Паркінса чхнути. Він був чханням; мікробами в цьому чханні, атомами в мікробах; він був тахіонами, які летять назад крізь час до великого вибуху, з якого почалось творіння всього.

Його серце смикнулося і тисячі сонць вибухнули надновими зорями. Він побачив гугоплекс горобців у гугоплексі світів і знав про падіння і чудове життя кожного з них. Він помер у геєні копалень на Територіях. Він жив вірусом грипу на краватці Етеріджа. Він біг вітром над безмежними просторами. Він був… О так, він був…

Він був Богом. Богом, або чимось настільки близьким до цього, що різниця втрачала будь-яке значення.

— Ні! — перелякано закричав Джек. — Ні! Я не хочу бути Богом! Будь ласка! Будь ласка, я не хочу бути Богом. Я ЛИШЕ ХОЧУ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ МОЄЇ МАТЕРІ!

І раптом безкінечність склалася, наче шулер склав віяло із карт. Звузилася до променя сліпучого білого сяйва — і Джек повернувся в Бальну Залу Територій, де минули лише секунди. У руках він досі стискав Талісман.

Надворі земля почала виробляти жонглерські кульбіти: надувалася і стулялася. Приплив, що набігав на берег, передумав, і потік назад, оголюючи пісок, який засмаг, наче стегна старлетки. На піску здригалися чудернацькі риби, деякі з них нагадували желатинові скупчення очей.

Пагорби за містом номінально вважалися осадовими породами, але будь-який геолог, поглянувши на них, сказав би, що до осадових порід вони мають такий самий стосунок, як нувориші до Перевороту чотирьохсот.[273] Схили Пойнт-Венуті складалися з утрамбованого багна, але тепер вони потріскалися, які поповзли в тисячу різних напрямків. Якусь мить вони ще трималися купи — з’являлися і зникали нові тріщини (гори неначе дихали), — а тоді обвалювання посунуло на місто. Струмки бруду текли вниз, і в цій повені траплялися камені завбільшки з Толедьську фабрику шин.