— Я насправді нічого не бачу, — поскаржився Річард. — І я так втомився…

— Залазь мені на спину, — Джек повернувся і практично розпластався на піску. Річардові руки лягли йому на плечі та немічно переплелися.

Джек визирнув з-за краю скелі. На дорозі Сонячний Ґарднер пригладжував волосся і широкими кроками прямував до центрального входу в «Мотель Кінґсленд». Чорний Готель неймовірно вивищувався над усім. Талісман розчахнув пащу і кликав Джека Сойєра. Сонячний Ґарднер завагався перед дверима мотелю, обома руками пригладив волосся, похитав головою і, різко повернувшись, ще швидше попрямував назад, до довгої колони лімузинів. Підняв мегафон:

— ДОПОВІДАТИ КОЖНІ П’ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН! — заревів він. — ВАРТОВІ ДОПОВІДАЮТЬ ПРО КОЖНОГО ЖУКА, ЯКИЙ ВОРУХНЕТЬСЯ. Я СЕРЙОЗНО. ДОПОВІДАЙТЕ!

Ґарднер ішов геть, а решта дивилися на нього. Зараз. Джек вибіг зі свого сховку в скелях, зігнувся і, тримаючи Річарда за передпліччя, помчав пляжем. Його ноги здіймали вгору вологий пісок. Ті три скелі, які видавалися такими близькими, поки він розмовляв зі Спіді, тепер відсунулися на півмилі — відстань не скорочувалася. Наче скелі відповзали, доки він біг до них.

Джек очікував почути скрегіт пострілу. Він спершу відчує кулю чи почує її до того, як вона звалить його з ніг? Нарешті скелі почали зростати, і ось він уже там, падає на груди і ковзає під їхній захист.

— Спіді! — крикнув він, регочучи попри все.

Але те, як виглядав Спіді, котрий сидів біля кольорової ковдри, притулившись до середньої скелі, знищив сміх у горлянці — знищив принаймні половину надії, яка в нього ще залишалася.

Спіді Паркер мав ще гірший вигляд, ніж Річард. Набагато гірший. Його потріскане, просочене сукровицею обличчя важко кивнуло Джеку, і той подумав, що так Спіді підтверджує власну безпорадність. На Спіді були лише його старі коричневі шорти, а судячи зі шкіри, його вразила якась жахлива хвороба, можливо, проказа.

— Присядь, Джеку-Мандрівнику, — прошепотів Спіді охриплим надтріснутим голосом. — Тобі багато чого треба почути, тому добре підготуй свої вуха.

— Як ти? — запитав Джек. — Тобто… Боже, Спіді… я можу чимось тобі допомогти?

Він обережно поклав Річарда на пісок.

— Підготуй вуха, як я тебе попросив. Не варт хвилюватися через Спіді. Мені не надто добре, як ти, може, бачиш, але добре мені скоро стане, якщо ти все зробиш правильно. Татко твого маленького друга наслав на мене цю болячку — та й на власного сина теж, як бачиш. Старий Блоут не хоче, щоб його дитина була в тім готелі. Ні, сер. Але ти маєш узяти його туди, синку. Іншого шляху нема. Ти мусиш тако зробити.

Упродовж розмови з Джеком Спіді неначе мінився, а хлопчик прагнув закричати настільки голосно, як іще ніколи не кричав, відколи загинув Вовк. Очі пекло, він знав, що хоче заридати.

— Знаю, Спіді, — сказав він. — Я це вже зрозумів.

— Ти гарний хлопчик, — промовив старий. Він відкинув голову і пильно поглянув на Джека. — Ти саме той. Звісно. Шлях залишив на тобі свій слід. Я бачу. Ти саме той. Ти все зможеш.

— Як там моя мама, Спіді? — спитав Джек. — Будь ласка, розкажи мені. Вона ще жива, так?

— Щойно випаде така нагода, ти зможеш їй зателефонувати і дізнатися, що з нею все гаразд, — відповів Спіді. — Але спершу ти повинен дістати Талісман, Джеку. Бо якщо ти не дістанеш його, вона помре. І так само королева Лаура. Вона теж помре. — Спіді розігнувся, здригнувся, випростав спину. — Я тобі таке скажу. Більшість при дворі махнули на неї рукою — кинули на смерть. — Обличчя старого викривила огида. — Вони всі бояться Морґана. Знають, що Морґан здере з них шкіру, якщо вони миттю не присягнуть йому на вірність. Поки що Лаура дихає. Але по всіх Територіях, далеко від її покоїв, двоногі змії на кшталт Озмонда та його посіпак розповідають людям, що вона вже померла. І якщо вона помре, Джеку-Мандрівнику, якщо вона помре… — Спіді підвів спотворене обличчя до хлопчика. — Тоді чорний жах впаде на обидва світи. Чорний жах. Ти зможеш подзвонити матусі. Але спершу мусиш дістати Талісман. Ти мусиш. Це все, що залишилося тепер.

Джекові не треба було запитувати, що має на увазі Спіді.

— Радий, що ти все розумієш, синку. — Спіді заплющив очі і притулився спиною до каменю.

За секунду його очі знову повільно розплющилися.

— Долі. Ось про що йдеться. Більше доль, більше життів, ніж ти можеш уявити. Ти коли-небудь чув про Раштона? Підозрюю, що міг чути.

Джек кивнув.

— Усі ці долі — причина, через яку мама привезла тебе в «Альгамбру», Джеку-Мандрівнику. Я просто сидів і чекав, знав, що ти прийдеш. Талісман привів тебе сюди, хлопчику. Джейсоне. Певен, ти і це ім’я чув.

— Це я, — промовив Джек.

— Тоді дістань Талісман. Я приніс цю штуку із собою, щоб хоч трохи тобі підсобити. — Старий підхопив ковдру, яка, як побачив Джек, була, по-перше, гумовою, а по-друге, насправді не мала з ковдрою нічого спільного.

Джек узяв гумовий згорток з обпаленої руки Спіді.

— Але як я потраплю в готель? — спитав хлопчик. — Я не можу перелізти через паркан і не можу пливти з Річардом на спині.

— Надуй це. — Очі Спіді знову заплющилися.

Джек розгорнув штукенцію: надувний човен, що за формою нагадував безногого коня.

— Упізнаєш її? — спустошений голос Спіді повнився ностальгійним сяйвом. — Ми з тобою недавно її піднімали. Я розповідав тобі про імена.

Джек раптом згадав, як прийшов до Спіді в день, який складася з чорних та білих смужок. Той сидів у круглому павільйоні і лагодив карусельних конячок. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але, певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити. Тепер ця фраза означала дещо глибше. Ще один шматочок світу став для Джека на місце.

— Срібна Леді.

Спіді підморгув йому, і знову в Джека виникло дивне враження, що все в його житті відбулося для того, щоб він опинився саме в цьому місці.

— З твоїм другом все гаразд? — Спіді вимовив це з майже ствердною інтонацією.

— Гадаю, так. — Джек занепокоєно поглянув на Річарда, який перевернувся на бік і ледь дихав, заплющивши очі.

— Коли ти так гадаєш, надуй Срібну Леді. Байдуже як, але ти маєш перенести цього хлопчика із собою. Він — частина цього всього.

Шкіра Спіді, поки вони сиділи на пляжі, стала ще гіршою — набула хворобливого землисто-сірого відтінку. Перш ніж узяти сопло до рота, Джек спитав:

— Я можу зробити щось для тебе, Спіді?

— Авжеж. Зганяй в аптеку Пойнт-Венуті і принеси мені пляшечку мазі Лідії Пінкхем.[257] — Спіді похитав головою. — Ти знаєш, як помогти Спіді Паркеру, хлопче. Дістань Талісман. Це вся допомога, яка потрібна.

Джек дмухнув у сопло.

Через дуже нетривалий проміжок часу Джек устромляв затичку в отвір під хвостом чотирифутового гумового коня з неприродно широкою спиною.

— Не знаю, чи зможу затягнути на цю штуку Річарда, — сказав Джек, не скаржачись, а просто міркуючи вголос.

— Він може виконувати накази, Джеку-Мандрівнику. Сядь позад нього і підтримуй. Це все, що треба.

Насправді Річард сховався під захист скель і дихав рівно, спокійно, з роззявленим ротом, зосередивши свою увагу. Джек не знав, спить його друг чи ні.

— Гаразд, — промовив Джек. — Там є причал чи щось таке?

— Ще краще, ніж причал, Джекі. Коли оминеш хвилелом, побачиш величезні палі — вони підтримують ту частину готелю, яка висить просто над водою. Там буде драбина. Примусь Річарда піднятися нею, і ти опинишся на широкому затильному балконі. Там є великі вікна, такі, як двері, розумієш? Відчиниш одне з цих вікон-дверей і потрапиш в їдальню. — Спіді спробував усміхнутися. — А там ти вже точно внюхаєш Талісман. Не бійся його, синку. Він чекає на тебе — він припаде до твоїх рук, як лагідний пес.

— А що завадить цій зграї погнатися за мною?

— Боже збав, вони не можуть увійти в Чорний Готель. — Зневага до Джекової тупості читалася в кожній рисі обличчя Спіді.