Морґан нахилився ще ближче.

— А ти був для мене великою проблемою, — сказав Морґан з Орріса, зігнувшись іще більше. — Ти завдав мені великої шкоди. Але врешті-решт…

— Гадаю, я помираю, — прошепотів Джек.

— Ще ні. О, я знаю, здається, що це дійсно так, але, повір мені, ти ще не помираєш. Десь за п’ять хвилин ти насправді дізнаєшся, як воно — помирати.

— Ні… правда… я розбитий… усередині, — простогнав Джек. — Нахиліться… я хочу сказати вам… попросити… благати…

Темні Морґанові очі блиснули на блідому обличчі. Певно, від думки, що Джек благатиме. Він нахилявся, аж доки його обличчя мало не торкнулося Джекового. Через біль Джек підібгав ноги. Тепер же хлопчик випростав їх угору. На мить йому здалося, ніби іржаве лезо розрізало тіло від геніталій до живота, але звук удару черевиків об Морґанове обличчя, від якого в того луснули губи і хруснув, скривившись набік, ніс, більше ніж вартував того болю.

Морґан з Орріса заточився назад, волаючи від болю і здивування. Його плащ надимався, наче крила велетенського кажана. Джек підвівся. На мить він побачив чорний замок — значно більший, ніж «Ейджинкурт»; здавалося, ніби він простягався на акри — а тоді кинувся повз непритомного (або мертвого!) Паркуса. Він кинувся до Талісмана, який мирно виблискував на піску, і, коли біг,

перенісся назад

на Американські Території.

— Ах ти ж виблядок! — волав Морґан Слоут. — Гнилий маленький виблядок! Моє обличчя, моє обличчя, ти вдарив мене в обличчя!

Тоді пролунало тріскуче шипіння і в повітрі запахло озоном. Осяйна блакитно-біла блискавка пролетіла праворуч від Джека і розплавила пісок, мов скло. Тоді Джек забрав Талісман — знову забрав! Пекельна пульсація болю в паху враз зменшилася. Він повернувся до Морґана, тримаючи в руках скляну кульку.

Губи Морґана Слоута кровоточили, і однією рукою він тримався за щоку — Джек сподівався, що йому вдалося вибити кілька Слоутових зубів. У простягненій уперед другій руці у химерному віддзеркаленні Джекової пози, Слоут тримав схожу на ключ річ, яка вдарила блискавкою в пісок біля Джека.

Джек відійшов убік, витягнувши перед себе руки. Кольори всередині Талісмана змінювалися, ніби в машині з виробництва веселок. Здавалося, ніби він розумів, що Слоут близько, адже скляна куля тихо застугоніла — Джек це радше відчув, ніж почув — і затремтіла в руках. Стрічка чистої, яскравої білості вирвалася із самого центру Талісмана, ніби осяйний спалах. Слоут відскочив убік і спрямував ключ Джекові в голову. Він витер пляму крові з нижньої губи.

— Ти поранив мене, маленький смердючий виблядку, — сказав він. — Не думай, що тобі тепер допоможе скляна кулька. Її майбутнє навіть трішки коротше за твоє.

— Саме тому ти її боїшся? — поцікавився хлопчик і знову виставив кулю вперед.

Слоут відхилився, ніби Талісман також умів стріляти блискавками. «Він не знає, що саме може куля, — збагнув Джек. — Насправді, він нічого про неї не знає, крім того, що хоче її».

— Кинь її просто зараз, — сказав Слоут. — Прибери від неї руки, маленький шахраю. Або ж відразу я знесу верхівку твоєї голови. Кинь її.

— Ти боїшся, — сказав Джек. — Талісман зараз просто перед тобою, але ти боїшся підійти й узяти його.

— Мені не потрібно підходити й брати його, — сказав Слоут. — Ти бісів прикидько. Викинь його. Подивімося, як ти сам розіб’єш його, Джекі.

— Підійди і забери, Слоуте, — сказав Джек, відчуваючи, як заряд абсолютної злості проходить крізь нього. Джекі. Йому було гидко чути, що мокрий рот Слоута називає його так само, як мама. — Я не Чорний Готель, Слоуте. Звичайний малий. Ти не можеш забрати скляну кульку в малого? — Для Джека було очевидно, що доки він тримає в руках Талісман, вони перебуватимуть у патовій ситуації. Темно-синя іскра, жива, наче іскри Андерсонових «дияволів», спалахнула і згасла в центрі Талісмана. За нею — наступна. Джек досі відчував потужний стогін, що йшов навсібіч від серця скляної кулі. Здобути Талісман — його доля: йому судилося зробити це. Талісман знав про Джекове існування від народження, щойно подумав Джек, а може, відколи чекав на своє звільнення. Йому потрібен був Джек Сойєр і ніхто інший. — Ну ж бо, візьми його, — насміхався Джек.

Слоут спрямував на хлопчика ключ і загарчав. Його кров стікала підборіддям. На мить Слоут виглядав збитим з пантелику, дезорієнтованим і розлюченим, наче бугай у загоні, а Джек йому посміхався. Тоді Джек зиркнув убік на Річарда, що простягнувся на піску, і посмішка зійшла з його вуст. Обличчя Річарда було закривавлене, і вона заплутала його темне волосся.

— Ти, вибл… — почав був він, але погляд убік виявився помилкою. Палаючий блиск жовто-блакитного спалаху вдарився об пляж біля нього.

Джек повернувся до Слоута, котрий цілився блискавкою в його ноги. Джек відскочив назад, але промінь руйнівного світла розтопив пісок біля ніг до стану розпеченої жовтої рідини, яка, практично, миттєво охолола і стала довгою прямою скляною плівкою.

— Твій син скоро помре, — сказав Джек.

— Твоя матір скоро помре, — прогарчав Слоут у відповідь. — Кинь ту срану штуку, перш ніж я рознесу тобі голову. Просто зараз. Відпусти.

— Чому б тобі не піти трахнути горностая? — подражнився Джек.

Морґан роззявив рот, демонструючи ряд квадратних закривавлених зубів, і закричав:

— Я трахну твій труп!

Ключ хитнувся в напрямку Джекової голови, а тоді відхилився. Слоутові очі загорілися, і він смикнув руку вгору, націлившись ключем у небеса. Довга стрічка блискавки вирвалася з Морґанового кулака, розширилася і піднялася вище. Небо потемніло. Ураз Талісман і обличчя Морґана Слоута засяяли в несподіваній темряві: це Талісман спрямував світло в Морґанове обличчя. Джек збагнув, що, певно, і його власне обличчя зараз осяює ілюмінація Талісмана. І коли хлопчик спрямував мерехтливий Талісман на Слоута, намагаючись зробити хоч щось — змусити його кинути ключ, розлютити, втерти носа, щоб він визнав себе знесиленим, — то змушений був погодитися, що можливості Морґана Слоута ще не вичерпано. З темного неба посипалися лапаті сніжинки. Слоут зник за товстою сніговою завісою, і Джек чув його гидкий сміх.

Вона підвелася зі свого інвалідного ліжка і підійшла до вікна. Поглянула на мертвий грудневий пляж, осяяний лише одним-єдиним вуличним ліхтарем на променаді. Раптом на підвіконні з того боку скла з’явилася чайка. З одного боку її дзьоба звисав шматок хряща, і тієї ж миті жінка подумала про Морґана Слоута. Чайка була схожою на Слоута.

Лілі спершу відсахнулася, а тоді повернулася назад. Її охопила геть смішна злість. Чайка не може бути схожою на Морґана Слоута і чайка не може захопити її територію… це не правильно. Вона постукала по холодному склу. Чайка помахала крильми, але не полетіла. І Лілі почула думку, що долинала з холодного мозку пташки, почула так чітко, ніби вона передавалася радіохвилями.

Джек помирає, Лілі… Джек помирааааааа…

Пташка нахилила голову вперед. Безцеремонно постукала по склу, як крук у По.

Помираааааа…

— Ні! — заволала Лілі. — СЛОУТЕ, ВІД’ЇБИСЯ!

Цього разу вона не просто постукала по склу, а вдарила кулаком, пробиваючи шибку наскрізь. Чайка заточилася назад, заквилила і мало не впала. Холодне повітря увійшло всередину крізь дірку у вікні. Кров стікала з руки Лілі — ні, не просто стікала. Вона лилася. Жінка сильно поранила руку у двох місцях. Вона витягла шматочки скла з краю долоні, а тоді витерла її об ліф нічної сорочки.

— НЕ ЧЕКАВ НА ТАКЕ, СРАНИЙ ВИРОДКУ, ПРАВДА? — закричала вона пташці, що безупинно кружляла над садами. Жінка зайшлася слізьми. — Дай йому спокій! Дай йому спокій! ДАЙ МОЄМУ СИНОВІ СПОКІЙ!

Вона вся замастилася кров’ю. Холодне повітря дуло крізь розбиту шибку. Вона дивилася, як перші сніжинки падають з неба у білому сяйві ліхтаря.