Тож 27 грудня 1902 року, на третьому місяці першої вагітності, вона вийшла на сцену під цілковиту тишу, що запанувала після того, як оголосили її ім’я. Перед нею виступала Ґретхен Тайлайонз: вона згацала пікантний французький танець, посвітивши ногами та нижніми спідницями під пронизливий свист, радісні зойки й тупотіння чоловіків.

Еббі стояла в густій тиші, чудово усвідомлюючи, як контрастують її чорна шкіра й біла сукня. У грудях страшно гупало серце, і вона думала: «Я забула всі слова, кожнісіньке слово, і я обіцяла таткові, що не заплáчу, хай там що, а не заплáчу, та там сидить Бен Конвей, і коли Бен Конвей закричить «НІҐЕРКА!!!», я слізьми вмиюся. Ой, нащо я в це вплуталася? Мама була права: я задерла носа вище, ніж треба, і зараз дістану по заслузі…»

Зала була повна білих облич, і вони дивилися на неї. Порожніх місць не лишилось, а ззаду скупчилося людей іще на два ряди. Палали яскраві гасові ліхтарі. З боків сцени опускалися каскади червоних оксамитових завіс, підв’язаних золотистими мотузками.

«Мене звати Ебіґейл Фрімантл-Топпс, я гарно граю й співаю не гірше, — подумала вона. — І знаю це не тому, що так хтось сказав».

Тож її пальці взялися перебирати струни, і в непорушній тиші зазвучали слова «Старого щербатого хреста». Посміливішавши, вона затягла дещо сильнішу мелодію «Як я люблю Ісуса», а тоді ще сильнішу — «Проповідь у Джорджії». Люди мимоволі розгойдувалися під її спів. Дехто всміхався від вуха до вуха й поплескував по колінах.

Вона заспівала попурі з пісень часів Громадянської війни: «Коли Джонні крокує додому», «Марш через Джорджію» та «Варений арахіс»[298]. На «Арахісі» з’явилося ще більше усмішок: багато з присутніх чоловіків були ветеранами з Великого війська Республіки[299] і за час служби не раз куштували тих варених горішків. Свій виступ Еббі довершила піснею «Стаємо табором на старому місці», і коли останній акорд розчинився в задумливій і сумній тиші, вона подумала: «Як хочете кидатися помідорами, то саме час. Я грала й співала, як тільки могла. Хай хтось скаже, що погано».

Зависла довга, мало не магічна тиша. Здавалося, ніби всіх присутніх віднесло далеко-далеко — у таку далечінь, що вони не могли знайти дорогу назад. А тоді вибухнули аплодисменти. Вони накрили Еббі потужною хвилею й лунали так довго, що вона знітилась і зашарілась. Еббі кинуло в жар, вона затремтіла. Її мати плакала й навіть не затулялась, а батько з Девідом світили на неї усмішками.

Вона вже хотіла була йти зі сцени, та люди закричали: «На біс! На біс!» — і, всміхнувшись, Ебіґейл зіграла «Хтось копав мою картоплю». Пісня була з перчинкою, та порівняно з голими ніжками Ґретхен Тайлайонз то були дрібниці. Зрештою, тепер вона вже заміжня жінка.

У пісні було ще шість подібних (а то й гірших) куплетів, та вона жодного не пропустила, і останній рядок кожного з них супроводжувався дедалі гучнішим веселим реготом. Коли вона згадувала про той вечір, розуміла, що та пісня була найризикованішим її ходом, бо саме таку пісню вони й очікували почути від ніґерки.

Еббі завершила під оглушливу овацію та нову порцію криків «Біс!». Вона знову вийшла на сцену й дочекалася, доки натовп затихне.

— Дуже вам дякую. Сподіваюся, якщо я заспіваю ще одну пісню, ви не сприймете це за нахабство. Я вивчила її спеціально для цього вечора, та не думала, що дійсно заспіваю. Але ця пісня найкраща з усіх, що я коли-небудь чула, і йдеться в ній про те, чим завдячує мій народ президентові Лінкольну та цій країні, — про те, що вони зробили для нас іще до мого народження.

Вона говорила рівним, гучним голосом, і всі сиділи тихо, як миші, і уважно слухали. Її рідня сиділа купкою й не ворушилася — місця в них були ближче до лівого проходу, і вони скидалися на пляму чорничного джему на білій серветці.

— Адже завдяки тому, що трапилося в розпал Громадянської війни, ми із сім’єю змогли перебратися сюди й зажити разом із чудовими сусідами.

Тоді вона взяла до рук гітару й заспівала «Зоряний прапор». Усі присутні підвелися на ноги й слухали. Дехто навіть носовичок дістав. Коли вона скінчила, вони зааплодували так, що в будівлі мало дах не зірвало.

Тим днем вона пишалася все життя.

Вона прокинулася після дванадцятої години й сіла, закліпавши очима від сонця, — стара жінка ста восьми років. Від спання в кріслі страшенно боліла спина. І якщо вона бодай трохи себе знала, болітиме аж до вечора.

— От же ж таке, — сказала матінка Ебіґейл і обережно зіп’ялася на ноги.

Вона почала поволі спускатися з ґанку, тримаючись за хистке поруччя та кривлячись від болю в спині й поколювання в ногах. Кров бігала її тілом не так жваво, як раніше, та й зрозуміло. Вона інколи нагадувала собі, що буває від спання в гойдалці. Засинаєш, і сняться старі часи — це чудово, о так. Краще за вистави по телевізору, та платня за цю насолоду пекельна. Вона могла відчитувати себе скільки завгодно, та була все одно що старий собака, який розлягається перед каміном. Сідала на сонці й одразу засинала, от і все. Права голосу їй уже ніхто не давав.

Вона зійшла з останньої сходинки, зупинилася, щоб «ноги наздогнали», а тоді різко втягла носом повітря, харкнула й виплюнула на землю добрячий згусток шмарклів. Коли матінка Ебіґейл повернулася до норми (за винятком болю в спині), вона повільно рушила круг дому, до туалету, який у 1931 році збудував її внук Віктор. Зайшла всередину, церемонно зачинила двері, засунула засув (ніби на вулиці сиділо не двійко дроздів, а цілий натовп народу) і сіла. За мить почулося дзюрчання, і вона полегшено зітхнула. І ось іще один факт про старість, якого ви ніколи не чули або пропустили повз вуха, — з віком зникає розуміння, коли треба подзюрити. Здавалося, наче сечовий міхур втрачає чутливість, і щойно втратиш пильність, уже треба перевдягатися. За натурою вона не була бруднулею, тож ходила посидіти в туалеті разів шість-сім на день, а під ліжком тримала нічний горщик. Джим, чоловік Моллі, якось сказав їй: вона наче пес, який не може проминути жодного пожежного гідранта, щоб не віддати йому честь задертою лапою, і Ебіґейл так реготала, що сльози побігли. Джим працював рекламним адміністратором у Чикаґо й упевнено просувався по службі. Та тепер він уже нікуди не рухався. Вона гадала, що його не стало разом з усіма. І Моллі також. Благослови, Боже, їхні серця — тепер вони з Ісусом.

Минулого року її провідували лише Джим із Моллі. Решта ніби й забула про її існування, і зрозуміло чому. Вона пережила свій ліміт. Вона була як динозавр, що вже давно мав би скинути плоть із кісток — істота, чиє належне місце чекає на неї в музеї (або ж на цвинтарі). Вона могла зрозуміти, чому вони не хочуть її бачити, та ніяк не могла второпати, чому не хочуть повернутися, щоб провідати землю. Так, від колишніх угідь лишилося кілька акрів, та однаково ця ділянка належала їм — це була їхня земля. Однак чорний народ уже не так дбав про свою землю. А були й такі, хто її навіть соромився. Вони подалися шукати своєї долі в містах, і більшості з них, як-от Джимові, велося геть непогано… та як же боліло їй бачити ті чорні обличчя, що відвернулися від власних земель!

Позаминулого року Моллі з Джимом хотіли поставити їй туалет зі зливом, і відмова їх образила. Вона намагалася пояснити так, щоб вони зрозуміли, та Моллі лише повторювала:

— Матінко Ебіґейл, вам сто шість років. Чи мені ото приємно думати, що ви сидите там, коли на вулиці лише десять градусів вище нуля[300]? Чи ви зовсім не думаєте про те, що може зробити холод із вашим серцем?

— Бог забере мене тоді, як буду Йому потрібна, — відповіла Ебіґейл.