Раніше Джо жив в Епсомі. Вона знала, бо зустріла його саме там. Надін була родом із Саут-Бернстеда — містечка за п’ятнадцять миль на північний схід від Епсома. Неохоче полишивши свій дім, вона методично шукала інших здорових людей. Збільшувала територію пошуків концентричними колами. Урешті вона знайшла Джо — його била гарячка від укусу якоїсь тварини… судячи з розміру, щура чи білки. Він сидів на моріжку в самих трусах і стискав різницький ніж, наче дикун із палеоліту чи смертельно поранений, але й досі небезпечний пігмей. Надін уже мала справу з інфекціями. Вона занесла його в будинок. Чи його це був дім? Вона гадала, що так, проте напевне ніколи не дізнається, якщо Джо сам не скаже. У домі лежали мерці, багато мерців: мати, батько, троє дітей, найстаршому з яких було років п’ятнадцять. Надін знайшла кабінет лікаря, у якому були антибіотики, антисептики й матеріал для перев’язок. Вона не була певна, чи правильні антибіотики взяла, і знала, що хибні ліки можуть його вбити, та якби вона нічого не зробила, він би сам помер. Укус був на нозі, біля кісточки, і те місце роздулося, як камера від шини. Доля була на її боці. За три дні його нога стухла до нормального розміру й жар зник. Хлоп’я довіряло їй. Очевидно, тільки їй, більше нікому. Бувало, що вона прокидалася вранці, а він притискався до неї. Вони оселились у великому білому домі. Вона назвала його Джо. Надін не знала, як його звати, та раніше вона вчителювала, і якщо не знала імен якихось дітей, виявлялося, що всіх дівчаток звати Джейн, а хлопчиків — Джо. Повз дім пройшов солдат. Він сміявся, плакав та лаяв лейтенанта Мортона. Джо хотів наскочити на нього й зарізати. А тепер він націлився й на цього чоловіка. Вона боялася забирати його ніж, бо для Джо він був чимось на кшталт талісмана. Спробує — і він може й на неї кинутися. Хлопчик спав, не випускаючи ножа з рук. Одного разу вона спробувала витягти ніж із його стиснутих пальців (більше для того, щоб перевірити, чи це взагалі можливо, аніж для того, щоб зовсім забрати), і він миттю прокинувся, навіть не ворухнувшись. Ось Джо спить, а ось уже дико витріщається на неї тими моторошними сіро-блакитними очима. Він тихо загарчав і забрав ніж, так і не зронивши ні слова.

Тож Джо стояв і то піднімав ніж, то опускав, то знову зводив. У його горлі клекотало те характерне гарчання. Він штрикав ножем повітря й налаштовувався ввірватися на веранду.

Надін підійшла до нього ззаду. Вона не старалася рухатися безшумно, однак він її не почув — наразі Джо перебував у власному світі. Надін не знала, що далі робити, однак її рука ніби сама по собі схопилася за зап’ясток хлопця й рвучко крутнула його проти годинникової стрілки.

Джо зашипів, хапнувши повітря. Ларрі Андервуд ворухнувся уві сні, перевернувся й знову затих. Ніж упав на траву. На зазубреному лезі вигравало розбите віддзеркалення срібного місяця — ніби блискучі сніжинки.

Він витріщився на неї злими, докірливими, підозрілими очима. Надін безкомпромісно дивилась у відповідь. Вона вказала пальцем туди, звідки вони прийшли. Джо люто захитав головою. Він показав на сітку, на темний силует спальника, провів великим пальцем по своєму горлу й вишкірився. Надін раніше не бачила, як він посміхається, і від цього в неї повиступали сироти. Та посмішка не пострашнішала б, навіть якби зуби хлопчика були обпиляні до гострих шпичаків.

— Ні, — тихо мовила вона. — Інакше я сама його розбуджу.

Джо наполохано захитав головою.

— Тоді ходімо назад. Поспимо.

Він опустив погляд на ніж, тоді знову глипнув на неї. Дикунство зникло з його очей, принаймні поки що. Наразі він був лише розгубленим хлопчиком, який хотів назад своє ведмежатко чи ковдру, з якою зростав від самих пелюшок. Надін розуміла, що зараз є нагода змусити його облишити свою зброю — потрібно лише суворо похитати головою. Та що тоді? Він закричить? Адже кричав, коли божевільний солдат зник із поля зору. Кричав без угаву, люто й водночас нажахано — з його рота виривалися нерозбірливі зойки. Невже вона хотіла зустрітися з незнайомцем посеред ночі під вереск, що дзвенітиме в їхніх вухах?

— Підеш зі мною?

Джо кивнув.

— Гаразд, — прошепотіла вона.

Він хутенько нагнувся та підібрав ніж.

Вони повернулися до своїх ковдр, і Джо довірливо притулився до неї, бодай на деякий час забувши про чужинця. Він обійняв її та заснув. Надін відчула в животі знайомий біль, усеосяжний, значно глибший, ніж той, що нив у її натруджених м’язах. То був жіночий біль, і Надін ніяк не могла йому зарадити. Вона поринула в сон.

Вона прокинулася десь над ранок (годинника в Надін не було) — їй було холодно, кінцівки не гнулись, а в голові гриміла думка, що Джо перехитрив її: дочекався, поки вона засне, а тоді підкрався до будинку й перерізав горлянку тому чоловікові. Адже її вже ніхто не обіймав. Надін почувалася відповідальною за хлопчика, як і за всіх інших малят, які не просили, щоб їх народжували в цей світ; та якщо він дійсно це зробив, вона його кине. Крадіжка життя тепер, коли стільки всього втрачено, здавалася їй гріхом, який неможливо пробачити. І Надін не могла й далі жити з Джо — вона почувалася так, ніби її посадили до клітки разом із темпераментним левом. Як і лев, Джо не розмовляв. Або не бажав розмовляти. Лише ревів голосом загубленого хлопчика. Вона потребувала помічника.

Надін сіла й побачила, що нікуди він не подівся. Просто трохи відсторонився вві сні, от і все. Джо скрутився в позу ембріона й лежав, засунувши до рота великий палець і стискаючи свій ніж.

Мало не засинаючи, вона відійшла, справила малу потребу й повернулася під ковдру. Уранці Надін уже не знала, чи дійсно прокидалася, чи то їй лише наснилося.

«Якщо мені щось і снилося, то, певне, щось хороше», — подумав Ларрі. Йому геть нічого не пригадувалося. Він знову почувався, як колись, і скидалося на те, що день буде чудовим. Сьогодні він побачить океан. Ларрі скрутив спальник, прив’язав його до багажника, повернувся по наплічник… і закляк.

До сходинок вела бетонна доріжка, і з обох боків росла густа ядучо-зелена трава. Праворуч, ближче до ґанку, трава була прибита. Щойно роса випарується, стеблинки випростаються, та наразі в них виднілися відбитки ніг. Ларрі був міським пацаном, а не дитям лісів (він зачитувався Гантером Томпсоном[276], а не Джеймсом Фенімором Купером), однак тільки сліпий не помітив би, що слідів було дві вервечки — більші й менші. Уночі хтось приходив подивитися на нього. Ларрі стало не по собі. Його бентежила прихованість переслідувачів, а повернення страху сполохало його ще сильніше.

«Якщо не покажуться найближчим часом, спробую скинути цей хвіст», — подумав Ларрі. Сама гадка про те, що йому це під силу, додала впевненості. Він накинув рюкзак і вирушив у дорогу.

Близько обіду він доїхав до Веллса, де його шлях перетинала траса 1. Ларрі підкинув монету — решка. Повернув на схід, лишивши монету в пилюці. На двадцять хвилин пізніше Джо помітив її блиск й витріщився на неї, як на скляну сферу гіпнотизера. Він поклав монету до рота, однак Надін змусила його виплюнути її.

За дві милі Ларрі вперше побачив його — велетенську синю тварину, ліниву й повільну цієї днини. Вона була геть не такою, як Тихий океан чи Атлантика при Лонг-Айленді. Там води здавалися спокійними й сумирними, а тут вони були темнішими, мало не кобальтовими. До суходолу одна за одною котилися хвилі, котилися і з риком вгризалися в кам’яні береги. У повітря зринала густа, як яєчний білок, піна.

Ларрі поставив велосипед і пішов до океану. У його нутрі вирувало незрозуміле збудження. Він тут, він дістався місця, де починається море. Тут закінчується схід країни. Тут обривається земля.

Він ішов болотистим полем. Черевики хлюпали по воді, що стояла в заглибинах та збиралася біля пучків осоки. Чувся насичений, живий запах океану. Коли він наблизився до краю болота, з-під тонкої шкіри землі проступили голі кістки каміння — граніт, багатство Мейну. У блакитне небо зринули бездоганно білі чайки. Вони кричали, виповнюючи повітря своїм кигиканням. Ларрі ніколи не бачив стільки птахів. Йому сяйнуло, що, попри білу красу, чайки — стерв’ятники. Наступна думка була невимовно бридкою, та вона сформувалася, перш ніж він устиг її притлумити: «Певне, останнім часом їдла в них більш ніж достатньо».