Він рушив далі, і тепер його підошви застукотіли висушеним на сонці камінням, чиї тріщини завжди будуть вологими від морських бризок. У тих заглибинах росли морські жолуді, і всюди валялися скалки від черепашок, які скидали донизу чайки, щоб дістатися до ніжного м’яса.

Наступної миті Ларрі вже стояв над обривом. Налетів морський вітер, куйовдячи його густе волосся. Ларрі підставив обличчя під його удари, на повні груди вдихнув різкий та солоний запах синьої тварини. До берега повільно сунули блакитно-зелені хвилі, і що ближче вони підкочувалися, то вище здіймалися їхні скловидні горби. На тих вершинах з’являлися білі баранці — пінилися, зсідалися, наче парне молоко, над дедалі глибшими проваллями. А тоді вони самовбивчо розбивались об каміння — так само, як робили від самого створення світу: водночас нищили і себе, і часточку суходолу. Гавкітливо загуркотіли води, ринувши в напівзатоплений канал, виточений у камені за бозна-скільки віків.

Ларрі повернувся ліворуч, тоді праворуч. Скільки сягало око, те саме коїлося в обох напрямках… хвилі, піна, бризки та невичерпне багатство кольору, від якого перехоплювало подих.

Він стояв на самому краю землі.

Ларрі сів та звісив ноги над обривом. Його трохи накрило. Він просидів там із півгодини, а то й більше. Морський бриз розбурхав апетит. Ларрі понишпорив у наплічнику та поїв усмак. Від водного пилу його сині джинси геть почорніли. Ларрі почувався очищеним, свіжим.

Він пішов назад, до велосипеда, і так занурився в думки, що, коли почувся дедалі гучніший крик, Ларрі спершу здалося, що то знову чайки. Він уже задирав голову до неба, коли його струсонув страх: то був людський лемент. Бойовий крик. Його погляд метнувся донизу, і Ларрі побачив хлопчика, що біг до нього від дороги, працюючи м’язистими ногами. В одній руці він тримав довгий різницький ніж. На ньому були самі труси, а ноги вкривали численні подряпини. З кущів на іншому боці траси вискочила жінка. Вона була бліда, а під очима залягли темні півкола.

— Джо! — гукнула вона.

Вона кинулася бігти. Здавалося, їй болів кожен крок. Джо мчав далі, ніби нічого не почув. Голі ноги плюхали по болотистій воді. Шкіра на всьому його обличчі напнулася від страшного вишкіру. Ніж вигойдувався над головою та блищав на сонці.

Мозок Ларрі розполовинила жаска думка: «Він біжить сюди, щоб мене вбити. Цей пацан… що я такого зробив?»

— Джо! — пронизливо зойкнула незнайомка стомленим, сповненим відчаю голосом.

Та Джо біг далі. Відстань між ним і Ларрі скорочувалася.

Ларрі якраз устиг згадати, що гвинтівка лишилася біля велосипеда, коли той горластий хлопчик кинувся на нього.

Коли різницький ніж по широкій дузі стрімко шугонув донизу, Ларрі прийшов до тями. Він відступив убік і, навіть не задумуючись, махнув правою ногою та зарядив вологим жовтим черевиком прямісінько в живіт хлопця. Його штрикнули жалощі. Що там того хлопчиська? Той перекинувся, наче кегля. Вигляд пацан мав скажений, та ваговиком точно не був.

— Джо! — крикнула Надін.

Вона перечепилася об горбок землі та впала на коліна, забризкавши білу блузку коричневим брудом.

— Не кривдьте його! Це ж лише хлопчик! Будь ласка, не кривдьте його!

Вона звелася на ноги й через силу побігла далі.

Джо беркицьнувся на спину. Він розтягся на землі у вигляді літери «Х» — руки утворили «V», а розкинуті в боки ноги — «Λ». Ларрі зробив крок уперед і наступив на зап’ясток його правиці, придавивши до болотистої землі кисть, що стискала ніж.

— Облиш свою штрикавку, хлопче.

Той засичав, а тоді захарчав, запулюкав, наче індик. Його верхня губа задерлася, відкривши зуби. Китайські очі пекли Ларрі своїм лютим поглядом. Стояти на його руці було однаково що притискати до землі поранену, проте й досі небезпечну змію. Він чув, як хлопець намагається вивільнити руку — йому було ніби байдуже, що можна зчесати шкіру, порвати м’язи чи зламати кістки. Пацан рвучко сів та спробував укусити Ларрі крізь цупкий мокрий денім. Ларрі натиснув на тоненький зап’ясток сильніше, і Джо зойкнув, та не від болю, а з непокори.

— Облиш, хлопче.

Джо продовжував борсатися.

Патова ситуація тривала б, допоки Джо не вивільнив би руку з ножем або Ларрі не зламав би йому зап’ясток, якби до них нарешті не підбігла Надін. Вона гойдалася від утоми й хапала ротом повітря.

Навіть не глянувши на Ларрі, вона впала на коліна.

— Відпусти! — тихо, однак суворо сказала вона.

Її обличчя було вкрите потом, але спокійне. Воно зависло за кілька дюймів від лютої гримаси внизу. Джо клацнув на неї зубами, наче скажений пес, і борсався далі. Ларрі насупився — втримувати рівновагу ставало складніше. Якщо хлопець вивільниться, то, певне, першою постраждає жінка.

— Від… пус… ти! — гримнула Надін.

Хлопець загарчав. З-поміж його стиснутих зубів бігла слина. На правій щоці красувався мазок болота у формі знака питання.

— Джо, ми кинемо тебе. Я тебе кину. І піду з ним. Якщо не будеш поводитися як слід.

Ларрі почув, як рука під його черевиком напружилася ще сильніше, а тоді обм’якла. Хлопчик дивився на жінку скорботним, докірливим, звинувачувальним поглядом. Коли малий зиркнув на Ларрі, у його очах читалися пекучі ревнощі. Піт струменів його тілом гарячими ручаями, та Ларрі однаково похолов під тим поглядом.

Жінка й далі говорила спокійно. Ніхто його не скривдить. Ніхто не кине. Якщо він облишить ніж, усі вони можуть бути друзями.

Ларрі усвідомив, що рука під його стопою розслабилася, її пальці розтулилися. Хлопець лежав без руху й дивився в небо. Він вийшов із гри. Ларрі підняв ногу, хутенько нагнувся й підхопив ніж. Розвернувся й пожбурив його в океан. Лезо крутилося в повітрі, відбиваючи скалки сонячного проміння. Химерні очі хлопчини простежили за польотом його зброї, і він протяжно, болюче зойкнув. Ніж тихо дзенькнув об каміння й полетів з обриву.

Ларрі повернув очі до прибульців. Жінка дивилася на правицю Джо — на його передпліччі виднівся глибокий хвилястий відбиток підошви. Вм’ятини на шкірі яскраво почервоніли. Вона звела погляд до Ларрі й поглянула в його обличчя. Її очі були сповнені горя.

Йому здалося, що він помітив там осуд («Ніякий ти не хороший хлопець»), і в його голові зринули знайомі егоїстичні слова: «Я мусив це зробити, це не моя провина, послухайте, жіночко, він хотів мене вбити».

Та він нічого не сказав. Сталося те, що сталося, і його дії були цілком зрозумілі. Ларрі поглянув донизу й засумнівався, що все це сталося з провини хлопця: пацан безутішно скрутився, обхопивши коліна й застромивши до рота великий палець. І все могло б скінчитися значно гірше — хтось із них міг бути мертвим або серйозно пораненим.

Тож Ларрі нічого не сказав. Він зустрівся поглядом із лагідними очима незнайомки й подумав: «Гадаю, я змінився. Та не знаю, як і наскільки». Він зловив себе на тому, що згадує одну історію, яку йому розповів Баррі Ґріґ. Ішлося про ритм-гітариста з Лос-Анджелеса — чоловіка на ім’я Джорі Бейкер. Він ніколи не спізнювався, не пропускав репетицій і не пройобував прослуховувань. Джорі був не з тих, хто впадає в око, — не такий викаблучник, як Ангус Янг чи Едді Ван Гален, — та свою справу знав. Баррі розказував, що колись Джорі рулив у гурті під назвою «Спаркс», і всі гадали, що того року вони таки прорвуться. Звучали вони, як ранній «Кріденс», — лабали жорсткий і потужний гітарний рок-н-рол. Джорі Бейкер написав більшість пісень та виконував усі вокальні партії. А далі… аварія, поламані кістки, наркота в лікарні. Багато наркоти. Він виписався так, як співалося в пісні Джона Прайна, — зі сталевою пластиною в голові та потворною залежністю на горбі[277]. З демеролу він пересів на героїн. Кілька разів попадався. За деякий час Джорі перетворився на звичайного вуличного наркошу з тремтячими руками, який циганив копійки на автовокзалі та зависав на Стрипі[278]. А тоді минуло вісімнадцять місяців, і він якимсь чудом очистився. Дурману більше не чіпав, та старий Джорі помер. Він уже ніде не рулив, хоч і однаково ніколи не спізнювався, не пропускав репетицій і не пройобував прослуховувань. Джорі говорив мало, однак траса з червоних цяток зникла зі шкіри його лівої руки. «Він вийшов на тому боці», — сказав Баррі Ґріґ. І все. Ніхто тобі не скаже, що відбувається на шляху від старого до нового «я». Ніхто не намалює мапу того самотнього й тужливого району пекла. Ніхто не пояснить системи, за якою відбуваються такі зміни. Ти просто… виходиш на іншому боці.