— Шраний жлодій! — несподівано заверещав він.

Джек скрикнув і з панічною та несподіваною силою притиснув до себе Річарда. Його крик відгукнувся луною в їдальні з високими стелями. Десь у мóроці почувся порожній металевий дзенькіт і щось засміялося.

— Шраний жлодій, шраний ЖЛОДІЙ! — знову заверещав павук, а тоді швиденько прошмигнув назад у свою павутину під бляшаним дахом.

Серце гупало в Джекових грудях, коли він перетнув їдальню і поклав Річарда на один зі столів. Друг знову застогнав — цього разу дуже тихо. Джек відчував набряклі пухирі під одягом Річарда.

— Маю ненадовго лишити тебе тут, маленький друже, — мовив Джек.

З мороку вгорі пролунало:

— Я подбаю… добре… добре подбаю про нього… шраний… шраний жлодій… — потаємне, деренчливе гигикання.

Під столом, на якому Джек поклав Річарда, лежала купа скатертин. Верхні дві чи три були тонкими і поточеними пліснявою, але десь у середині купи він знайшов одну непогану. Хлопчик розгорнув скатертину і вкрив нею по шию Річарда.

Рушив далі. З-під лопатів вентилятора, з темряви, що смерділа зогнилими мухами і заплутаними в шовкові тенета осами, тихо шепотів павук.

— Я подбаю про нього, шраний жлодій…

Спантеличений Джек зиркнув угору, але не побачив павука. Він міг уявити ті маленькі холодні очиці, але це була лише його уява. У нього перед очима постав жахливий безрадісний образ: той павук заповзає Річарду на обличчя, пролазить між його кволими губами і потрапляє у рот, нашіптуючи своє: шраний жлодій, шраний жлодій, шраний жлодій.

Він подумав, що, можливо, варто було б затулити скатертиною і Річардів рот, але збагнув, що не може примусити себе перетворити друга на щось схоже на труп — немовби готуватиме його до такої долі.

Він повернувся до Річарда і з ваганням стояв біля нього, чудово знаючи, що які б там не були сили, але зараз вони дуже тішаться, адже тримають його на достатній відстані від Талісмана.

Він засунув руку в кишеню і витягнув звідти велику темно-зелену мармурову кульку. Магічне люстерко в іншому світі. Джек не вірив, що воно має якісь магічні сили, щоб захистити від зла, але ж річ належала Територіям… і, якщо не брати до уваги Закляті Землі, Території — глибинно добрі. І ця глибинна доброта, подумав Джек, має мати внутрішню силу протистояти злу.

Він поклав кульку Річардові в руку. Його долоня стиснулася, а тоді повільно розтулилася, коли Джек відпустив свою руку.

Десь угорі гидотно загиготів задоволений павук.

Джек низько схилився над Річардом, намагаючись ігнорувати сморід хвороби — як і сморід усього цього місця, — і прошепотів:

— Тримай це в руці, Річі. Міцно тримай, друже.

— Не… друже, — пробурмотів Річард, але немічно стиснув рукою кульку.

— Дякую, друже Річі, — сказав Джек.

Він м’яко поцілував Річарда в щоку і рушив через їдальню до зачинених двостулкових дверей у дальньому кутку. «Це як «Альгамбра», — подумав він. — Там вікна їдальні виходили на сади, тут вікна їдальні дивляться на воду. І там, і тут подвійні двері, що ведуть до решти готелю».

Коли він минув кімнату, то відчув, як його знову відштовхує мертва рука — то готель спиняв його, намагаючись вигнати геть.

«Забудь», — подумав Джек і рушив далі.

Здавалося, сила миттєво згасла.

«У нас є інші засоби», — прошепотіли подвійні двері, коли Джек наблизився до них. І знову хлопчик почув неясний металевий дзенькіт.

«Ти хвилюєшся через Морґана Слоута, — шепотіли подвійні двері, от тільки шепотіли не вони самі — до Джека промовляв сам готель. — Ти хвилюєшся через Слоута, поганих Во́вків, почвар, схожих на цапів, баскетбольних тренерів, які насправді зовсім не баскетбольні тренери; ти хвилюєшся про зброю, пластикову вибухівку і магічні ключі. А ми тут зовсім не хвилюємося через це все. Це все не стосується нас. Морґан Слоут — не більше ніж маленька метушлива мураха. Йому лишилося тільки двадцять років життя, а це для нас навіть менше, ніж проміжок між двома вдихами. Ми в Чорному Готелі дбаємо лише про Талісман — осердя всіх можливих світів. Ти прийшов як злодій украсти в нас те, що належить нам, тож кажемо тобі ще раз: у нас є й інші засоби впоратися з такими шраними жлодіями, як ти. І якщо ти наполягатимеш, то дізнаєшся, які вони — на собі дізнаєшся».

Джек прочинив одну стулку дверей, а потім другу. Шарніри неприємно заскрипіли, ніби вони вперше за багато-багато років знову проїхалися пазами.

За дверима розташувався темний передпокій. «Це буде вестибюль, — подумав Джек. — А тоді, якщо це місце і справді таке, як «Альгамбра», я маю піднятися на один просвіт головними сходами».

На другому поверсі буде велика банкетна зала. І саме у великій банкетній залі він знайде те, за чим прийшов.

Джек озирнувся, побачив, що Річард не ворухнувся, і зайшов у передпокій, зачинивши за собою двері. Він повільно рушив уздовж коридору. Пошарпані і брудні кросівки рипіли на зогнилому килимі. Трохи далі Джек бачив ще одні двостулкові двері, на яких були намальовані пташки. Поруч розташовувалися кілька конференц-залів. Була тут і зала «Золотий штат», навпроти неї — «Золотошукач». На п’ять кроків ближче до двостулкових дверей із птахами — зала «Мендосіно» (на нижній панелі розламаних дверей з червоного дерева був напис: «ТВОЯ МАТІР ПОМИРАЛА З КРИКАМИ!»). Далі по коридору — неможливо далеко! — бовваніло водянисте світло. Вестибюль.

Дзень.

Джек швидко озирнувся і побачив відблиск руху в одному із загострених дверних прорізів у кам’яному проміжку коридору…

(?камені?) (?загострені дверні отвори?)

Джек тривожно моргнув. Стіни коридору оздоблювали панелі з темного червоного дерева, що вже починало гнити через океанічну вологу. Жодного каменю. І двері, що вели в зали «Золотий штат», «Золотошукач» і «Мендосіно», були просто дверима — прямокутниками, без жодних паль. І все ж на якусь мить він побачив просвітки, як у змінених кафедральних арках. Ці просвітки зачиняли ворота, що опускалися, — їх можна опустити чи підняти, повертаючи барабан. Ворота, що опускаються, з голодними металевими зубцями внизу. Коли ворота опускалися, щоб зачинити вхід, зубці застромлювалися чітко в діри у підлозі.

Жодних кам’яних аркад, Джекі. Сам дивися. Просто дверні отвори. Ти бачив такі ворота, що опускаються, у лондонському Тауері на екскурсії з мамою і дядьком Томмі три роки тому. Ти просто трохи нервуєш, ось і все…

Але відчуття внизу живота було безпомильним.

Вони ж і справді були там. Я перенісся — на хвильку я побував на Територіях.

Дзень.

Джек повернувся в інший бік. Піт стікав щоками і чолом, волосся настовбурчилося на потилиці. Він знову побачив це — якийсь металевий спалах у мóроці однієї з кімнат. Він бачив великі камені — чорні, наче гріх. Їхню шорстку поверхню огортав зелений мох. Бридкі пухкі жуки-альбіноси повзали туди-сюди крізь великі пори в прогнилому цементному розчині між камінням. Порожні тримачі стояли на відстані п’ятнадцяти-двадцяти футів один від одного. Смолоскипи, які підтримували ті канделябри, зникли давним-давно.

Дзень.

Цього разу він навіть не моргав. Світ поплив у нього перед очима, хитаючись, ніби річ, яку ти бачиш крізь потік чистої води. Стіни знову стали почорнілим червоним деревом замість кам’яних блоків. І двері стали дверима, а не заґратованими металевими воротами, що опускаються. Два світи, розділені мембраною, що не товща за шовкову жіночу панчоху, почали переплітатися.

А ще, невиразно збагнув Джек, його Джейсонівська частина почала переплітатися з Джековою — і всередині них обох з’являлася якась третя особистість.

Я точно не знаю, що це за комбінація, але сподіваюся, що вона сильна — бо за тими дверима щось є… за всіма ними.

Джек і далі скрадався коридором у напрямку вестибюля.