— Влучив, — промовив Ґарднер, опускаючи рушницю. Він повернув собі хоробрість, його член знову стримів угору. Сонячний посміхався так само широко, як і тоді, коли повертався з тої безнадійної справи в Юті. — Тепер по воді пливе мертва шкура. Хочете поглянути в приціл? — Він простягнув гвинтівку Слоуту.

— Ні, — сказав Слоут. — Якщо ти кажеш, що влучив, то так воно і є. Тепер йому доведеться йти суходолом. Гадаю, він принесе те, що стільки років стояло на нашому шляху.

Ґарднер блискучими очима поглянув на Морґана.

— Пропоную пересунутися он туди. — Слоут показав на давній променад. Він був за огорожею, і там Морґан провів багато годин, спостерігаючи за готелем і міркуючи про те, що ховалося в бальній залі.

— Гара…

Раптом земля почала стогнати і тремтіти у них під ногами — підземна істота прокинулася; затремтіла і загарчала.

Тієї самої миті сліпуче біле сяйво заповнило кожне вікно «Ейджинкурта» — світло тисячі сонць. Усі вікна вибухнули одночасно. Скло посипалося діамантовим дощем.

— ПАМ’ЯТАЙ ПРО СВОГО СИНА І ЙДИ ЗА МНОЮ! — проревів Слоут.

Почуття визначеності зараз панувало в ньому особливо яскраво, яскраво і незаперечно. Врешті-решт, перемогти повинен був він.

Удвох вони побігли пляжем угору, до променаду.

Переповнений благоговійним трепетом, Джек повільно рухався твердою підлогою бальної зали. Він дивився вгору, очі його блищали. Обличчя купалося в чистих променях усіх кольорів: світанок, вечірня зоря, веселка. Талісман, повільно обертаючись, висів у повітрі високо над хлопчиком.

Кришталева куля приблизно трьох футів у діаметрі: сяйво було настільки яскравим, що неможливо було навіть приблизно визначити її величину. Плавні заокруглені лінії оперізували поверхню Талісмана, як довгота і широта… «А чому б і ні? — подумав Джек, досі перебуваючи в стані неймовірного захвату. — Це світ — усі світи — в одному мікрокосмі. Ба більше; це вісь усіх можливих світів».

Куля співала, оберталась, блищала.

Джек стояв під Талісманом, купався в його теплі та чистій, добрій силі; він стояв посеред сну, відчував, як ця сила проходить крізь нього, наче свіжий весняний дощ, який пробуджує приховану могутність у мільярдах крихітних зернят. Хлопчик відчував неймовірну радість, яка пронизувала його свідомість, наче ракета. Джек Сойєр підвів обидві руки над зверненим до Талісмана обличчям. Він сміявся, неначе відповідав взаємністю цій радості або уявляв, як вона піднімається вгору.

— Прийди до мене! — прокричав він,

і перейшов

(крізь? через?)

в

Джейсона.

— Прийди до мене! — прокричав він солодшою, м’якшою, гнучкішою мовою Територій: крикнув, сміючись, але його щоками текли сльози. І тут він збагнув, що подорож почав інший хлопчик, і він повинен завершити їх, а тому йому треба піти і

перенестися

назад

в

Джека Сойєра.

Над його головою Талісман затремтів у повітрі, повільно повернувся, випромінюючи світло, тепло і відчуття справжнього добра і білості.

— Прийди до мене!

Талісман почав спускатися.

Так, після багатьох тижнів важких випробувань, пітьми та відчаю; після друзів, що з’являлися і знову зникали; після днів важкої праці і ночей, проведених у вологих копицях сіна; після зустрічей з демонами похмурих країв (не згадуючи вже тих, що живуть у власній душі) — після всього цього було правильно, що Талісман потрапив до Джека Сойєра.

Хлопчик спостерігав, як Талісман опускається, і, хоча він більше не хотів утекти, у нього виникло безповоротне відчуття, що світи в небезпеці, що вони балансують на межі. Джейсонова частка в ньому справжня? Сина королеви Лаури вбили, він став привидом, іменем якого клялися мешканці Територій. Джек вирішив, що має рацію. Джек шукав Талісман, але ця подорож мала значення і для Джейснона, тому він ожив на деякий час — у Джека справді був своєрідний Двійник. Якщо Джейсон — привид, як і ті лицарі, він міг зникнути, коли ця осяйна куля торкнеться його підведених пальців. Джек знову його вб’є.

«Не хвилюйся, Джеку», — прошепотів голос. Він був теплим і чистим.

Талісман опускався: куля, світ, всі світи — блиск, тепло, добро і незмінна білість. І так само, як уся білість, Талісман був неймовірно крихким.

І поки він опускався, світи роїлися навколо голови Джека. Тепер він не пробивався крізь шари реальності, а бачив увесь всесвіт реальностей; вони накладалися одна на одну, поєднувалися між собою в полотно

(реальностей)

кольчуги.

«Ти тягнешся вгору, щоб отримати всесвіт світів, космос добра, Джеку, — голос належав його батьку. — Не впусти його, синку. Заради Джейсона, не впусти».

Світи світів над світами; деякі чарівні, деякі жахливі — усі вони в одну мить наповнилися білим теплим сяйвом цієї зорі — кришталевої кулі з вигравіюваними лініями на ній. Вона повільно опускалася вниз, до тремтячих рук Джека Сойєра.

— Іди до мене, — закричав він Талісману, як той колись співав йому. — Прийди до мене!

Талісман висить за три фути від його рук, огортає їх м’яким цілющим теплом; два фути, тепер один. На мить він вагається, повільно обертаючись навколо своєї ледь нахиленої вісі. Джек бачить чарівні, мінливі обриси континентів, океанів та полярних шапок. Талісман вагається… а тоді повільно опускається в простягнуті руки хлопчика.

Розділ сорок третій

Новини звідусіль

Лілі Кавано, що впала у тривожний сон після того, як уявила, що чує позаду Джеків голос, тепер рівно сіла на ліжко. Уперше за останні тижні яскрава барва наповнила її вощано-жовті щоки. Її очі сяяли дикою надією.

— Джейсоне? — видихнула вона, а тоді насупилася.

Це не було ім’я її сина. Однак уві сні, від якого вона щойно покинулася, її сина звали так, і в тому сні вона була кимось іншим. Звісно, це все зілля. Саме зілля так викривлює її сни.

— Джеку? — спробувала вона знову. — Джеку, де ти?

Жодної відповіді… але вона відчула його і, напевно, знала, що він живий. Уперше за тривалий час — певно, за півроку — вона почувалася справді добре.

— Джекі, — мовила вона і схопила свої цигарки. Вона з хвильку подивилася на них, а тоді швиргонула через усю кімнату в камін, до решти лайна, яке вона мала намір спалити. — Гадаю, я щойно кинула палити вдруге і востаннє в житті, Джекі, — сказала вона. — Тримайся там, малий. Мама любить тебе.

І тоді вона без жодної на те причини засяяла широченною дурнуватою усмішкою.

Донні Кіґан, який чергував на кухні, коли Вовк вирвався з Ящика, вижив тієї жахливої ночі. Джорджу Ірвінсону, хлопцеві, що чергував разом із ним, так не пощастило. Тепер Донні перебував у значно кращому притулку в Мансі, штат Індіана. На відміну від багатьох інших хлопців у «Домі Сонця», Донні справді був сиротою. Суто символічно Ґарднер мав узяти кількох таких, аби задовольнити штат.

Тепер Донні мив шваброю темний коридор на верхньому поверсі. Застигши в невиразному заціпенінні, він раптом поглянув угору — і його тьмяні очі розширилися. Надворі хмари, що сіяли дрібним снігом на прибрані грудневі поля, несподівано розчахнулися на заході. Їх пронизав широкий сонячний промінь — страшний і захопливий у своїй самотній красі.

— Маєш рацію, я ЛЮБЛЮ його! — з тріумфом вигукнув Донні. Донні кричав до Ферда Дженклова, хоча сам Донні, у макітрі якого було надто багато всього, щоб знайти місце ще й для мозку, уже встиг забути його ім’я. — Він прекрасний, і я ЛЮБЛЮ його!

Донні загиготів, як ідіот, але тепер навіть його сміх видавався прекрасним. Дехто з інших хлопців підійшов до дверей і зачудовано дивився на Донні. Його обличчя купалося в сонячному світлі, яке розсипав той єдиний чистий ефемерний промінь, і котрийсь із хлопців прошепотів своєму близькому другу тієї ночі, що Донні Кіґан був схожим на Ісуса.