Коли Джек побачив неслухняний флюгер, що гойдався то ліворуч-праворуч, то праворуч-ліворуч, а потім узагалі робив повний оберт, він усвідомив, що зараз уперше побачив Чорний готель — принаймні частину його. Але від складських дахів, від дороги, що простягалася попереду, від небаченого містечка на Джека насувалося відчуття абсолютної ворожості. Здавалося, його можна відчути на дотик, мов ляпас по щоці. Джек збагнув, що крізь Пойнт-Венуті сочилася кров Територій. Саме тут реальність була надзвичайно тонкою.
Вовча голова безцільно крутилася в повітрі, а Талісман і далі притягував Джека до себе. ІДИ СЮДИ. ІДИ СЮДИ. ІДИ ЗАРАЗ. ІДИ ЗАРАЗ. ЗАРАЗ… Джек усвідомлював, що Талісман не лише посилює цей неймовірний потяг, а й наспівує йому. Без слів і без музики, але співає. І та мелодія то гучнішає, то стишується, як пісня кита, яку не чує ніхто, крім нього самого. Талісман знав, що Джек щойно побачив флюгер готелю.
«Пойнт-Венуті може бути найнебезпечнішим і найгіршим місцем у Південній і Північній Америках, — подумав Джек, несподівано знахабнівши, — але воно не втримає мене від походу в готель «Ейджинкурт»». Він повернувся до Річарда, почуваючись так, ніби з місяць просто відпочивав і тренувався, тоді спробував приховати жах, побачивши, як виглядає друг. Річард не міг зупинити його, більше того, якщо Джеку доведеться, то він проштовхне Річарда просто крізь стіни того сраного готелю. Він бачив, як замучений Річард нігтями роздирає волосся і чухає схоже на бджолині укуси рясне висипання на щоках і скронях.
— Ми зробимо це, Річарде, — сказав він. — Я знаю, що зробимо. І байдуже, скільки божевільного лайна вони кидатимуть на нас. Ми зробимо це.
— У наших проблем почнуться проблеми з нами, — сказав Річард, несвідомо цитуючи доктора С’юза. Він замовк. — Я не знаю, чи зможу зробити це. Правда. Я ледве стою на ногах. — У погляді Річарда читалося неприховане страждання. — Що зі мною відбувається, Джеку?
— Я не знаю, але знаю, як припинити це. — Джек сподівався, що сказав правду.
— Це батько робить таке зі мною? — нещасно запитав Річард. Він делікатно провів руками по набряклому обличчю. Тоді висмикнув сорочку зі штанів і оглянув суцільне червоне висипання на животі. Пухирі, схожі за формою на штат Оклахома, починалися від талії та піднімалися з боків аж до шиї. — Це схоже на вірус чи щось на кшталт того. Це батько заразив мене?
— Я не думаю, що він зробив це навмисно, Річі, — сказав Джек. — Якщо це щось змінює.
— Не змінює, — відповів Річард.
— Це все припиниться. Експрес до Сібрук-Айленда прибуває до кінцевої.
Джек рушив уперед, а Річард поруч з ним. Джек побачив, як задні фари «кадилака» загоряються і гаснуть, а тоді машина зникає з поля зору.
Цього разу не вдасться несподівано вчинити напад, не буде гучного прибуття крізь паркан на поїзді, напханому зброєю та амуніцією, але навіть якщо всі в Пойнт-Венуті знали про їхній прихід, Джек прямував туди. Він почувався так, ніби враз начепив броню і взяв до рук магічний меч. Ніхто в Пойнт-Венуті не був здатен його спинити, принаймні доки він не дійде до готелю «Ейджинкурт». Джек ішов своєю дорогою, біля нього — Раціональний Річард, і все буде добре. Коли він зробив іще три кроки, його м’язи заспівали в унісон з Талісманом, і він ще більше уявив себе лицарем, що вирушає на битву. Небесна телеграма принесла йому цей образ із одного з маминих фільмів. Ніби він верхи на коні, у капелюсі з широкими крисами і револьвером на стегні, їхав чинити облаву на Дедвуд Ґалч.
«Останній потяг до Генґтавна», — пригадав він. Лілі Кавано, Клінт Вокер[254]і Вілл Гатчінс.[255] 1960 рік. Най буде так.
Чотири чи п’ять дерев із Територій вирвалися з твердого коричневого ґрунту біля першої ж покинутої будівлі. Може, вони вже давно були там, простягаючи свої гілки аж до білої смуги на дорозі, а може, й ні. Джек не пригадував, що бачив їх, коли вперше дивився на таємниче містечко. І навряд чи він міг би оминути увагою ці дерева — це ж наче не помітити зграю диких собак. Він чув, як корені шурхотіли поверхнею землі, коли Джек з Річардом наближалися до складу.
(НАШ хлопчик? НАШ хлопчик?)
— Перейдімо на другий бік дороги, — сказав він Річарду і взяв його за набряклу руку, щоб допомогти перейти.
Щойно вони опинилися на другому боці дороги, одне з дерев помітно потягнулося корінням і гіллям до них. І якщо дерева мали шлунки, то зараз хлопці чули, які ці шлунки забурчали. Покручена гілка і гладкий, схожий на змію корінь уже досягли жовтої лінії, а тоді перетнули половину відстані, що лишилася до хлопців. Джек ліктем підштовхував Річарда, що заледве дихав, убік, а тоді схопив за руку і потягнув далі.
(МІЙ, МІЙ, МІЙ, МІЙ ХЛОПЧИК! ТААААК!!!)
Повітря заповнив тріск і рвучкий скрегіт, і на мить Джек подумав, що це Морґан з Орріса пробиває собі шлях між світами, знову стаючи Морґаном Слоутом… Морґаном Слоутом з його останньою, безвідмовною пропозицією, яку зміцнили б кулемет, паяльна лампа і пара розпечених кліщів… але замість скаженого Річардового татуся на середину дороги впала крона територіального дерева, підскочила раз на зламаних гілках і відкотилася на свій бік траси, наче падло.
— О Боже, — сказав Річард. — Щоб піймати нас, воно вискочило з ґрунту.
Джек також подумав саме про це.
— Дерево-каміказе, — сказав він. — Гадаю, справи в Пойнт-Венуті будуть доволі скаженими.
— Через Чорний Готель?
— Так, — а ще через Талісман. — Він глянув на дорогу і за десять ярдів униз по схилу побачив ще одну групку хижих дерев. — Аура, атмосфера чи як би ти це назвав — усе збурилося, бо добро і зло, чорне і біле тут переплелися.
Розмовляючи, Джек поглядав на купу дерев, до яких вони повільно йшли, і побачив, що найближче дерево витягнуло до них свою крону, ніби почуло його голос.
Можливо, усе це містечко — це велике Оутлі, думав Джек, і, можливо, зрештою, він пройде через це — але якщо попереду на них чекає тунель, Джек Сойєр не має жодного наміру заходити туди. Йому справді не хотілося зустрічатися з пойнтвенутійською версією Елроя.
— Я боюся, — сказав позаду нього Річард. — Джеку, а що, як іще більше цих дерев повискакують із ґрунту?
— Знаєш, сказав Джек. — Я помітив, що, хоча ці дерева й рухаються, насправді вони далеко не зможуть дійти. І навіть такий індик, як ти, зможе перегнати дерево.
Дорога востаннє повертала і спускалася повз крайній склад. Талісман дедалі кликав і кликав, гучно, ніби співуча арфа велетня у фільмі «Джек і бобове стебло». Нарешті Джек обігнув останній поворот, і перед ним лежала решта Пойнт-Венуті.
Джейсонова половина його «я» змушувала Джека іти далі. Колись Пойнт-Венуті був приємним курортним містечком, але ті дні залишилися далеко позаду. Тепер весь Пойнт-Венуті перетворився на тунель Оутлі, і Джек мав пройти його від початку й до кінця. Потріскана, розбита поверхня дороги наближалася до випалених будинків, оточених територіальними деревами. Колись працівники порожніх нині фабрик і складів мешкали в цих маленьких каркасних будиночках. Від одного чи двох лишилося достатньо, щоб зрозуміти, якими вони були. Покручені корпуси спалених автомобілів лежали то тут, то там біля будинків. Крізь зруйновані фундаменти маленьких будиночків повільно пробивалося коріння територіальних дерев. Чорна цегла і дошки, розбиті й поставлені вертикально ванни, покручені труби заполонили згарище. Джеків погляд притягнуло щось біле, але він миттєво відвернувся, коли побачив, що то була біла кістка зотлілого скелета, в який вплелися коріння. Колись цими вулицями їздили діти на велосипедах, на кухнях збиралися домогосподарки, щоб поскаржитися на зарплату і безробіття, чоловіки натирали воском машини на під’їзних доріжках — тепер усе проминуло. Іржава перевернута гойдалка просовувала свої опори крізь каміння і будяки. Маленькі червоні вогники загорялися і згасали в туманному небі.