Крекчучи, вона відтягнула мішок до пенька, що стояв між коморою й дровітнею. Відхекавшись, зайшла в дровітню й побачила Річардсонів «сон-гауз»[308], що висів на парі цвяхів. На лезо була акуратно надіта гумова накладка. Вона взяла сокиру й вийшла на вулицю, почвалала до мішка, човгаючи запилюженими броґанами.

— Ну, Господи, — мовила вона, звівши очі до безхмарного літнього неба. — Ти дав мені сил дійти сюди, тож я вірю в те, що даси й сил повернутися. Твій пророк Ісая каже, що коли людина вірить у Господа Святого, Бога Милосердного, вона зрине на крилах орлиних. Господи, про орлів я знаю лише те, що це злі й далекозорі птахи, та в оцьому мішку в мене трійко бройлерів, і мені б хотілося відтяти їм голови, а не собі — пальці. Хай звершиться воля Твоя, амінь.

Вона підняла мішок, відкрила його та зазирнула всередину. Одна з квочок усе ще тримала голову під крилом і спала. Двох інших притиснуло одну до одної, і вони не могли як слід поворушитись. У мішку було темно, і кури думали, що вже настала ніч. Якщо й було щось тупіше за квочку, то це нью-йоркський демократ.

Ебіґейл дістала одну курку й поклала її на пеньок, перш ніж птаха второпала, що коїться. Вона сильно махнула сокирою та скривилася, як завжди, коли чула, як лезо врізається в деревину. Голова полетіла на запилюжену долівку. Тріпочучи крилами, безголова курка важкою ходою покрокувала на подвір’я. Увсібіч чвиркала кров. Зрештою птиця зрозуміла, що мертва, і впала на землю, як і годиться. Квочки та нью-йоркські демократи, Боже, Боже.

А тоді роботу було вже зроблено, і всі її побоювання, що вона може дати маху чи поранитися, виявилися марними. Господь почув її молитву. Три гарні курки, і тепер їй потрібно лише повернутися з ними додому.

Вона поклала птахів назад до мішка й повісила на місце сокиру, Річардсонів «сон-гауз». Потім зайшла до будинку, щоб пошукати їжу.

Півдня їй снилося, як наближаються гості — наразі вони були південніше від Йорка й пересувалися старим пікапом. Їх було шестеро, і серед них був глухонімий молодик. Глухий і німий, та однаково сильний. Він був одним із тих, з ким вона мусила поговорити.

Вона прокинулася близько пів на четверту. Ноги з руками трохи залежалися, та, попри це, вона гарно відпочила й посвіжіла. Протягом наступних двох із половиною годин вона скубала курей. Коли починав комизитися артрит у пальцях, перепочивала, а тоді працювала далі. За роботою співала гімни: «Сім ключів до міста» («Господи, алілуя»), «Вір та корись» і «В саду» — її улюблений госпел.

Коли вона впоралася з останньою куркою, у кожнісінького її пальця була мігрень, а в сонячного світла з’явився незворушний золотавий відтінок, який був передвістям сутінків. Надворі стояв пізній липень, і дні вже почали коротшати.

Вона зайшла всередину й знову перекусила. Хліб був старий, та не запліснявілий (пліснява не посміє показати свого зеленого носа на кухні Едді Річардсон!), і знайшлося півбанки однорідного арахісового масла. Вона з’їла один сендвіч із тим маслом, зробила ще один та сховала його про запас у кишеню.

Була вже за двадцять сьома. Вона знову вийшла на вулицю, узяла мішок та обережно спустилася з ґанку. Пір’я наскубала в інший мішок, та вітер украв кілька пушинок, і тепер вони тріпотіли на живоплоті, який засихав від нестачі води. Ебіґейл зітхнула.

— Пішла я, Господи. Ітиму повагом і доберуся додому не раніше, ніж опівночі, та Біблія вчить нас: не бійся жаху нічного та страху, що вдень на нас чатує[309]. Бо ж я вершу Твою волю — вершу, як можу. Заради Ісуса ходімо зі мною, прошу. Амінь.

Коли вона дійшла до місця, де асфальт поступався ґрунтівці, було вже зовсім темно. Співали цвіркуни, жаби квакали в якомусь болоті — певне, у коров’ячому ставку Кела Ґудвелла. Скоро мав зійти великий кривавий місяць, і червонітиме він, аж доки не підніметься вище.

Вона сіла перепочити та з’їсти половинку сендвіча з арахісовим маслом (і чого б вона тільки не зробила заради джему зі смородини, щоб забити той липкий посмак, але Едді зберігала консервацію в підвалі, а це забагато сходинок). Мішок лежав поряд. У неї знову розболілися м’язи, і попри те, що попереду було ще дві з половиною милі, сил уже майже не лишилось… однак вона відчувала дивне піднесення. Коли вона востаннє виходила на вулицю після того, як стемніє? Коли опинялася під куполом нічного неба? Зорі сяяли, як і завше, і якщо поталанить, можна побачити, як падає зірка, та загадати бажання. Тепла ніч, зорі та літній місяць, що саме показав над горизонтом маківку свого червоного, закоханого лиця, знову нагадали про молодість, про дивні злети й падіння, переживання і вразливу непорочність, що колись балансувала на межі Таїни. О так, колись і вона була дівчиною. Деякі люди цьому не повірять так само, як не повірять, що велетенська секвоя колись була зеленим пагінцем. Та це правда, і в ті часи дитячий страх перед темрявою вже згас, а дорослі страхи, які приходять уночі, коли стоїть така тиша, що можна почути голос власної безсмертної душі, — ті страхи ще чекали на неї в майбутті. І в той короткий проміжок ніч здавалася запашною загадкою, — то були часи, коли можна було дивитися в зоряне небо, слухати вітерець, що приносить п’янкі аромати, і почуватися поряд із серцебиттям самого Всесвіту, біля життя й кохання в його нутрі. Тоді здавалося, що молодість вічна, що…

Твоя кров у моїх кулаках.

Знічев’я щось шарпнуло мішок. У неї аж серце підскочило.

— Гей! — зойкнула вона хрипким старечим голосом.

Ебіґейл смикнула мішок до себе — унизу красувалася маленька рвана діра.

Почулося тихе гарчання. Біля дороги, між узбіччям і кукурудзою, до землі припав великий коричневий тхір. Його очі крутнулися до неї, сяйнувши відблисками червоного місяця. До тварини приєднався ще один тхір. Тоді ще один. І ще один.

Вона поглянула на інший бік дороги й побачила, що вздовж узбіччя стоїть ціла шеренга малих хижаків, які задумливо дивляться на неї злими очицями. Вони почули курей. «Як стільки тхорів могли підкрастися непомітно?» — задумалася вона з дедалі сильнішим страхом. Колись її вже кусав тхір: одного разу вона застромила руку під ґанок Великого Будинку, аби дістати червоний м’яч, що туди закотився, і якась сповнена голок паща вчепилася в неї. Вона зойкнула від раптовості того злісного укусу та пекучого, скаженого болю — вони так зненацька вискочили з буденної рутини, що Еббі кричала не так від муки, як від несподіванки. Вона витягла руку, і на ній висів тхір: його гладеньке коричневе хутро було поцятковане кривавим бісером, а тіло змією шмагало повітря. Еббі закричала й замахала рукою, та тхір не розтискав щелеп. Тваринка немов зрослася з нею.

Її брати Майка та Метью були на подвір’ї, а батько читав на ґанку каталог товарів поштою. Вони кинулися до неї, та заклякли на місці, щойно побачили, як дванадцятирічна Ебіґейл ганяє розчищеною ділянкою, де скоро мали збудувати комору, а з руки в неї горжеткою звисає коричневий тхір і місить повітря лапами, намагаючись за щось ухопитись. Плаття, руки та ноги дівчинки вкривали рясні бризки крові.

Першим прийшов до тями батько. Джон Фрімантл схопив поліно, що лежало біля пенька, і гримнув: «Еббі, не ворушись!» Із самого дитинства його голос був для неї голосом незаперечного авторитету, і він пробився крізь тріскотняву паніки, що белькотіла в її голові, — певне, жодному іншому звуку це не вдалося б. Вона завмерла, поліно зі свистом шугонуло донизу, і її руку пронизало болем аж до самого плеча. Еббі тоді подумала, що тепер її точно зламано. Однак тоді коричнева тварюка, що викликала стільки болю й подиву (у жаскому запалі метушні ті два відчуття становили єдине ціле), упала на долівку — хутро було заплямоване й зліплене кров’ю дівчинки. Наступної миті Майка підскочив і тупнув об тхора обома ногами. Почувся бридкий хруст, який іноді ляскає в голові, коли розкушуєш льодяник. Якщо воно не сконало від удару поліном, Майка точно відправив його на той світ. Еббі не знепритомніла, однак зайшлась істерикою.