Джек завив від болю — короткі затуплені шипи були в ньому, в ньому, і він одразу збагнув, що це все насправді і що наступної миті ця штука вб’є його.

Його смикнули до чорної порожнечі всередині шолома…

Але чи справді там було порожньо?

Джека осяяло тьмяне, вицвіле марево червоних спалахів у мóроці… щось схоже на очі. І коли броньовані руки дедалі піднімали і піднімали його, хлопчик відчув пронизливий холод, ніби всі зими на світі якимось чином поєдналися, перетворившись на одну-єдину… і той струмінь морозного повітря зараз лився з порожнього шолома.

Воно справді вб’є мене і моя матір помре, Річард помре, Слоут переможе, уб’є мене, збирається…

(розірвати мене на шматки, розгризти своїми зубиськами) заморозити мене…

— ДЖЕКУ! — вигукнув голос Спіді.

(ДЖЕЙСОНЕ! — вигукнув голос Паркуса.)

Медіатор, хлопче! Використай медіатор! Доки не стало надто пізно! ЗАРАДИ ДЖЕЙСОНА ВИКОРИСТАЙ МЕДІАТОР, ДОКИ НЕ ПІЗНО!

Джекова рука стиснула медіатор. Він був гарячим, як монетка, і враз на зміну заціпенілому холоду прийшло відчуття абсолютного тріумфу. Він витягнув його з кишені, горлаючи від болю, адже його продірявлені м’язи згиналися разом із встромленими шипами, але тріумф не зникав — той приємний дотик територіального тепла, те чисте відчуття веселки.

Медіатор, а це знову був медіатор, стискали його пальці — важкий і міцний трикутник зі слонової кістки, філігранно інкрустований дивними візерунками — і вже за мить Джек

(і Джейсон)

побачив, що ті візерунки складаються в обличчя — обличчя Лаури Делосіан.

(обличчя Лілі Кавано-Сойєр).

— Іменем її, ти, брудна огидна почваро! — горлали вони разом — от тільки крик був єдиним: крик єдиної істоти, Джека/Джейсона: — Забирайся зі шкіри цього світу! Також іменем її сина, забирайся зі шкіри світу цього!

Джейсон опустив медіатор у біле сухорляве обличчя старого вампіра в обладунку. Тієї ж миті він, навіть не моргнувши, перенісся в Джека і побачив, як медіатор врізається в холодну чорну порожнечу. Знову ставши Джейсоном, хлопчик побачив, як червоні очі вампіра недовірливо випинаються, коли кінчик медіатора пронизує центр його зморшкуватого лоба. І вже за мить самі очі оповило туманом, а тоді вони вибухнули, і чорний димний вихор обпік хлопчику руки і зап’ястя. Вихор той повнився крихітними кусючими черв’яками.

Джека відкинуло до стіни, і він ударився об неї головою. Незважаючи на глибокий пульсуючий біль у плечах і передпліччях, хлопчик схопився за медіатор. Обладунок скреготав, мов опудало з бляшанок. Джек устиг побачити, як він надимається, тому підвів руки, щоб захистити очі. Обладунок самознищився. Ні, він не розлетівся врізнобіч на друзки, а просто розпався. Джек подумав, що якби він побачив таке не в підвалі тісного коридору смердючого готелю з кров’ю під пахвами, а в кіно, то розсміявся б. Схожий на пташину голову відполірований сталевий шолом із приглушеним гуком упав на підлогу. Вигнутий горжет, що мав захищати горло лицаря від ворожого леза чи списа, гупнувся біля нього із дзенькотом щільно з’єднаних металевих кілець. Панцир упав, як погнута етажерка. Нагомілковий панцир від’єднався. За дві секунди метал висипався на цвілий килим, і від нього лишилася лише купка сміття.

Джек кинувся до стіни, широко розплющивши очі — ніби боявся, що обладунок раптом знову збереться докупи. Насправді він гадав, що буде саме так. Але, коли нічого не сталося, повернув ліворуч, до вестибюля… і побачив, як іще три обладунки повільно рухаються до нього. Один із них тримав смердючий, цвілий стяг, і Джек упізнав зображений на ньому символ: він бачив його на прапорах, які тримали солдати Морґана з Орріса, коли супроводжували Зовнішньою Дорогою його диліжанс, що прямував до павільйону королеви Лаури. Морґанів знак — от тільки самі потвори не належали до Морґанового почту, Джек підсвідомо розумів це. Цей стяг — різновид жахного жарту, який вони застосували, щоб посміятися над переляканим непрошеним гостем, котрий хотів викрасти єдиний сенс їхнього буття.

— Годі, — хрипло прошептав Джек.

Медіатор тремтів у його руках. З ним щось трапилося; певно, він трохи зламався, коли хлопчик скористався ним, щоб розбити обладунок, який вийшов із Бару «Чапля». Слонова кістка, яка раніше була забарвлена у колір свіжих вершків, суттєво пожовкла. Тепер вона мала тонкі тріщини. Обладунки, подзенькуючи, наближалися до нього. Один повільно витягнув небезпечний меч sз роздвоєним лезом.

— Годі, — простогнав Джек. — О Боже, будь ласка, годі, я втомився, я не можу, будь ласка, годі, годі…

Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек…

— Спіді, я не можу! — заволав він.

Сльози котилися його брудним обличчям. Обладунки наближалися з невблаганністю сталевих автозапчастин на конвеєрній лінії. Він чув, як у їхній холодній. чорній порожнечі завиває арктичний вітер.

…у Каліфорнію прийшов ти, щоб назад його нести.

— Будь ласка, Спіді, годі!

Вони наближалися до нього — механічні обличчя з чорного металу, іржаві нагомілники, залізо, вкрите плямами моху й плісняви.

— Маєш робити все, що зможеш, Джеку-Мандрівнику, — виснажено прошепотів Спіді, а тоді зник, і Джек лишився сам, щоб вистояти або впасти.

Розділ сорок другий

Джек і Талісман

«Ви припустилися помилки», — пролунав у Джековій голові химерний голос, поки він стояв біля бару «Чапля», спостерігаючи, як до нього повзли лицарські обладунки. Широко розплющивши очі, він побачив у своїй свідомості образ розлюченого чоловіка — чоловіка, який не надто відрізнявся від хлопчика-переростка, — що йде повз камеру вулицею кіно-вестерна, застібаючи спершу один ремінь з револьвером, потім другий, щоб вони схрестилися в нього на грудях. «Ви припустилися помилки. Ви мали вбити обох братів Елліс!»

З усіх фільмів його матері Джек завжди найбільше любив «Останній потяг до Генґтауна», який зняли 1960 року і випустили 1961. Зняли його на студії «Ворнер Бразерс», і головні ролі — як здебільшого у низькобюджетних фільмах «Ворнерів» того часу — виконували актори, що підробляли в телесеріалах цієї студії. В «Останньому потязі» знімалися: Джек Келлі з «Маверіка» (Ґречний Картелюга), Ендрю Дуґґан із «Патруля на Бурбон-стрит» (Злий Барон Скотарства), у ролі Рафа Елліса (Колишній Шериф, Який Має Взяти Револьвер У Руки Востаннє) — Клінт Волкер, котрий грав у серіалах персонажа на ім’я Шаєнський Сміливець, Інґер Стівенс мала грати Танцівницю З Умілими Руками і Золотим Серцем, але вона саме злягла з важкою формою бронхіту, тому її замінила Лілі Кавано. Такі ролі вона могла грати, навіть перебуваючи в комі. Якось, коли батьки думали, що він спить і спокійно балакали собі у вітальні на першому поверсі, Джек босоніж пішов до ванної кімнати набрати склянку води і почув, як мама сказала дещо вражаюче… настільки вражаюче, що Джек так цього ніколи й не забув. «Усі жінки, яких я грала, вміли трахатися, але жодна не вміла пердіти», — сказала вона Філу.

Вілл Гатчінс, котрий працював в іншому проекті «Ворнер Бразерс» (тому, що називався «Солоденький»), також грав у цьому фільмі. Насправді, «Останній потяг до Генґтауна» був улюбленим Джековим фільмом саме через персонажа Гатчінса. Саме цей персонаж — його звали Енді Елліс — прийшов у зморену, нестійку, перенапружену свідомість Джека, поки він спостерігав, як темним коридором сунуть до нього обладунки.

Енді Елліс був Боягузливим Братчиком, Який Злітає З Котушок Наприкінці. Після того як він цілий фільм підкрадався і нітився, Енді вийшов сам на сам проти Дуґґанових посіпак після того, як Головний Посіпака (його зіграв похмурий, щетинистий, кам’яноокий Джек Елам, який в усіх кіно-і телепостановках «Ворнерів» грав Головних Посіпак) застрелив Рейфа в спину.