— Ага, умію.

Щойно він це сказав, як усвідомив, що йому хочеться грати. Не для неї, а просто тому, що іноді це приємно, допомагає очистити голову. А коли на пляжі палає багаття, хтось мусить заграти. Це практично закон.

— Подивимося, що тут маємо, — сказав Ларрі й відклацнув застібки.

Він і очікував побачити щось пристойне, та гітара, яка лежала всередині, перевершила його сподівання. То був дванадцятиструнний «Ґібсон» — прекрасний інструмент, певне, зроблений на замовлення. Ларрі не був таким уже гітарним знавцем, тож не міг сказати напевне. Та він знав, що накладки на грифі зі справжнього перламутру. Вогонь вигравав на них усіма кольорами веселки.

— Яка красуня, — сказала Надін.

— Атож.

Ларрі провів по струнах, і йому сподобався їхній звук, хоча він їх іще не налаштував. Цей звук був насиченішим, багатшим за той, що видавали шестиструнні гітари — гармонійний, однак жорсткий. Йому це здавалося однією з основних переваг гітар зі сталевими струнами. А струни на цій красуні були від «Блек даймонд». Звучали вони глухувато, трохи солодкаво й грубувато, коли він міняв акорди (зинь!), однак щиро. Ларрі всміхнувся, згадавши, як Баррі Ґріґ плювався на струни з пласкою поверхнею. Називав їх «дешевими ковзанками». Бідолашний Баррі. Він хотів стати Стівом Міллером[280], коли виросте.

— Чому усміхаєшся? — спитала Надін.

— Згадав старі часи, — відказав Ларрі, і йому зробилося трохи сумно.

Він налаштовував гітару на слух, підлаштовував і думав про Баррі, Джонні Макколла та Вейна Стакі. Він уже закінчував, коли Надін обережно торкнулася його плеча. Ларрі звів очі.

Біля вогнища стояв Джо. У руці він тримав згаслу палицю. Та дивні очі дивилися на Ларрі зі щирим зачудуванням, а щелепа відвисла.

Ларі почув шепіт Надін — такий тихий, що можна було подумати, ніби то думка, а не голос:

— Музика — це магія…

Ларрі почав награвати грубий мотив зі старого блюзового альбому, який почув іще підлітком на фолковій компіляції від «Електри»[281]. Щось, що записали Кьорнер, Рей та Ґловер[282]. Щойно Ларрі здалося, що вловив ту мелодію, він пустив її гуляти пляжем та заспівав. «Мій спів завжди буде кращим за гру», — подумав він.

Тепер хлопець уже всміхався — як людина, що натрапила на несподіваний скарб. Ларрі подумав, що Джо схожий на того, кому цілу вічність свербіло десь між лопатками, і врешті з’явився хтось, хто почухав саме там, де треба. Він пошарудів в архівах пам’яті в пошуках другого куплету. Так, знайшовся.

Широка усмішка хлопця запалила його очі, перетворивши їх на щось, від чого, подумав Ларрі, розслабляться стегна будь-якої дівчини. Він підійшов до інструментального програшу і впорався з ним не так уже й кепсько. Його пальці видобували з гітари правильні звуки — жорсткі, блискавичні й дещо крикливі, наче розкладка дешевої і, мабуть, краденої біжутерії, яку продають на розі просто із землі. Ларрі видав короткий соляк, та, перш ніж усе засрати, хутенько повернувся до старого доброго «Е» для трьох пальців. Він не міг повністю пригадати закінчення (щось там про залізничні шляхи), тож просто повторив перший куплет і на тому закінчив.

Коли знову запанувала тиша, Надін порушила її сміхом та заплескала в долоні. Джо відкинув палицю й застрибав по піску, навіжено пугукаючи з радощів. Ларрі не міг повірити в зміну, яка відбулася з хлопцем, і сказав собі, що не варто надавати цьому завеликого значення. Інакше можна нарватися на гірке розчарування.

Музика спроможна вгамувати й найлютішого звіра[283].

З небажаною недовірою він замислився, чи буває все так просто. Джо жестикулював до нього, і Надін сказала:

— Він хоче, щоб ти ще щось зіграв. Будь ласка. Це було б чудово. Мені аж полегшало. Значно полегшало.

Він зіграв «Ідучи в центр» Джеффа Малдора та власний «Блюз Саллі Фресно», зіграв «Лихо Спрінгхілльської шахти» та «Мамо, усе гаразд» Артура Крадапа. Далі перейшов на примітивний рок-н-рол, і залунали «Блюз дійної корови», «Джим Денді», «Рок двадцятого поверху» (він гнав буґі-вуґі приспіву, як міг, та його втомлені й занімілі пальці вже ледве встигали за тим ритмом). На довершення він заспівав одну зі своїх улюблених пісень — «Нескінченний сон», який першим записав Джоді Рейнольдз[284].

— Усе, більше не можу, — сказав він Джо, який простояв увесь концерт без жодного руху. — Пальці.

Він показав хлопцеві свої руки, щоб той побачив глибокі вм’ятини на пальцях і надламані нігті.

Джо простяг руки.

Ларрі подивився на нього кілька секунд, тоді подумки знизав плечима й передав хлопцеві гітару грифом уперед.

— Але без практики нічого не вийде, — сказав він.

Та наступної миті він почув найдивовижнішу річ у своєму житті. Хлопець майже бездоганно скресав «Джима Денді». Слова він радше пугукав, аніж співав, — здавалося, ніби його язик приклеєний до піднебіння. Водночас було очевидно, що Джо ніколи не брав гітари в руки: він слабувато вдаряв по струнах, і вони не звучали як слід, а зміни акордів були незграбними й змазаними. Гітара в його руках звучала глухо й примарно — наче набита ватою. Та якщо знехтувати цим, можна сказати, що Джо чудово скопіював манеру гри Ларрі Андервуда.

Скінчивши, Джо з цікавістю глянув на свої пальці, ніби хотів зрозуміти, чому йому вдаються мелодії, однак не самі звуки.

Немов звідкись іздалеку Ларрі почув власний голос:

— Просто треба сильніше бити по струнах, ось і все. Потрібно напрацювати мозолі на кінчиках пальців. Ну, щоб пучки загрубіли. А ще лівицю розробити.

Джо пильно дивився на нього, і Ларрі не знав, зрозумів той його чи ні.

— Ти знала, що він таке вміє? — звернувся Ларрі до Надін.

— Ні, я так само здивована. Він наче якийсь вундеркінд, правда?

Ларрі кивнув. Хлопчик іще раз пробренькав «Мамо, усе гаразд», і знову йому вдалося передати майже всі нюанси. Однак інколи його пальці блокували вібрацію струн та псували чистоту звуку.

— Дай покажу, — сказав Ларрі й простягнув руки до гітари.

Джо відразу ж недовірливо примружився. Ларрі подумав, що він, певне, згадує, як його ніж полетів у море. Хлопчик стиснув гриф гітари й позадкував.

— Гаразд, — мовив Ларрі. — Вона твоя. Як захочеш, щоб я щось показав, не соромся.

Хлопець пугукнув та побіг берегом, піднявши гітару високо над головою, наче жертву, яку хотів принести давнім богам.

— Він її на друзки роздубасить, — сказав Ларрі.

— Ні, — озвалася Надін. — Не думаю.

Ларрі прокинувся серед ночі й припіднявся на лікті. Надін виднілася за кілька метрів невиразним жіночим силуетом під трьома ковдрами. Навпроти біля згаслого вогнища лежав Джо. Він також накрився кількома покривалами, однак з-під них стирчала його голова. У роті він тримав великий палець. Півзігнутими ногами Джо стискав «Ґібсон». Вільну руку він перекинув через гриф гітари. Ларрі зачаровано дивився на нього. Він забрав у хлопця ніж і викинув його, натомість той узяв собі гітару. Добре. Нехай. Ларрі подумав, що гітарою нікого не заріжеш, хоча за бажання можна поштрикати когось грифом. Він улігся назад і заснув.