— Молодець, Джо, — сказав Ларрі. — Якби воно в тебе висковзнуло, решту життя я б застібував ширінку зубами. Дякую.

Малий уже рушив до мотоциклів, і Ларрі не очікував почути відповідь — хіба що незрозуміло пугукне щось…

— Бу-ласк-ка, — промовив Джо напруженим, хрипким голосом.

Ларрі метнув погляд до Надін. Вона глянула на нього, тоді на Джо. Була приємно здивована, однак ніби й очікувала на щось подібне. Чи знала вона, що хлопець заговорить? Ларрі вже колись бачив такий вираз, однак не міг сказати, у кого й коли.

— Джо, — мовив він, — ти сказав «будь ласка»?

Джо енергійно закивав.

— Бу-ласк-ка. Бу-ласк-ка.

Усміхнена Надін простягнула до нього руки.

— Ти молодець, Джо. Справжній молодець.

Джо підбіг до неї, дозволив пообіймати себе кілька секунд, а тоді повернувся до моциків — він роздивлявся їх, хихотів та пугукав до себе.

— Він уміє говорити, — сказав Ларрі.

— Я знала, що він не німий, — кивнула Надін. — І чудово, що він може поправитися. Гадаю, йому були потрібні ми двоє. Дві половинки. Він… ох, не знаю.

Ларрі помітив, що вона залилася рум’янцем, і здогадався чому. Він почав застромлювати шланг в отвір у цементі, і йому сяйнуло, що його дію можна було назвати грубою, символічною пантомімою. Ларрі зиркнув на Надін. Вона хутенько відвернулася, та однаково він устиг помітити, з яким виразом вона спостерігала за ним, помітити, як до її обличчя прилинула кров.

У його грудях зринув лютий страх, і він закричав:

— Заради Бога, Надін, стережись!

Вона зосередилася на ручному керуванні й не дивилася, куди їде: її «хонда» ледве повзла на швидкості п’ять миль за годину, однак вона націлилася просто на сосну.

Надін звела очі, і Ларрі почув, як вона зойкнула. Жінка вильнула вбік, та повернула надто різко й злетіла з мотоцикла. «Хонда» заглухла.

Він підбіг до неї. Серце калатало.

— Усе гаразд? Надін? З тобою?..

Вона кволо звелася на ноги й поглянула на подряпані руки.

— Так, усе добре. От дурна. Не дивилася, куди їду. Я пошкодила мотоцикл?

— Та до біса той мотоцикл, дай гляну на руки.

Надін показала йому долоні. Ларрі дістав із кишені штанів пляшечку «Бактину» й побризкав їх.

— Ти тремтиш, — сказала вона.

— На це також не зважай, — його слова прозвучали грубіше, ніж він хотів. — Слухай, може, краще й далі цурликати собі на велосипедах. Це небезпечно…

— Дихати також небезпечно, — спокійно відказала Надін. — І гадаю, що буде краще, коли Джо поїде з тобою. Принаймні спершу.

— Він не захоче…

— Гадаю, захоче, — перебила його Надін і глянула йому в очі. — І ти це також знаєш.

— Ну, на сьогодні закінчуємо. Уже так темно, що майже нічого не видно.

— Ще разок. Здається, я десь читала, що коли кінь тебе скинув, потрібно одразу заскакувати на нього назад.

Повз них пройшов Джо. Хлопчик тримав у руках мотоциклетний шолом і ласував із нього чорницями: він знайшов за мотосалоном зарості чорниць, і коли в Надін почався перший урок, він узявся збирати ягоди.

— Кажуть таке, — здався Ларрі. — Тільки прошу — дивись, куди їдеш.

— Так, командире. Слухаюся, командире.

Вона козирнула йому та всміхнулась. У неї була прекрасна некваплива усмішка, від якої починало світитися все її обличчя. Ларрі всміхнувся у відповідь — інакше й не можна було. Коли Надін усміхалася, навіть Джо усміхався у відповідь.

Цього разу вона двічі об’їхала стоянку, а тоді завернула на дорогу — трохи різкувато, і в Ларрі знову закалатало серце. Та вона виставила ногу, як він їй показував, а тоді виїхала на схил та зникла з поля зору. Ларрі побачив, як вона обережно ввімкнула другу передачу, а коли спустилася за пагорб, почув, як увімкнулася третя. Шум двигуна віддалився, поступово затих, і запанувала тиша. Ларрі нетерпляче стояв у сутінках, автоматично ляскаючи по руках, коли на шкіру сідали комарі.

Джо знову пройшов повз нього.

— Бу-ласк-ка, — сказав він і всміхнувся синіми губами.

Ларрі силувано всміхнувся до нього. Якщо вона скоро не повернеться, він піде її шукати. У його уяві витанцьовував моторошний образ — Надін лежить у канаві зі скрученими в’язами, а він стоїть і дивиться на неї.

Ларрі вже рушив до другого мотоцикла й міркував, чи не взяти із собою Джо, коли до його вух знову долинуло монотонне гудіння, що розрослося до звуку плавного двигуна «хонди», який спокійно кудкудакав собі на четвертій передачі. Ларрі розслабився… трошки. Він усвідомив, що не розслабиться до кінця, доки вона не злізе з тієї штуки.

Надін виїхала на пагорб. Під’їхала до нього з увімкненою фарою.

— Непогано, га? — на цих словах Надін заглушила мотор.

— Я вже хотів їхати по тебе. Думав, що стався нещасний випадок.

— Типу того. — Вона помітила, як Ларрі напружився, і додала: — Надто вповільнилася, коли розверталась, і забула переключитися. Моцик заглухнув.

— А-а. Ну, на сьогодні досить, так?

— Так, — сказала вона. — У мене куприк болить.

Тієї ночі він лежав, закутавшись в покривала, і міркував, чи прийде вона до нього, коли засне Джо. Він хотів її, і, судячи з виразу її очей під час пантоміми зі шлангом, вона також його хотіла. Зрештою він заснув.

Йому наснилося, що він загубився в кукурудзяному полі. Однак чулася музика, гітарна музика. На гітарі грав Джо. Якщо він знайде Джо, з ним усе буде гаразд, тож він рушив на звук, у разі потреби розштовхував стебла кукурудзи й переходив до інших рядів, а врешті вийшов на галявину з хвилястою межею. Там стояв невеликий будинок, який правильніше було б назвати халупою, чий ґанок підтримували два старі, іржаві домкрати. І на гітарі грав не Джо. Такого взагалі не могло бути, адже хлопчик тримався за його ліву руку, а Надін — за праву. Вони йшли разом із ним. На гітарі грала стара жінка. Лунало щось на кшталт спіричуелу з джазовими нотками. Джо усміхнувся. Та бабця була чорношкірою, і сиділа вона на ґанку тої халабуди. Йому здалося, що старшої жінки він за ціле життя не бачив. Та вона випромінювала щось таке, від чого йому стало добре… так, як тоді, коли він був ще зовсім маленьким і мати раптом пригортала його та казала: «Ось він — синочок Еліс Андервуд. Ось він — найкращий у світі хлопчик».

Бабця перестала грати й глянула на них.

— Дивіться-но, у мене кумпанія. Виходьте відтіля, дайте на вас глянути — мої беньки вже не видять так гарно, як колися.

Тож вони підступили ближче, тримаючись за руки, і Джо простягнув руку, штовхнув стару лису шину на мотузці, і та загойдалася, наче маятник. Порослою бур’яном землею заковзала тінь у формі пончика. Вони перебували на невеличкій галявині, що була наче острів посеред кукурудзяного моря. Північніше вдалину бігла ґрунтова дорога.

— Хочеш побавитися цьою старою бренчалкою? — спитала вона в Джо.

Хлопчик охоче підійшов до неї та взяв гітару з її вузлуватих рук. Він почав грати мелодію, яку вони чули, пробираючись кукурудзою, тільки в нього виходило краще та швидше, ніж у старої.

— Ото молодчина, файно гра. А я вже надто стара. Пальці так хутко не бігають. Ломець ломить. Та в дев’ятсот другому я грала в окружній адміністрац’ї. Була першим негром, який там заграв. Найпершим.

Надін спитала, хто вона. Вони перебували в місці, де час завмер: сонце висітиме в небі без руху за годину до темряви, а тінь від гойдалки постійно черкатиме бур’янами — туди-сюди, туди-сюди. Ларрі побажав назавжди лишитися там разом із сім’єю. Це було хороше місце. Тут чоловік без обличчя їх ніколи не знайде. Ні його, ні Джо, ні Надін.

— Матінка Ебіґейл — отак мене звати. Здається, я найстарша жінка в східній Небрасці, та досі сама печу печиво. Приходьте якнайшвидше. Треба забратися, перш ніж він довідається про нас.

На сонце набігла хмара. Колесо вповільнилось і зависло над землею. Джо рвучко бренькнув струнами й припинив грати. Ларрі відчув, як волосся на потилиці стало дибки. Стара наче нічого й не помітила.