— Вони нас не застрелили, — без жодних емоцій промовив Річард.

Таким самим голосом він міг би сказати, що хліб у магазині закінчився.

— Нам допомогли. — Джек глянув на скрученого Річарда.

У такому стані він точно не зможе піднятися драбиною, хіба що його якось розбуркати.

— Ми наближаємося до палі, — сказав Джек. — Нахилися вперед і відштовхни нас.

— Що?

— Не дай нам врізатися в палю, — повторив Джек. — Ну ж бо, Річарде. Мені потрібна твоя допомога.

Здається, спрацювало. Річард ледь розплющив ліве око і поклав праву руку на край рятувального човна. Коли вони наблизилися до палі, він простягнув уперед лівицю, щоб відштовхнутися. На палі щось цмокнуло, немов розійшлися вологі губи.

Річард охнув і відсмикнув руку.

— Що це було? — спитав Джек, але Річардові не потрібно було відповідати — тепер обидва хлопчики бачили схожих на слимаків істот, що жили на палях. Раніше їхні очі та роти були затуленими. Коли їх потривожили, вони заворушилися, клацаючи зубами. Джек опустив руки у воду і обвів ніс човна навколо палі.

— Боже, — промовив Річард. Губасті роти мали вдосталь зубів. — Боже, я не можу…

— Ти мусиш, Річарде, — сказав Джек. — Ти хіба не чув, що казав Спіді на березі? Він уже, можливо, помер. Річарде, а якщо й так, то він помер, вірячи, що я знаю: тобі треба потрапити в готель.

Річард знову заплющив очі.

— Мені байдуже, скільки слимаків нам доведеться вбити, піднімаючись сходами, але ти полізеш тими сходами. Ось так. Це все.

— На хер тебе, — буркнув Річард. — Ти не повинен так зі мною розмовляти. Мене нудить від того, що ти такий правильний і владний. Я знаю, що піднімуся драбиною, де б вона не була. У мене, ймовірно, температура сто п’ять градусів,[258] але я знаю, що піднімуся драбиною. Я просто не знаю, як це зроблю. Так що йди до біса, — Річард виголосив цю промову із заплющеними очима, але зараз зі значним зусиллям розплющив їх. — Псих.

— Ти потрібен мені, — сказав Джек.

— Псих. Я піднімуся драбиною, кретине.

— Якщо так, нам краще її знайти, — сказав Джек, штовхнув човен до наступного ряду паль і нарешті побачив драбину.

Драбина висіла між двома внутрішніми рядами паль, закінчуючись десь за чотири фути над поверхнею води. Тьмяний прямокутник над нею вказував, що люк вів на балкон. У цілковитому мóроці драбина була ледь помітною і скидалася на примару.

— Ось ми і на місці, Річі, — сказав Джек.

Він провів човен повз наступну палю, обережно, щоб не зачепити. Сотні схожих на слимаків почвар прилипли до дерева і клацали зубами. Через мить голова коня на носі човна опинилася під драбиною, і Джек, підвівшись, ухопився за найнижчий щабель.

— Гаразд, — сказав він.

Спершу він прив’язав один рукав мокрої сорочки до драбини, а другим обв’язав гумовий хвіст. Тепер човен нікуди не дінеться, якщо їм пощастить вибратися з готелю. У Джека раптом пересохло в роті. Талісман співав, кликав його. Хлопчик обережно підвівся і вхопився за драбину.

— Ти перший, — сказав Джек. — Це буде непросто, але я тобі допоможу.

— Не потрібна мені твоя допомога, — сказав Річард.

Підводячись, він так хитнувся, що мало не перевернув човен.

— Заспокойся.

— Не заспокоюй мене тут. — Річард розвів руки і втримався. Зціпив губи. Здавалося, він боявся дихати. Ступив крок уперед.

— Добре.

— Кретин. — Річард поставив ліву ногу вперед, підвів праву руку, переставив праву ногу. Тепер він міг намацати драбину, люто зиркаючи на неї примруженим правим оком. — Бачиш?

— Гаразд. — Джек, розчепірив пальці і підвів руки долонями вперед, демонструючи, що не хотів образити Річарда.

Річард підтягнувся на руках, і його ноги подалися вперед, тягнучи за собою човен. За мить він наполовину висів над водою, і лише Джекова сорочка не давала човнові вислизнути з-під ніг Річарда.

— Допоможи!

— Розпрями ноги.

Річард так і зробив, випростався і важко захекав.

— Дозволь я тобі допоможу, гаразд?

— Гаразд.

Джек повз човном, аж доки не опинився перед Річардом. Обережно підвівся. Річард тремтів, учепившись обома руками в нижній щабель. Джек поклав руки на сухоребрі стегна друга.

— Я допоможу тобі піднятися. Спробуй не брикатися, а просто піднімайся вгору, поки не зможеш поставити коліно на щабель. Спершу візьмися за наступний щабель.

Річард повільно розплющив око і виконав наказ.

— Готовий?

— Вперед.

Човен ковзнув вперед, але Джек підняв Річарда так високо, що той легко зміг поставити коліно на нижню поперечину. Потім Джек схопився за краї драбини і приклав усю силу рук і ніг, щоб утримати човен. Річард завис у повітрі, намагаючись поставити на місце і друге коліно; через секунду йому це вдалося. Ще через дві Річард Слоут випростався на драбині.

— Я не можу повзти далі. Мені здається, я зараз впаду. Мені зле, Джеку.

— Просто піднімися ще на один щабель угору, будь ласка. Тоді я зможу тобі допомогти.

Річард утомлено вчепився в наступну перекладину. Джек поглянув угору і вирішив, що довжина драбини приблизно тридцять футів.

— Тепер ноги. Будь ласка, Річарде.

Річард повільно переставив спершу одну, а потім другу ногу далі. Джек узявся за той самий щабель навколо ніг Річарда і підтягнувся вгору. Човен почав окреслювати на воді півкола, але Джек уже підвів коліна й став обома ногами на драбину. Прив’язаний до Джекової сорочки, човен кружляв навколо, як цуцик на повідку.

Коли вони пройшли третину шляху, Джекові довелося обхопити Річарда за талію, щоб він не впав у чорну воду.

Зрештою над головою Джека з’явився прямокутник люка з чорного дерева. Він притиснув Річарда до себе — голова друга безсило впала йому на груди, — обхопивши хлопця і драбину лівою рукою, правицею спробував відчинити люк. А якщо він забитий цвяхами? Але кришка миттю піднялася і впала на підлогу.

Джек лівою рукою міцно обхопив Річарда під пахвами і підняв угору — з пітьми через отвір у підлозі.

«Мотель Кінґсленд» стояв порожнім майже шість років. Тут, як і в усіх занедбаних приміщеннях, пахло цвілими пожовклими газетами. Спершу цей запах дратував Слоута. Коли він був маленьким хлопчиком, його бабуся по материній лінії помирала в будинку: це тривало чотири роки, поки вона віддала Богу душу — і саме так пахло її вмирання. Йому не потрібен був ані цей запах, ані такі спогади в мить, як він уважав, його найбільшого тріумфу.

Проте тепер це не мало жодного значення. Як не мали значення неймовірні втрати, спричинені завчасним прибуттям Джека в «Табір Готовності». Страх і лють перетворилися на скажене й нервове очікування. Він схилив голову, зціпив губи і, блискаючи очима, міряв кроками номер, у якому в давні добрі часи зупинявся разом із Річардом. Іноді він зчіплював руки за спиною, іноді бив кулаком об долоню, іноді гладив лису маківку. Але в основному він, як і колись у коледжі, просто ходив кімнатою з кутка в куток, стискаючи руки в кулаки настільки сильно, що нігті впивалися в долоні. Шлунок Слоута то корчився від кислотності, то повнився легкістю.

Усе рухалося до свого завершення. Ні, ні. Правильна думка, неправильні слова. Усе рухалося в одну точку.

Річард уже мертвий. Мій син мертвий. Має бути мертвим. Він пережив Закляті Землі — заледве, — але він не переживе «Ейджинкурт». Він помер. Нема чого тішити себе марними надіями. Джек Сойєр убив його, і я за це видеру очі з його живої голови.

— Але і я його вбив також, — прошепотів Морґан, спинившись на мить.

Раптом він пригадав власного батька. Ґордон Слоут був суворим лютеранським пастором в Огайо — Морґан усе дитинство намагався втекти від цього грубого, жахливого чоловіка. Нарешті він ушився в Єль. У випускному класі старшої школи всі свої думки і бажання він спрямував на Єль, підсвідомо припускаючи, що його грубий, селюкуватий таточко ніколи туди не поїде. А якщо він і поткне свого носа на територію Єльського кампусу, з ним щось трапиться. Випускник Слоут гадки не мав, що саме могло з ним трапитися… але підозрював, що батько чимось нагадуватиме Злу Відьму, на котру Дороті[259] вилила відро води. Як виявилося, він мав рацію: жодного разу батько його не з’явився в кампусі Єля. Від першого дня перебування Морґана там влада Ґордона Слоута над сином почала танути — одне це вартувало всіх докладених зусиль.