Надін сказала, що його здогади доволі цікаві, та її вони так не захоплювали. Вона роздивлялася мотоцикли — їй кортіло чкурнути до Вермонту. Джо сидів, звісивши ноги з подіуму, грав на «Ґібсоні» та задоволено пугукав.

— Слухай, Надін, — звернувся до неї Ларрі, — зараз уже п’ята година. До завтра вирушати немає жодного сенсу.

— Та стемніє ж лише за три години! Ми ж не можемо сидіти склавши руки! Можемо з ними зовсім розминутися!

— Розминемося — так і буде, — сказав він. — Гарольд Лодер лишив нам указівки. Написав навіть, якою дорогою їхати. Якщо вони рушать кудись, він, певне, вчинить так само.

— Але ж…

— Знаю, тобі свербить рушити в путь, — мовив Ларрі й узяв її за плечі. Він відчував, як у нутрі просинається стара нетерплячка, і примусив себе взяти її під контроль. — Та ти ще ніколи не їздила на таких штуках.

— Але ж я вмію їздити на велосипеді. І я ж казала, що знаю, як користуватися зчепленням. Ларрі, будь ласка. Якщо не марнуватимемо часу, то сьогодні зможемо заночувати вже в Нью-Гемпширі, а до завтрашнього вечора будемо вже на півдорозі до епідемцентру. Ми…

— Та чорт забирай, мотоцикл — не велосипед! — вибухнув він.

Гітара змовкла. Ларрі побачив, що Джо озирнувся на них — у його примружених очах одразу ж зринула недовіра. «Господи. Умію ж я поводитися з людьми», — подумав Ларрі та ще більше розізлився.

— Ти робиш мені боляче, — тихо сказала Надін.

Він опустив погляд і побачив, що його пальці вгрузли в м’яку плоть її плечей, і його гнів зринув, лишивши по собі тупий сором.

— Пробач, — мовив Ларрі.

Джо й досі дивився на нього, і Ларрі усвідомив, що він щойно втратив половину заробленої довіри. А то й більше. Надін щось сказала.

— Я не розчув.

— Кажу, поясни, чому мотоцикл — не велосипед.

Першим імпульсом було заволати до неї: «Якщо така розумна, ну ж бо, покатайся! Спробуй, як воно — дивитися на світ скрученою головою!» Та Ларрі опанував себе. Певно, у ньому щойно зневірився не лише Джо, а й він сам. Може, він і вийшов на тому боці, та дещиця його старої, дитячої натури вийшла разом із ним — вона волочилася за ним, наче тінь, що зіщулювалась опівдні, та ніколи не зникала повністю.

— Мотоцикли важчі, — мовив Ларрі. — Якщо втрачаєш рівновагу, вирівнятися значно складніше. Один із цих залізних коників важить із триста п’ятдесят фунтів[288]. До цього звикаєш дуже швидко, та не одразу. У звичайній автівці з механікою передачі перемикаєш рукою, а на газ тиснеш ногою. На моциках усе навпаки: передачі перемикаєш ногою, а газ викручуєш рукою, і до цього звикнути важко. І замість одного гальма їх два. Правою ногою гальмуєш заднє колесо, правою рукою — переднє. Якщо забудеш про ногу та загальмуєш самою рукою, можна й через руль перелетіти. А ще треба звикнути до пасажира.

— До Джо? Я думала, він поїде з тобою!

— Я б радо посадив його до себе, та не думаю, що він згодиться. Правда?

Надін поглянула на Джо й надовго затримала на ньому погляд.

— Так, — сказала вона й зітхнула. — Він може й зі мною не поїхати. Може злякатися.

— Якщо погодиться, відповідальною за нього будеш ти. А я відповідальний за вас обох. І я не хочу, щоб ви розбилися.

— Ларрі, ти потрапляв в аварію? З кимось їхав?

— Так, — сказав Ларрі. — Однак тоді жінка, з якою я подорожував, була вже мертва.

— Вона розбилася на мотоциклі? — Обличчя в Надін перетворилося на застиглу маску.

— Ні. Можна сказати, що це був на сімдесят відсотків нещасний випадок і на тридцять — самогубство. Чого б вона не хотіла від мене… дружби, розуміння, допомоги, не знаю… їй було мало. — Йому стало погано, у скронях бухкало, у горлі з’явився клубок, підступили сльози. — Її звали Ритою. Ритою Блейкмур. Просто мені хотілося б, щоб із вами, з тобою й Джо, цього не трапилося. От і все.

— Ларрі, чому ти раніше не сказав?

— Бо це болюча тема, — просто сказав він. — Дуже.

І це була правда. Та не вся. Про сни він змовчав. Ларрі запитав себе, чи снилися жахіття й Надін. Минулої ночі він прокидався, і вона крутилася уві сні, щось бурмотіла. Та сьогодні нічого не сказала. І Джо. Чи снилися йому кошмари? Ну, про них він нічого не знав, однак безстрашний інспектор Андервуд зі Скотленд-Ярду боявся страшних снів… і якщо Надін розіб’ється, вони можуть повернутися.

— Значить, поїдемо завтра, — сказала вона. — Та інструктаж проведи сьогодні.

Але першочерговим завданням була заправка двох невеликих мотоциклів, які обрав для них Ларрі. Салон мав власну заправку, та без електроенергії вона не працювала. Біля люка, що закривав підземну цистерну, знайшлася ще одна обгортка від шоколадки, і Ларрі здогадався, що не так давно його відкривав розумаха Гарольд Лодер. Нехай закоханий, нехай фанат «Пейдею», а Гарольд здобув повагу Ларрі. Можна сказати, наперед сподобався. У Ларрі вже з’явився уявний портрет Гарольда: певне, він років тридцяти п’яти, фермер, високий, засмаглий, худорлявий і, мабуть, не сильно начитаний, однак страшенно кмітливий. Він усміхнувся на всі зуби. Дурне діло — малювати в уяві когось, кого ніколи не бачив, бо ж ніколи не вгадаєш. Усі ж знають жарт про трьохсотфунтового ді-джея з писклявим, комариним голосом.

Поки Надін розкладала по тарілках холодну їжу, Ларрі вирішив обійти салон по колу. Біля бічної стіни стояла велика сталева бочка для сміття. До неї було приставлено лом, а через край звисав завиток гумового шланга.

Знову попався, Гарольде! Сержанте Бріґґз, гляньте. Наш друг націдив із підземної цистерни трохи бензинчику. Дивно, що шланг із собою не прихопив.

Певне, він відрізав шматок, а це рештки. Інспекторе Андервуд, я, звісно, перепрошую, але ж це бочка для сміття.

Сержанте, щоб мене грім побив. Ви маєте рацію. Доведеться поклопотати, щоб вас підвищили.

Ларрі прихопив лом зі шлангом та підніс їх до люка.

— Джо, можна тебе на хвилинку? Потрібна твоя допомога.

Хлопчик відірвався від крекерів із сиром і недовірливо глянув на нього.

— Ходи, усе гаразд, — тихо сказала Надін.

Джо пошаркав до Ларрі.

Ларрі опустився на одне коліно та застромив лом у вічко біля краю люка.

— Наляж на нього — побачимо, чи в нас вийде підняти цю кришку.

На мить Ларрі здалося, що хлопець або не зрозумів його, або просто не хотів робити, як він сказав. Та тоді Джо схопився за кінець лома й натиснув на нього. Його руки були тонкими, однак обкручені жилавими м’язами, як у бідняків із робітничих сімей. Люк трохи піднявся, та не достатньо, щоб Ларрі підсунув під нього пальці.

— Усім тілом наляж, — сказав він.

Ті дикунські розкосі очі пронизали його холодним поглядом, а тоді Джо натиснув на важіль, його ноги відірвалися від землі, і лом прийняв на себе всю вагу хлопця.

Люк піднявся трохи вище — якраз досить. Ларрі підсунув під нього пальці. Поки він намагався вхопитися за кришку, йому подумалося, що, коли хлопець має на нього якогось зуба, зараз він отримав чудову нагоду це продемонструвати. Якщо Джо зіскочить із лома, люк бабахне назад і відітне всі пальці, крім великих. Ларрі помітив, що Надін також про це подумала. Вона саме роздивлялася один із мотоциклів, але тепер озирнулася на них, і м’язи на її обличчі напружилися. Погляд метнувся до Ларрі, тоді до Джо. Хлопчик висів на ломі й дивився на Ларрі, який досі намагався як слід ухопитися за люк. Ті блакитно-зелені очі були непроникними.

— Допомогти? — спитала Надін.

Її зазвичай спокійний голос звучав дещо пискливо.

Йому в око забіг піт, і він зморгнув. Однаково нічого не виходило. Чувся запах бензину.

— Гадаю, ми впораємося, — сказав Ларрі, дивлячись їй у вічі.

Наступної миті його пальці натрапили на коротеньку борозну на нижній поверхні люка. Він смикнув та відкинув його. Кришка гепнула об асфальт із глухим стуком. Ларрі почув, як зітхнула Надін, і лом упав на долівку. Він змахнув із лоба піт і озирнувся на хлопця.