Секунду чи дві він, певно, нагадував маяк, що височів на вершині пагорба. Збагнувши, що незначна неуважність могла вартувати йому полону, Джек важко вдихнув і миттю притулився плечем до облущених сірих каменів будинку. Джек зручніше влаштував Річарда на спині. У будь-якому разі, тепер він знав, що має якимось чином підійти до Чорного Готелю з боку моря, а це означало, що потрібно буде минути пляж непоміченим.

Коли він знову випростався, то визирнув з-за стіни будинку і поглянув униз. Значно менша армія Морґана Слоута сиділа в лімузинах чи проходжала вздовж паркану. В якийсь божевільний момент Джек абсолютно точно пригадав, як уперше побачив літній палац королеви. Він також височів над натовпом людей, що снували туди-сюди з удаваною хаотичністю. І як же там було тепер? Того дня, попри все, від юрми перед павільйоном беззаперечно віяло миром та порядком. Здавалося, то були передпотопні часи, настільки в минулому вони зараз були. Джек знав, що тепер це все зникло. У цей час простором перед великою і схожою на намет спорудою керував Озмонд. І ті люди, котрі були достатньо сміливими, щоб зайти в павільйон, швидко забігали всередину, схиляючи голови.

«А як же королева?» — поцікавився Джек. Він не міг заборонити собі пригадати те болісно знайоме обличчя, огорнене білою постільною білизною. Далі Джекове серце мало не зупинилося, і видиво павільйону і хворої королеви провалилося кудись у глибини Джекової пам’яті. А в полі Джекового зору з’явився Сонячний Ґарднер, стискаючи в руці мегафон. Морський вітер закинув йому на окуляри густе пасмо білого волосся. На мить у Джека з’явилася впевненість, що він може відчути солодкий запах одеколону і грибка. Секунд на п’ять. Джек навіть забув дихати. Просто стояв біля потрісканої, облущеної кам’яної стіни і витріщався на психа, котрий віддавав накази чоловікам у чорних костюмах, здійснюючи піруети та вказуючи на щось, приховане від Джека, і жестами демонстрував осуд.

Тоді він згадав, що потрібно дихати.

— Гаразд, Річарде, у нас тут із тобою цікава ситуація, — сказав Джек. — У нас є готель, що може збільшуватися вдвічі, коли йому заманеться, і найбожевільніший у світі тип.

Джек гадав, що Річард заснув, але друг здивував його, пробурмотівши у відповідь щось на кшталт «йддонго».

— Що?

— Йди до нього, — слабко прошепотів Річард. — Поїхали, друзяко.

Джек щиро засміявся. Наступної миті він уже обережно спускався схилом позаду будинків, продираючись до пляжу крізь високий польовий хвощ.

Розділ сороковий

Спіді на пляжі

Біля підніжжя пагорба Джек ліг на траву й поповз, досі тримаючи Річарда на спині. Він досягнув краю високої жовтої трави, що росла на узбіччі дороги і, трохи піднявшись на животі, визирнув. Саме перед ним, з того боку дороги, починався пляж. Вивітрені скелі здіймалися із сіруватого піску; брудна вода пінилися, підступаючи до берега. Джек поглянув ліворуч уздовж дороги. З материкового боку шосе неподалік готелю стояла довга потріскана будівля, що нагадувала розрізаний весільний торт. Над нею — дерев’яна вивіска з величезною діркою і написом: «МОТЕЛЬ КІНҐСЛЕНД». «Мотель Кінґсленд», пригадав Джек, місце, де спинявся Морґан Слоут зі своїм сином, зупинявся під час своїх одержимих інспекцій Чорного Готелю. Сонячний Ґарднер білим спалахом носився вулицею, лаючи кількох убраних в чорні костюми чоловіків і махаючи рукою в напрямку схилу. «Він не знає, що я вже внизу», — збагнув Джек, коли котрийсь із чоловіків попрямував дорогою, роззираючись навколо. Ґарднер ще раз різко, по-командирськи махнув рукою, і лімузин, припаркований унизу центральної вулиці, від’їхав від готелю та рушив уздовж узбережжя поряд із чоловіком у чорному костюмі. Дійшовши до тротуару, чоловік розстібнув піджак і дістав пістолет із наплічної кобури. Водії лімузинів витріщалися на схил, повернувши голови.

Джек благословив свою удачу: ще п’ять хвилин, і Вовк-ренегат з гігантським пістолетом обірвав би його мандрівку за грандіозною співучою штукою в готелі. Джек бачив тільки два верхніх поверхи готелю і прикріплені до екстравагантного даху флюгери, що скажено оберталися. Через те що він лежав на землі, як хробак, Джекові здавалося, що хвилелом, розташований праворуч від готелю, розрізав пляж навпіл, футів на двадцять здіймався в небо, перетинав пісок, а далі пірнав у воду.

— ПРИХОДЬ, ПРИХОДЬ, — кликав Талісман словами, які були насправді не словами, а майже фізичними виявами терміновості.

Чоловік із пістолетом уже зник з поля зору, але водії досі дивилися йому вслід, поки він піднімався схилом до безумців Пойнт-Венуті. Сонячний Ґарднер підняв свій мегафон і проревів:

— Ліквідуйте його! Я хочу, щоб його ліквідували! — Він тицьнув мегафоном в іншого чоловіка в чорному костюмі, підняв бінокль, щоб поглянути на вулицю в Джеків бік. — Ти! Свиноголовий! Перейди на другий бік вулиці… і ліквідуй того поганого хлопчиська, о так, найгіршого, найгіршого хлопчиська, найгіршого… — Його голос стих, коли ще один чоловік пішов вулицею, стискаючи в кулаку пістолет.

Уже за секунду Джек упав животом на грубий пісок. Він повз, відштовхуючись ногами. Одна із рук Річарда стиснула його плече. Джек рухався по піску вперед, аж доки не дістався першої випнутої скелі; там він спинився і просто поклав голову на руки. Річард, легкий, як листочок, важко дихав. Хвилі за якихось двадцять футів від них накочувалися на берег. Джек досі чув голос Сонячного Ґарднера, котрий просторікував про імбецилів і кретинів. Його божевільні верески скочувалися з вершини центральної вулиці. А Талісман тягнув Джека вперед, вперед, вперед, вперед…

Річард сповз з його спини.

— Усе гаразд?

Річард звів руку і чотирма пальцями торкнувся лоба, великий палець він притулив до щоки.

— Мабуть, так. Ти бачив мого батька?

Джек похитав головою:

— Ще ні.

— Але він тут.

— Напевно. Має бути. — «Кінґсленд», пригадав Джек, і побачив перед очима образ тьмяного фасаду з дерев’яною вивіскою. Морґан Слоут, напевно, винайняв там номер, як звик робити сім чи вісім років тому. Раптом Джек відчув скажену присутність Морґана Слоута біля себе, наче згадка покликала його.

— Що ж, не переймайся через нього, — тонким, як папір, голосом промовив Річард. — Тобто не переймайся, що я перейматимусь через нього. Джеку, я гадаю, він уже мертвий.

Джек поглянув на друга з новою тривогою: чи міг Річард справді втрачати здоровий глузд? Його достоту трясла пропасниця. На вершині пагорба Сонячний Ґарднер заревів у мегафон:

— Розосередитись!

— Гадаєш…

І тут Джек почув ще один голос; він прошепотів щось крізь люту команду Ґарднера. Частково знайомий голос — Джек упізнав тембр та інтонації ще до того, як збагнув, чий він. Дивно, але, впізнавши саме цей голос, він розслабився — наче тепер він міг припинити хвилюватися, будувати плани, наче тепер усе вирішиться само собою.

— Джеку Сойєре, — повторив голос. — Сюди, синку.

Голос належав Спіді Паркеру.

— Так, — відповів Річард, знову заплющивши набряклі очі.

Він скидався на труп, який винесло на берег припливом.

«Так, я гадаю, мій батько мертвий», — мав на увазі Річард, але Джек думками був далеко від марень друга.

— Сюди, Джекі, — знову покликав Спіді, і хлопчик зрозумів, що голос лунає з-за найбільшого нагромадження високих скель: три поєднані між собою брили за кілька футів від води. Чорна лінія, межа припливу, перерізала їх на чверть.

— Спіді? — прошепотів Джек.

— Агась, — долинула відповідь. — Лізь сюди, але так, щоб ці зомбі тебе не помітили. Також приведи свого друга.

Річард досі лежав, поклавши руку на звернене до неба обличчя.

— Ходімо, Річі, — прошепотів йому на вухо Джек. — Нам треба ще трохи просунутися пляжем. Там Спіді.

— Спіді? — дуже тихо перепитав Річард, котрий заледве розібрав почуте.

— Друг. Бачиш ті скелі? — Він підвів голову Річарда на тонкій, як соломка, шиї. — Він там. Він нам допоможе, Річі. Зараз нам знадобиться й найменша допомога.