Стю розробляв ногу. Вона була в значно кращому стані, ніж він міг би сподіватися, частково завдяки спортзалу при мотелі й тренажерам. Суглоб ще згинався не повністю, трохи поболював, але Стю вже міг, кульгаючи, ходити без милиць. Помалу, поступово все йшло на краще. Стю був цілком переконаний, що міг би навчити Тома їздити на снігоході «Арктик Кет», які в цьому містечку стояли практично в кожному гаражі. Проїжджати по двадцять миль на день, узяти намет, великі спальники, багато харчів у концентратах…

«Авжеж, якщо десь на перевалі Вейла на вас полізе лавина, ви з Томом помахаєте на неї пачкою сухозамороженої моркви і скажете “киш!” Це божевілля!»

А все ж таки…

Він загасив цигарку і вимкнув газову лампу. Але довго не міг заснути.

——

За сніданком він сказав:

— Томе, наскільки сильно ти хочеш додому, в Боулдер?

— І побачити Френ? Діка? Сенді? Боже, я найдужче на світі хочу в Боулдер, Стю! Ти ж не думаєш, що вони комусь віддали мій будиночок, ні?

— Ні, ну що ти. Я ось про що: варто ризикнути заради цього?

Том замислено подивився на нього. Стю збирався роз’яснити, але тут Том сказав:

— Боже мій, та тут усюди є ризик, правда?

Постановили просто: виїхати з Ґранд-Джанкшена 30 листопада.

——

Виявилося, що Тома не обов’язково вчити мистецтва водити снігомобіль. Стю знайшов справжню звір-машину в гаражі Дорожнього департаменту Колорадо приблизно в милі від мотелю. У неї був велетенський двигун, обтічник проти найсильнішого вітру, а головне — велике вантажне відділення. Без сумніву, там раніше тримали всіляке рятувальне обладнання. У ньому міг із комфортом розміститися чималий пес. У кількох спортивних і туристичних крамницях містечка вони без проблем запаслися всім необхідним для поїздки, хоча епідемія супергрипу сталася на самому початку літа. Вони взяли легкий намет і об’ємні спальники, по парі перегонових лиж (хоча від думки про те, як він учитиме Тома основ ходіння на лижах, у Стю кров холола в жилах), велику газову пічку «Коулмен», балони з газом, лампи, додаткові батарейки, харчові концентрати й здоровенний «ґаранд» із оптичним прицілом.

О другій годині їхнього першого дня Стю відчув безпідставність свого страху застрягнути в снігу й померти з голоду. У лісах було повно дичини — такого він ще в житті не бачив. Під вечір він підстрелив оленя — уперше після дев’ятого класу, коли сачконув зі школи й пішов на полювання з дядьком Дейвом. Тоді, давно, то була худа самиця і м’ясо в неї мало мускусний і доволі гіркий смак… мабуть, харчувалася кропивою, відзначив дядько Дейл. А це був гарний, важкий, широкогрудий самець. Але тоді, думав Стю, коли потрошив тушу великим ножем, прихопленим у спортивній крамниці Ґранд-Джанкшена, зима щойно почалась. У природи є свої способи розв’язання проблеми перенаселеності.

Том розклав багаття, поки Стю вичиняв тушу оленя, від чого рукави його теплої куртки стали твердими й липкими від крові. Коли він зробив з оленем усе, що треба, минуло три години, стало темно і його раніше зламана нога співала «Аве Марія». Та олениця, яку добули вони тоді з дядьком Дейлом, потрапила в руки старого на прізвище Шоуї, який мешкав у ветхій хатинці на самому краю Брейнтрі. Він оббілував і вичинив тушу за три долари й десять фунтів[214] оленини.

— От сюди б зараз старого Шоуї, — зітхнув Стю.

— Кого? — прокинувся Том, який задрімав.

— Та нікого, Томе. То я так, сам до себе.

Як виявилося, м’ясо було варте тих зусиль — ароматне, дуже смачне. Коли вони наїлися, Стю наготував ще фунтів із тридцять і відклав у меншому вантажному відділенні снігомобіля — на ранок. У перший день вони проїхали тільки шістнадцять миль.

——

Цієї ночі сон йому снився інший. Він знов опинився в пологовій залі. Усюди була кров — і рукави його білого халату просякли нею й липли. Простирадло, яким була накрита Френні, теж геть просякло кров’ю. Але вона все одно кричала.

— Іде! — тяжко дихаючи, промовив Джордж. — Нарешті час настав, Френні, воно чекає народження, тужся! ТУЖСЯ!

І воно прийшло, прийшло з останнім потоком крові. Джордж витяг новонародженого, схопивши за стегна, бо воно народжувалося ногами вперед.

Лорі закричала. Усюди розлетілися сталеві інструменти…

Бо був то вовк, який по-людськи посміхався, його обличчя було обличчям Флеґґа, його час знову настав, він не загинув, ще не загинув, ще ходив по світу, Френні народила Рендалла Флеґґа…

Стю прокинувся, чуючи власне хрипке дихання. Чи він кричав?

Том і далі спав, так зарившись у спальний мішок, що Стю бачив тільки його чуб. Під боком згорнувся калачиком Коджак. Усе добре, то був тільки сон…

І тут посеред ночі здійнялося самотнє виття, високе, тягуче, срібний дзвін відчайдушного жаху… чи вовче виття, чи, може, крик привида-вбивці.

Коджак підняв голову.

Руки, стегна, пахвина Стю взялися гусячою шкірою.

Виття більше не повторилося.

Стю спав. Зранку вони спакувались і поїхали далі. Саме Том помітив, що оленячі нутрощі на снігу зникли. Там, де вони були, було натоптано багато слідів, а пляма, де Стю підстрелив здобич, стала на снігу світло-рожевою… але то й усе.

——

Через п’ять днів гарної погоди вони прибули до Райфла. Наступного ранку прокинулися під заметіллю, яка дедалі посилювалася. Стю сказав, що її слід перечекати, і вони заночували в місцевому мотелі. Том притримав двері вестибюлю, а Стю заїхав туди просто снігомобілем. Як він сказав Томові, вийшов гарний гараж, хоча міцні гусениці машини добряче пожували ворсистий килим.

——

Сніг ішов три дні. Коли вони прокинулися зранку 10 грудня й відкидали сніг від дверей, було ясно і температура піднялася десь до тридцяти з чимось градусів[215]. Сніг став значно глибший, і повороти й закрути траси I-70 проглядалися важче. Але Стю цього ясного, сонячного дня хвилювало не те, як триматися дороги. Рано ввечері, коли сині тіні почали довшати, Стю спочатку сповільнив, а потім і спинив мотор снігомобіля, підняв голову, всім тілом прислухався.

— Що таке, Стю? Що… — і тут Том теж почув. Ліворуч і попереду почувся тихий гуркіт. Він наростав до гучного, як у потяга-експреса, гудіння — і затих. Знову запала вечірня зимова тиша.

— Стю?.. — з тривогою спитав Том.

— Не хвилюйся, — сказав він і подумав: «Я й сам за нас обох похвилююся».

——

Відлига трималася. 13 грудня вони вже були майже в Шошоні і далі пнулися на дах Скелястих гір — найвищою точкою, до якої їм слід було доїхати, перш ніж розпочати спуск, був перевал Лавленд.

Знову і знову чули вони тихий гуркіт лавин, іноді далеко, іноді так близько, що не лишалося нічого, крім як дивитися вгору, чекати і сподіватися, що отака біла брила смерті не затулить небо. Дванадцятого числа одна зійшла на те місце, де вони були за півгодини до того, накривши слід снігомобіля тоннами утрамбованого снігу. Стю ставало дедалі страшніше, що їх кінець кінцем уб’є вібрація від звуку снігомобіля — незчуються, як накличе лавину, що поховає їх під сорокафутовим шаром снігу. Але тепер їм залишалося тільки просуватися вперед і сподіватися на краще.

Потім знову похолодало, і загроза лавин дещо зменшилася. Знову здійнялася заметіль, затримавши їх на два дні. Потім вони відкопалися з-під снігу і рушили… і вночі завивали вовки. Іноді вони були дуже далеко, іноді — наче просто під наметом, і тоді Коджак, немов на тугій пружині, зривався на рівні ноги й гарчав глибоким, грудним голосом. Але морози тримались, і лавини стали рідшати, хоча вісімнадцятого числа вони ледь не опинилися під однією з них.

22 грудня біля містечка Ейвон Стю вів снігомобіль понад насипом. У якийсь момент вони йшли на рівній швидкості десять миль за годину, гарно й безпечно, здіймаючи хмари снігу. Том щойно показав на якесь село внизу, тихе, немов картинка для «чарівного ліхтаря» з 1980-х років: поміж неторканих снігових хвиль, під якими були дахи, стримів лише білий шпиль церкви. І тут обтічний капот снігомобіля почав хилитися вперед.