О шостій вечора Ларрі доїхав до містечка Норт-Бервік на перетині трас 9 і 4, вирішив заночувати там і вранці рушити далі, до океану.

На перехресті трас стояла невеличка крамниця, і в холодильнику знайшлась упаковка з шести бляшанок пива «Блек лейбл». Він ніколи не куштував цієї марки — мабуть, місцева. Ще Ларрі прихопив велику упаковку картопляних чіпсів «Гампті-Дампті» зі смаком солі та оцту і дві банки консервованої яловичої печені «Дінті Мур». Він склав це добро в наплічник і вийшов на вулицю.

Через дорогу був ресторан, і на мить Ларрі здалося, що він побачив, як за будівлею майнули дві довгі тіні, та вони швидко зникли з поля зору. Можливо, то зір викидає коники, однак Ларрі так не думав. Він задумався, чи не перебігти через вулицю й не заскочити їх зненацька: я знайшов, виходьте — гру скінчено, дітки. Та краще не треба. Він знав, що таке страх.

Натомість він рушив трасою далі. На велосипедному рулі вигойдувався напханий наплічник. Попереду з’явилася велика цегляна школа. За нею ріс ряд дерев. Ларрі набрав у посадці гілок на вогнище й склав їх посеред асфальтованого дитячого майданчика. Неподалік був струмок, що пробігав повз текстильну фабрику та ховався в трубу під трасою. Ларрі остудив пиво у воді й підігрів собі печеню просто в бляшанці. Потім узяв бойскаутські казанок із ложкою, сів на гойдалку та заходився їсти. Його тінь ковзала затертою розміткою баскетбольного майданчика туди-сюди, туди-сюди.

Ларрі розмірковував, чому переслідувачі його майже не лякають. Тому, що тепер він упевнений, що то люди. Двоє, а то й більше. До того ж йому стало цікаво, чому цілий день він почувається так добре — так, немов учорашній відпочинок вигнав із його системи якусь чорну отруту. Може, йому просто було потрібно виспатися як слід? Тільки це? Ні, надто просто.

Він вирішив увімкнути логіку. Якби переслідувачі хотіли завдати йому шкоди, вони б уже давно спробували це зробити. Вони б стріляли в нього із засідки або взяли його на мушку та змусили роззброїтись. Забрали б, що схотіли… Та знову ж таки, якщо мислити логічно (як же приємно мислити логічно! усі його думки за останні кілька днів були немов витравлені в мозку кислотою жаху), що таке він має? Коли говорити про матеріальні речі, усюди валяється вдосталь усякої всячини — на всіх вистачить, бо цих «всіх» лишилася жменька. Нащо завдавати собі клопоту? Нащо красти, убивати, ризикувати життям? Усе, про що можна мріяти, сидячи в сральнику з каталогом від «Сірз» на колінах, лежить по всій Америці. Розбий вітрину, заходь і бери.

Доступним було все, крім людського товариства. Ось це було дефіцитом, і Ларрі чудово це знав. І не боявся він тому, що, на його думку, переслідувачам хотілося саме цього. Рано чи пізно жага спілкування здолає їхні страхи. Тож він просто почекає. Не буде виганяти їх, наче зграю куріпок: від цього стане тільки гірше. Ще два дні тому він би й сам дав драла. Тоді він був надто переляканим, щоб інакше реагувати на інших людей. Просто почекає. Та як же йому хотілося побачити ще когось… Страх як хотілося.

Ларрі знову пройшовся до струмка й сполоснув казанок. Він дістав із води пиво й повернувся до гойдалки. Смикнув за вушко бляшанки, повернувся в бік ресторану, де раніше майнули тіні переслідувачів, та підняв тост:

— Ваше здоров’я.

Ларрі хильнув пива й за кілька ковтків виглушив половину бляшанки. Пішло так пішло!

Коли він прикінчив усі шість бляшанок, було вже за сьому й сонце починало сідати. Він погасив останні кілька жарин, розкидав попіл ногами та зібрав речі. Ларрі був напідпитку й почувався чудово. Він проїхав трасою 9 іще з чверть милі, коли йому трапився будинок із верандою, яку було забрано сіткою від комарів. Лишивши ровер на моріжку, він узяв спальник і відкрив двері веранди за допомогою викрутки.

Ларрі знов озирнувся. Раптом він, вона чи вони потраплять йому на очі? Він нутром чув, що переслідувачі й досі йдуть назирці. Та вулиця стояла безмовною пусткою. Він знизав плечима й зайшов досередини.

Година була ще рання, і він гадав, що трохи пововтузиться, перш ніж заснути, та, очевидно, йому було потрібно надолужити ще трохи сну. Він відключився за п’ятнадцять хвилин. Його груди здіймалися рівномірно й повільно, а біля руки лежала гвинтівка.

Надін утомилася. Цей день здавався їй найдовшим у житті. Двічі вона була певна, що їх помітили: уперше — біля Стреффорда, удруге — на межі Мейну з Нью-Гемпширом, коли той чоловік озирнувся й погукав до них. Особисто їй було байдуже, чи помітять їх. Цей один був не божевільним, як мужик, що десять днів тому пройшов повз великий білий дім. Той був солдатом, обвішаним пукавками, гранатами й патронташами. Він сміявся, плакав і кричав, що відстрелить яйця негідникові, якого називав лейтенантом Мортоном. На щастя лейтенанта, той був деінде. Якщо взагалі десь був. Джо злякався того солдата, і, певне, у цьому випадку то було на краще.

— Джо?

Вона роззирнулася.

Джо зник.

Надін була на межі сну й уже зісковзувала на той бік. Вона скинула ковдру й підвелася, скривившись від болю в сотні різних м’язів. Коли вона востаннє долала таку відстань велосипедом? Та, певне, ніколи. А ще було постійне нервове напруження від того, що вона намагалася триматися від того чоловіка на відстані. Якби вони підібралися надто близько, він би помітив їх, і це збентежило б Джо. А якби вони сильно відстали, він міг завернути на іншу дорогу й загубитися. Це збентежило б її. Вона навіть не подумала про те, що Ларрі міг об’їхати їх колом і сісти їм на хвіст. На щастя, принаймні для Джо, Ларрі також не здогадався такого зробити.

Вона продовжувала переконувати себе в тому, що Джо звикне до думки: вони потребують цього незнайомця… і не тільки його. Вони не могли лишатися на самоті. Як лишаться на самоті, то так і помруть. Джо звикне. Адже раніше він не жив у вакуумі. І вона теж. Товариство інших людей — сильна звичка.

— Джо, — тихо гукнула вона.

Він міг скрадатися кущами тихенько, як в’єтконгівський партизан, та за останні три тижні її вуха призвичаїлися до цього, і сьогодні їй допомагав місяць. Вона почула тихий шурхіт, шерех гравію й одразу здогадалася, куди він прямує. Попри біль у всьому тілі, вона рушила слідом. Була чверть по десятій.

Вони влаштували стоянку (якщо можна так сказати про дві ковдри) на траві за рестораном «Норт-Бервік гриль», навпроти крамниці з усякою всячиною. Велосипеди сховали в сарай за рестораном. Чоловік, якого вони переслідували, повечеряв на шкільному майданчику через дорогу від них. «Джо, якби ми з ним познайомились, він поділився б їжею, — делікатно промовила вона. — Вона тепла… чуєш, як пахне? Я присягаюся, що смакує краще за цю ковбасу». Джо витріщив очі, засвітивши білками, і злостиво тицьнув ножем у бік вогнища. Попоївши, Ларрі поїхав далі. Надін помітила, що його трохи заносить, і подумала, що він, певне, напідпитку. А тоді він побачив біля дороги будинок, спинився, пробрався на веранду й ліг спати.

Вона прискорилася, кривлячись, коли в п’ятку впиналися камінці. Ліворуч стояли будинки, і Надін рушила далі їхніми газонами, які розрослися й почали вкриватися бур’яном. Трава, що сягала їй мало не до колін, обважніла від роси. Солодко пахла зелень. Це нагадало їй про подібну галявину. Тоді світив повний місяць (наразі в небі сяяв лише білий серп), і вона бігла травою разом із хлопцем: унизу живота розгорілося солодке збудження, і вона виразно відчувала сексуальність своїх стиглих, пружних грудей — Надін п’янило місячне сяйво та трави, що холодили її ноги нічною росою. Вона знала, що, якби той хлопець упіймав її, вона б дозволила йому забрати собі її цноту. Вона бігла, наче індіанець кукурудзяним полем. Наздогнав він її? Та яке це зараз мало значення?

Надін побігла швидше, перестрибнула через цементну під’їзну доріжку, що блищала в темряві, наче крига.

А ось і Джо — стоїть біля дротяної ширми, за якою спить незнайомець. Його труси біліють у темряві. Він має таку темну шкіру, що з першого погляду можна подумати, ніби труси висять у темряві самі по собі. Або так, або там стоїть невидимець із роману Герберта Веллса.