Вона підвелася й швидко подалася геть.

Люсі невпевнено подивилася їй услід, а тоді встала.

— Піду за нею.

— Так, сходи. Джо, лишайся зі мною, окей?

— Кей, — сказав Джо й почав розстібати гітарний футляр.

Люсі з Надін повернулися за десять хвилин. Ларрі помітив, що вони були заплакані, та тепер уже все минулося.

— Пробач, — звернулася Надін до Ларрі. — Просто я постійно засмучена. Інколи це виявляється доволі дивно.

— Та все гаразд.

Питання снів більше не порушували. Вони всілись і послухали, як Джо пройшовся всім своїм репертуаром. Зараз у нього виходило справді гарно, і крізь мугикання й рохкання почали пробиватися самі пісні.

Урешті вони повкладалися спати. Ларрі з Надін лежали по різні боки, а між ними — Люсі з Джо.

Спершу Ларрі наснився чорний чоловік на узвишші, а тоді — стара чорношкіра жінка на ґанку її будиночка. Тільки в цьому сні він знав, що до них іде чорний чоловік, крокує крізь кукурудзу, торуючи власний звивистий шлях — наближається до них, ближче й ближче, а на його темному обличчі світиться палючий, приварений до рота вишкір.

Ларрі прокинувся серед ночі. Подих перехопило, груди стискав жах. Інші спали як убиті. Якимсь чином він знав, що чорний чоловік іде не з порожніми руками: у них вигойдується страшна офіра — гниле тіло Рити Блейкмур, розбухле й здерев’яніле, з плоттю, погризеною бабаками й тхорами; німе звинувачення, яке збиралися кинути йому до ніг, — звинувачення, яке розкаже, розверещить усім про його злочин, яке врочисто прошепоче, що ніякий він не хороший хлопець, що йому бракує якоїсь деталі, що він невдаха, що він уміє тільки брати.

Урешті він знову заснув, і аж до сьомої ранку, коли прокинувся, задубілий, змерзлий, голодний і з повним сечовим міхуром, йому геть нічого не снилося.

— О Господи, — сказала Надін порожнім голосом.

Ларрі поглянув на неї й побачив розчарування, та таке глибоке, що Надін навіть не заплакала. Вона зблідла, а її прекрасні очі погасли й потьмяніли.

Було 19 липня, чверть по сьомій, і тіні почали витягуватися. Вони їхали весь день і зупинялися лише кілька разів, і то на п’ять хвилин, а пообідали в Рендолфі лише за півгодини. Ніхто не скаржився, однак за шість годин на мотоциклі в Ларрі заніміло й боліло все тіло: його м’язи немов голками нашпигували.

Наразі вони стояли, вишикувавшись перед кованою загорожею. Позаду них унизу лежав Стовінгтон, який майже не змінився відтоді, як його востаннє бачив Стю Редман. За забором виднівся моріжок — колись про нього дбали, та тепер він розрісся, розкуйовдився і його трави засмітило віття з листям, що понаносили літні бурі. Посеред подвір’я височіли три поверхи самого епідемцентру. «Певне, підземних поверхів ще більше», — подумав Ларрі.

Навколо було порожньо, тихо й безлюдно.

Посеред моріжку стояла табличка:

Біля неї була ще одна табличка, і вони дивилися саме на неї.

— Гарольде, друзяко, — пробурмотів Ларрі. — Не дочекаюся, коли потисну тобі руку та пригощу пивом… або «Пейдеєм».

— Ларрі! — зойкнула Люсі.

Надін зомліла.

Розділ 45

Уранці 20 липня вона вийшла на ґанок із кавою й тостом — була за двадцять хвилин одинадцята. Вона робила так щодня, коли термометр від компанії «Кока-Кола» за вікном над кухонною раковиною показував понад п’ятдесят градусів[291]. Сезон був у розповні, і такого гарного літа матінка Ебіґейл не пригадувала від 1955 року, коли її мати померла в поважному віці — дев’яносто три роки. Коли вона обережно опускалася в крісло-гойдалку без билець, їй подумалося, що зараз мало хто зрадіє такій гарній погоді. А цьому взагалі хто-небудь радів? Звісно ж, дехто звертав увагу на погоду: закохана молодь та старі, чиї кістки добре знали, що таке смертоносні лещата зими. Та тепер не стало ні малих, ні старих, ні тих, хто посередині. Господь виніс людству жорстокий вирок.

Хтось, може, і оскаржив би таке правосуддя, та точно не матінка Ебіґейл. Якось Він здійснив це водою, а за певний час здійснить і вогнем. Суддя для Господа — то не її справа, та іноді вона воліла, аби Він не підносив до її губ саме такої чаші. Проте Він вирішив, що їй стане сил. І коли йшлося про осуд, вона полюбляла згадувати відповідь, яку Бог прорік із палаючого куща Мойсеєві, коли тому заманулося Його порозпитувати. «Хто ти?» — здивувався Мойсей, а Бог огризнувся: «Я той, хто Є». Інакше кажучи, Мойсею, годі тобі кола навкруги куща нарізати — тягни свою стару дупу справами займатися.

Вона захрипіла від сміху, кивнула та вмочила тост у широкий кухоль із кавою, щоб тісто розмокло. Відтоді, як вона помахала на прощання останньому зубові, минуло шістнадцять років. Народилася з материної утроби беззубою, беззубою й ляже до могили. Рік по тому, коли й самій матінці Ебіґейл уже виповнилося дев’яносто три, правнучка Моллі разом із чоловіком купили їй вставні щелепи — подарунок на День матері. Та від них боліли ясна, і вона вставляла їх, тільки коли знала, що приїдуть Моллі з Джимом. Тоді вона відчиняла шухляду, виймала ті щелепи з коробки, гарненько їх промивала та встромляла до рота. І якщо лишалося ще трохи часу до приїзду дітвори, жінка кривилася до себе в плямисте кухонне дзеркало, гарчала крізь великі білі підробки й так реготала, що мало не лускала. Вона мала вигляд старого чорного алігатора з Еверґлейдсу[292].

Вона була старою та хирлявою, однак голова працювала як годиться. Звали її Ебіґейл Фрімантл. Народилася вона в 1882 році, і в неї було свідоцтво про народження, щоб це підтвердити. На своєму віку вона бачила багацько всякого, та ніщо не могло дорівнятися до подій останніх тижнів. Ні, такого ще не бувало. Надходив час долучитись, і їй уже хотілося плюватися. Вона вже стара. Їй би відпочивати й насолоджуватися зміною пір року, допоки Господь не знудиться спостерігати її рутину та не покличе додому, до раю. Та що буває, коли запитуєш щось у Господа? Він скаже: «Я той, хто Є», — та й по всьому. Коли власний Син молив Бога, щоб той відняв чашу від Його губ, Всевишній навіть не відповів… а їй не дуже кортіло ставати великомученицею, даруйте. Вона ж лише звичайнісінька грішниця, і коли вночі здіймався вітер та шумів у кукурудзі, думала про те, як на початку 1882 року між ніг її матері вигулькнула голівка немовляти, Бог поглянув униз і сказав до Себе: «Хай поживе собі. У неї є одна справа в 1990-му — там, по той бік цілої купи календарних сторінок». Від цієї думки їй робилося страшно.

Час її перебування в Гемінгфорд-Гоумі вже майже добіг кінця, і останній шматок роботи чекав на неї попереду — на заході, біля Скелястих гір. Він змусив Мойсея лазити по горах, Ноєві наказав будувати судно й просто дивився, як Його власного Сина розпинають на дереві[293]. То яке Йому діло до того, що Еббі Фрімантл труситься від страху, коли згадує безликого чоловіка, який переслідує її в снах?

Вона ніколи його не бачила, та байдуже. Він — це тінь, що шмигає кукурудзяним полем опівдні; повів холодного вітру; ватага трупоїдів, які обсіли телефонні дроти й витріщилися на тебе згори. Його голос звертався до неї всіма звуками, які її будь-коли лякали: коли він говорив тихо — цокав годинник смерті[294] під сходами, віщуючи кінець когось із близьких; говорив голосно — гримів грім серед хмар, що сунули із заходу, наче кипучий Армагеддон. А іноді стояла тиша, і в кукурудзі чувся лише самотній шелест нічного вітру, та вона знала, що то він, і це було найгіршим, бо безликий чоловік здавався лише на дещицю слабшим од самого Господа. Тоді їй здавалося, що на відстані витягнутої руки попереду зависнув моторошний янгол, який колись нечутно пролетів Єгиптом і вбив немовлят у всіх домівках без кривавої позначки на одвірку. Це лякало найбільше. Страх перетворював її на маленьку дівчинку, і, хоч інші також знали його та боялися, матінку Ебіґейл переляк нагородив виразним уявленням щодо його жаскої могутності.