— А в чому річ? — спитав Стю.

— Ти про що? — але у Френ вигляд був аж занадто нерозуміючий.

— Такий погляд…

— Який погляд?

— Я його одразу помічаю, — сказав Стю. — Може, я й не знаю, що саме він означає, але я його помічаю одразу.

— Сідай біля мене, Стю.

— Ось так?

Вони сіли й подивилися на схід, де земля кількома великими уступами переходила в рівнину і зникала в блакитному серпанку. Десь за тим серпанком лежала Небраска.

— Це серйозно. Я не знаю, як і говорити з тобою про це, Стюарте.

— Ну ти просто постарайся, — сказав він і взяв її за руку.

Френ не заговорила, у неї почало рухатись обличчя. По щоці скотилася сльоза, кутики губ затремтіли та опустилися.

— Френ…

— Ні, я не заплачу! — сердито сказала вона, але сльози знову потекли, і вона не змогла їх стримати, розплакалася. Схвильований і здивований, Стю пригорнув її і став чекати.

Коли найгірше, здається, минуло, він сказав:

— Ну, а тепер скажи мені, в чому річ?

— Я скучила за домом, Стю. Я хочу додому, в Мейн.

За їхніми спинами галасували, верещали діти. Стю ошелешено подивився на неї. Потім він трохи невпевнено всміхнувся.

— Ото і все? А я вже був думав, що ти як мінімум розлучатися зі мною зібралася. Хоч над нами, як то кажуть, таїнства вінчання не проводили…

— Я без тебе нікуди не піду, — сказала вона. Вона дістала з кишені суху серветку і стала витирати очі. — Чи ж ти не знаєш?

— Та, мабуть, знаю.

— Але я хочу назад до Мейну. Він мені сниться. А тобі східний Техас не сниться, Стю? Арнетт?

— Ні, — чесно зізнався він. — Я б міг прожити не менше і померти цілком щасливим, якщо більше Арнетта не побачу. А ти хотіла поїхати в Оґанквіт, Френні?

— Урешті — мабуть. Але не просто зараз. Я б хотіла в західний Мейн, туди, де озера. Ти був майже там, коли ми з Гарольдом зустріли тебе в Нью-Гемпширі. Там є такі гарні місця, Стю. Брайтон… Свіден… Касл-Рок. Риба в озерах так і грає, мабуть. Колись ми б могли осісти над морем, напевне. Але в перший рік я б не змогла так. Забагато спогадів. Для початку забагато. І моря буде забагато… — вона дивилася вниз, нервово заламуючи руки. — Якщо ти хочеш лишитися тут… допомогти їм усе почати… я зрозумію. Гори теж дуже гарні, але… тут на дім не схоже.

Він подивився на схід і нарешті зміг знайти назву тому почуттю, яке здійнялося в його душі десь тоді, коли сніги почали танути: бажання рухатися далі. Тут стало забагато людей — вони не те що сиділи одне в одного на голові, принаймні поки що, але від такої кількості він почав нервувати. Були зонці (так вони почали себе називати), які цілком нормально себе в цьому почували, навіть ніби тішилися. Джек Джексон, який очолював новий Комітет Вільної зони (тепер розширений до дев’ятьох осіб), був із таких. І Бред Кічнер — у Бреда були в процесі чи не сто різних проектів, і всі ці робочі руки йому були дуже потрібні. З’явилася думка запустити одну зі станцій денверського телебачення. Там показували щодня з шостої вечора до першої ночі старе кіно, а о дев’ятій передавали десятихвилинний випуск новин.

А чоловік, який узяв на себе обов’язки маршала у відсутність Стю, — Г’ю Петрелла — був не з тих людей, які викликали в Стю симпатію. Від самого того факту, що цю справу взяв на себе Петрелла, Стю було не по собі. То був чоловік важкої, пуританської вдачі, з лицем, яке немов вирубали сокирою. У нього було сімнадцять помічників, і на кожних зборах він вимагав ще — якби тут був Ґлен, подумав Стю, той би сказав: мовляв, ось уже знову почалась одвічна американська боротьба між законом і індивідуальною свободою. Петрелла — чоловік не поганий, але ж важкий… і Стю гадав, що свята віра Г’ю в те, що закон — це відповідь на всі питання, робила його кращим маршалом, ніж міг би будь-коли стати Стю.

— Я знаю, тобі пропонують місце в Комітеті, — вагаючись, мовила Френ.

— У мене таке відчуття, що воно почесне, правда ж?

Френ, здається, стало легше.

— Ну…

— Але в мене така думка, що якщо я відмовлюся, то нещаснішим не стану. Я — останній релікт старого Комітету. Та й ми були кризовим Комітетом. Тепер криза минула. А як Пітер, Френні?

— Мені здається, він доросте до подорожей у червні, — сказала вона. — І я б хотіла почекати, доки Люсі народить.

Після того як 4 січня на світ з’явився Пітер, у Зоні народилося ще вісімнадцять дітей. Четверо померли, усі решта були в порядку. Скоро вже почнуть народжуватися діти, обоє батьків яких мають імунітет, і цілком можливо, що дитина Люсі серед них буде першою. Її строк був 14 червня.

— А як тобі думка вирушити першого липня? — спитав він.

Френ засяяла.

— Правда? Ти хочеш?

— Звичайно.

— Це ти не тільки для того, щоб мене порадувати?

— Ні, — сказав він. — Інші люди теж виїжджатимуть. Не багато, не одразу. Але дехто.

Вона кинулася йому на шию.

— Може, то буде просто як відпустка, — сказала вона. — А може… може, нам справді сподобається, — вона сором’язливо глянула на нього. — Може, захочемо лишитися.

Він кивнув.

— Може.

Але він замислився, чи хтось із них по-справжньому захоче надовго оселятися будь-де.

Він поглянув на Люсі й Пітера. Люсі сиділа на ковдрі й чукикала Пітера. Хлопчик сміявся і намагався схопити Люсі за ніс.

— А ти подумала, що він може захворіти? А якщо ти знову завагітнієш?

Вона всміхнулася.

— Є книжки. Прочитаємо. Не можна ж усе життя боятися, правда?

— Та, мабуть, ні…

— Книжки й хороші ліки. Ми зможемо навчитися користуватися ними, а коли скінчаться ліки, то… можна навчитися знову їх робити. А якщо говорити про хворобу і смерть… — вона кинула погляд на велику долину, де останні групки дітей брели до пікніка, спітнілі й задихані. — То тут це теж може бути. Пам’ятаєш Річа Моффата?

Він кивнув.

— І Ширлі Геммет?

— Так.

Ширлі в лютому померла від серцевого нападу.

Френні взяла його за руки. Її очі були ясні й блискучі, сповнені рішучості.

— Я кажу: ми в житті ризикуємо, беремо на себе ризик жити, як хочеться.

— Правда. Мені ця думка подобається. По-моєму, правильно.

— Я кохаю тебе, Східний Техасе.

— Аналогічно, мем.

Пітер знову заплакав.

— Гляньмо, що негаразд у нашого імператора, — сказала вона й обтрусила зі штанів травинки.

— Спробував поповзти і носиком стукнувся, — пояснила Люсі, передаючи Пітера Френ. — Бідолашний.

— Бідолашний, — пожаліла його Френ і пригорнула Пітера. Він звично поклав голівку їй на плече, подивився на Стю і всміхнувся. А Стю всміхнувся Пітерові.

— Ку-ку, малий! — сказав він, і Пітер засміявся.

Люсі подивилася на Френ, потім знову на Стю і знову на Френ.

— Ви їдете, так? Ти його вмовила.

— Та, мабуть, умовила, — сказав Стю. — Але ми тут пробудемо доволі довго, дочекаємося дізнатися, що в тебе за начинка.

— Я рада! — сказала Люсі.

Здалеку почувся дзвін — його потужні ноти неначе вкарбовувалися в день.

— Обідати, — сказала Люсі і встала. Погладила свій величезний живіт. — Чуєш, мале? Їсти будемо. Ой, не буцайся, я вже йду.

Стю і Френ теж підвелися.

— Ось, візьми хлопця, — сказала Френ.

Пітер заснув. Троє дорослих пішли разом угору до амфітеатру «Світанок».

СУТІНКИ, ЛІТНІЙ ВЕЧІР

Вони сиділи на ґанку, сонце сідало, а перед ними Пітер весело повзав запорошеним двором. Стю сидів у плетеному кріслі, яке за роки служби добряче прогнулося. Ліворуч від нього в кріслі-гойдалці вмостилася Френ. У дворі, ліворуч від Пітера, схожа на бублик тінь гойдалки-шини бездонно лежала на землі в теплих останніх променях дня.

— Вона тут довго жила, так, — тихенько спитала Френ.

— Довго-довго, — погодився Стю і показав на Пітера. — Він зараз замаститься весь.

— Є вода. Тут колонка. Покачати, і все. Усі вигоди, Стюарте.

Він кивнув і більше нічого не сказав. Закурив люльку, випустив кілька довгих хмарок диму. Пітер озирнувся перевірити, чи батьки на місці.