Її шестеро хлопців наплодили їй тридцятьох двох онуків. Тридцять двоє внуків та внучок наплодили дев’яносто одну дитину (це тільки ті, про кого вона знала), і до того, як ударив супергрип, у неї було вже троє праправнуків. Якби не ті пігулки, що їх ковтають теперішні дівчата, щоб уберегтися від діточок, могло б бути й більше. Здавалося, ніби секс для них — це лише новий гральний майданчик. Ебіґейл не подобалися такі нові порядки, і їй було шкода тих дівчат, та вона ніколи не висловлювалася з цього приводу. Сказати, чи грішать вони з тими пігулками, міг тільки Господь (а не той старий лисий пердун із Рима: Ебіґейл усе життя була методисткою й страшенно пишалася, що ніколи не зналася з тими християнськими рибожерами[306]), та знала, що вони втрачають: екстаз, який настає, коли зависаєш між життям і смертю, коли віддаєш себе своєму чоловікові й Господові, коли кажеш, що звершиться воля його і Його; пік екстазу на очах Господніх, коли чоловік із жінкою знову й знову переживають гріх Адама і Єви, який обмила та освятила кров агнця.

От же ж таке…

Вона хотіла ковток води, хотіла опинитися вдома, у кріслі-гойдалці, хотіла, щоб їй дали спокій. Та вона бачила: ліворуч і десь за милю попереду на даху курника виблискує сонце. Була чверть по десятій, і, як на стару пані, вона непогано ворушилася. Зайде та проспить до вечора, коли стане прохолодніше. Гріха в цьому нема. Не в такому віці. Вона почовгала далі вздовж узбіччя. Її черевики вкривав дорожній пил.

От, у похилому віці вона мала велику рідню, і це вже щось. Були й такі, як Лінда та її нікчемний комівояжер, які наче й забули про неї, та були й такі, як Моллі, Джим, Девід і Кеті, і вони важили більше за сотню Лінд із тими комівояжерами, що ходять від дверей до дверей, намагаючись продати посуд, для готування в якому не потрібна вода. Люк, останній із її братів, віддав душу Богові в 1949-му, у вісімдесят із лишком років, а останній із її дітей, Семюел, помер у 1974-му, у сорок чотири роки. Вона пережила всіх своїх дітей, і так не мало бути, однак скидалося на те, що в Господа на неї особливі плани.

1982 року, коли матінці Ебіґейл виповнилося сто, її фото з’явилося в міській газеті Омахи, і до неї приїздив тележурналіст, щоб зробити про неї сюжет.

— Чому ви завдячуєте вашим довголіттям? — спитав той молодик, і його начебто засмутила її коротка, мало не різка відповідь:

— Богові.

Вони хотіли почути, що вона їсть бджолиний віск, не вживає свинини або підмощує щось під ноги, коли лягає спати. Однак нічого такого вона не робила, тож нащо брехати? Бог дає життя й забирає його, коли схоче.

Кеті з Девідом подарували їй телевізор, щоб вона могла подивитися на себе в новинах, і вона отримала лист від президента Рейґана; хоч і сам він не був жовторотим, голова держави привітав її з «похилим віком» і з тим, що відтоді, як у матінки Ебіґейл з’явилося право голосу, вона голосує за республіканців. Та за кого б іще вона голосувала? Рузвельт із його ватагою були комуністами. І коли їй бамкнула сотня, міська рада Гемінгфорд-Гоума «довічно» скасувала для неї податки — через похилий вік, з яким її привітав Рональд Рейґан. Матінка Ебіґейл навіть отримала грамоту, яка засвідчує, що вона найстарша людина в Небрасці. Ніби це те, про що мріють у дитинстві. Та з податками гарно вийшло, навіть якщо все інше — дурня. Якби не це, вона б втратила й решту землі. Земля вже й так майже вся відійшла до інших людей. Нерухомість Фрімантлів і могутність фермерської спілки сягнули піку в магічний 1902 рік, і відтоді почався спад. Чотири акри — ото й усе, що лишилося. Решту або забрали за податки, або продали за готівку… і матінку Ебіґейл соромило те, що землю розпродали її власні сини.

Минулого року їй надіслали листа з якогось нью-йоркського угруповання, що називало себе Американською геріатричною спілкою[307]. У ньому повідомлялося, що вона — шоста за віком людина Сполучених Штатів і третя серед жінок. Перше місце посідав один чолов’яга із Санта-Рози, штат Каліфорнія, — йому сто двадцять два. Вона попросила Джима засклити той лист у рамку та повісити поряд із цидулкою від президента. У Джима дійшли до цього руки тільки в лютому цього року. І тепер, коли вона про це згадала, то збагнула, що востаннє бачила Моллі з Джимом саме тоді.

Вона дійшла до ферми Річардсона. Прогулянка майже цілком її виснажила, тож вона прихилилася до стовпчика, на якому закінчувався паркан, і тужливо поглянула на будинок. Усередині буде прохолодно, так, прохолодно й приємно. Їй здавалося, що вона може сто років проспати. Та спершу потрібно було зробити одну річ. Багато тварин сконало від того мору: коні, собаки, щури… — тож вона мала пересвідчитися, що курей оминула ця доля. Зовсім не смішно прийти сюди, щоб подивитися на мертвих курей.

Вона почвалала до курника, прибудованого до комори, і спинилася, коли почула кудкудакання. Наступної миті роздратовано кукурікнув півень.

— Гаразд, — пробурмотіла. — Значить, усе добре.

Вона вже розверталася, коли побачила, що біля штабеля дров лежить мрець, перекинувши руку через обличчя. То був Білл Річардсон, свояк Еббі. Трупоїди його добряче погризли.

— Бідолашний, — мовила Ебіґейл. — Бідолашний, бідолашний чоловік. Хай тебе янголи заколисують, Білле Річардсон.

Вона розвернулася до привітного, прохолодного будинку. Здавалося, наче він за багато миль, хоча насправді стояв просто через подвір’я. Еббі не знала, чи дійде до нього: вона була повністю виснажена.

— Хай звершиться воля Божа, — сказала вона й рушила до дому.

Сонце світило у вікно гостьової кімнати, де вона лягла та заснула, щойно зняла броґани. Деякий час вона не розуміла, чому світло таке яскраве, — так само почувався Ларрі Андервуд, коли прокинувся біля кам’яного муру в Нью-Гемпширі.

Вона сіла, і зойкнули кожнісінький розтягнений м’яз та кожнісінька квола кісточка в її тілі.

— Господи Всемогутній, та я ж проспала весь вечір і цілу ніч!

Якщо так, вона дійсно сильно втомилася. Вона була така змучена, що від ліжка до туалету йшла цілих десять хвилин і ще стільки ж узувалася. Кожен крок супроводжувався немилосердним болем, та вона мусила розходитися, інакше те заніміння вкорениться намертво.

Вона покульгала до курника й зайшла всередину, скривившись від вибухової спеки, пташиного запаху та неминучого смороду гнилі. Поїлки наповнювалися водою автоматично — її накачував гравітаційний насос із Річардсонового артезіанського колодязя. Однак їжа вже майже скінчилася, і від самої спеки померло чимало птахів. Найслабші або померли з голоду, або їх заклювали до смерті, і тепер вони лежали на поцяткованій зерном та послідом підлозі, наче сумні маленькі купки танучого снігу.

Більшість уцілілих курей розбіглася від неї, навіжено тріпочучи крилами, та квочки лише кліпали тупими очима, спостерігаючи, як вона повільно човгає до них. Існувало безліч курячих болячок, і матінка Ебіґейл боялася, що грип їх також уколошкає, та на вигляд із цими все було гаразд. Господь уберіг.

Вона вибрала найгладкіших та позапихала їм голови під крила. Ті одразу ж заснули. Вона поклала їх у мішок, а тоді зрозуміла, що не зможе його підняти через біль у м’язах. Довелося волокти долівкою.

Решта курей сторожко спостерігала з високих сідал. Вони провели її очима, а тоді повернулися до лютої бійки за мізерні залишки їжі.

Було близько дев’ятої ранку. Матінка Ебіґейл підійшла до лавки, що колом оточувала стовбур дуба, який ріс на подвір’ї Річардсонів, сіла й задумалася. Їй здавалося, що найкраще вчинити так, як планувалось із самого початку: рушити додому, коли почне сутеніти. Вона втратила день, однак гості були ще в дорозі. Тож до вечора вона може впоратися з курми та перепочити.

Її м’язи вже вмостилися на кістках трохи зручніше, і за грудиною з’явилося незнайоме, однак доволі приємне ниття. Лише за кілька секунд вона второпала, що то таке — вона зголодніла! Дякувати Богові, цього ранку дійсно зголодніла, а відколи вона їсть тільки силою звички? Вона почувалася кочегаром на локомотиві — кидає вугілля у вогонь, та й усе. Та щойно вона позбавить голів цих курей, то сходить подивитися, що є в коморі, і хоч що там Едді лишила, вона з’їсть його з насолодою. «Бачиш? — повчала вона саму себе. — Господові краще знати. Свята правда, Ебіґейл, свята правда».