Изменить стиль страницы

— Ялинка… — прошепотів приголомшений Том. — І подаруночки… То ж подаруночки, правда, Стю?

На снігу стояли три коробки — усі загорнуті в блакитний папір зі срібними весільними дзвіночками: паперу з різдвяними візерунками не виявилось у тій крамничці навіть на складі.

— Так, це, певне, подарунки, — сказав Стю. — Для тебе. Мабуть, Санта-Клаус приніс.

Том обурено подивився на Стю.

— Том Каллен знає, що Санта-Клауса не буває! Боже, ні! Вони від тебе! — і він засмутився. — А я тобі подаруночка не підготував! Я забув… Не знав, що Різдво… Я дурний! Дурний!

Він ударив себе кулаком по лобі. Бідолашний Том ледь не плакав.

Стю присів на наст поряд.

— Томе, — сказав він. — Ти мені різдвяний подарунок підніс раніше.

— Ні, сер, не було такого. Я забув. Том Каллен — просто йолоп, ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «йолоп».

— Ні-ні, ти зробив. Найкращий у світі. Я живий! Коли б не ти, я б уже давно загинув!

Том не розуміючи подивився на Стю.

— Коли б ти тоді не нагодився, я б загинув у яру на захід від Ґрін-Рівера. І коли б не ти, Томе, я б помер від запалення легень, чи грипу, чи що воно там було, в готелі «Юта». Навіть не знаю, як ти так гарно ліки дібрав — чи Нік тобі допоміг, чи Бог, чи просто стара добра удача, але ж у тебе вийшло! Ти зовсім не до речі себе йолопом називаєш. Коли б не ти, я б цього Різдва взагалі не побачив. Я тобі зобов’язаний!

Том сказав:

— Е, ну це не те саме… — але так і сяяв від щастя.

— Ні, це — те саме, — серйозно промовив Стю.

— Ну…

— Ну ж бо, відкривай подарунки. Поглянь, що він тобі приніс. Я посеред ночі чув тут якісь сани. Мабуть, до Північного полюса грип не дійшов!

— Ти його чув? — Том уважно дивився на Стю, щоб зрозуміти, чи той не жартує.

— Щось чув.

Том узяв перший подарунок і обережно його розгорнув — там була пінбольна машина під прозорим пластиком — нова забавка, яку всі діти випрошували на минуле Різдво, з кругленькими батарейками на два роки. Очі в Тома радісно заблищали.

— Увімкни! — сказав Стю.

— Нє, я хочу подивитися, що там іще є.

Там лежав спортивний светр, на якому був зображений лижник, що відпочиває на сильному вітрі, стоячи на кривих лижах і спершись на палиці.

— На ньому написано: «Я піднявся на перевал Лавленд!» — пояснив Стю. — Ми ще не встигли, але, певне, скоро це зробимо.

Том швидко скинув куртку, вдягнув той светр і знову вдягнув куртку.

— Класно! Класно, Стю!

У найменшому пакунку лежав простий срібний медальйон на тонкому срібному ланцюжку. Томові він нагадав вісімку, яка лежить на боці. Він підняв його, замислившись і дивуючись.

— Що це таке, Стю?

— Це грецький символ. Я колись давно по телевізору бачив у програмі про лікарів «Бен Кейсі»[217]. Він означає нескінченність, Томе. Назавжди.

Він узяв Тома за руку, в якій той тримав медальйон.

— Я думаю, що ми, напевне, дістанемося до Боулдера, Томмі. Я думаю, нам це від самого початку судилося. Я б хотів, щоб ти це носив, якщо не заперечуєш. І якщо тобі колись буде потрібна якась допомога і ти не знатимеш, кого попросити, подивився на це і згадай Стюарта Редмана. Добре?

— Нескінченність, — сказав Том, крутячи ту річ у руці. — Назавжди.

Він одягнув медальйон на шию.

— Я пам’ятатиму, — сказав він. — Том Каллен ніколи цього не забуде.

— Чорт! Ледь не забув! — Стю засунув руку в намет і витяг ще один пакунок. — Із Різдвом, Коджаку! Дай-но я тобі це відкрию.

Він розгорнув подарунок і дістав коробочку «Собачої радості Гарц-Маунтін». Він кинув жменьку печива на сніг, і Коджак швидко його схрумав. Швидко повернувся до Стю, з надією махаючи хвостом.

— Потім буде ще, — пообіцяв Стю, ховаючи коробочку в кишеню. — Нехай гарні манери стануть твоїм гаслом у всьому, що ти робиш, як наш старий лисий друг… сказав би.

Стю відчув, що захрип і в очах печуть сльози. Раптом він зрозумів, як йому не вистачає Ґлена, Ларрі, Ральфа з його капелюхом набакир. Раптом відчув тугу за всіма, за тими, кого немає, — як сильно за ними скучив. Матінка Ебіґейл казала, в кінці вони опиняться по коліно в крові, і вона мала рацію. У глибині душі Стю Редман водночас кляв її і благословляв.

— Стю! Усе в тебе нормально?

— Так, Томмі, все добре, — раптом він щосили обійняв Тома, а Том — його. — Щасливого Різдва, старий.

Том, вагаючись, спитав:

— А можна я заспіваю — поки ми ще не рушили?

— Звичайно, якщо хочеш.

Стю очікував яких-небудь «Дзвін дзвіночків» чи «Сніговика на ім’я Фрості» фальшивим дитячим голосом. Але натомість пролунав уривок «Першого Різдва» на диво приємним тенором.

— На перше Різдво, — спів Тома линув над білою пустелею, ніжно відлунюючи, — прийшли ангели… до пастушат, що овець стерегли… І серед снігів… розлігся їх спів…

Стю підхопив приспів, голос у нього був не такий гарний, як у Тома, але дует вийшов хороший, і старий красивий різдвяний гімн коливався в глибокій церковній тиші різдвяного ранку.

— Різдво, Різдво, Різдво на землі!.. Христос народився в Ізраїлі!..

— Оце я тільки й пам’ятаю… — трохи винувато промовив Том, коли пісня змовкла.

— Це було добре, — сказав Стю. До очей знову підступили сльози. Щоб вони потекли, потрібно було зовсім мало, і Том би засмутився. Стю ковтнув сльози. — Нам треба їхати. Не будемо гаяти день.

— Звичайно, — він подивився на Стю, який збирав свою частину намету. — Це найкраще Різдво в моєму житті, Стю.

— Я радий, Томмі.

І невдовзі вони стартували, рухаючись на схід і вгору під ясним різдвяним сонцем.

——

Вони стали табором на верхівці перевалу Лавленд того самого дня майже опівночі, на висоті майже двох тисяч футів над рівнем моря. Заснули, напхавшись у половинку намета втрьох — температура сягнула вже двадцяти градусів нижче нуля[218]. Повз них весь час проносився вітер, холодний, немов пласке лезо нагостреного кухонного ножа, і високі тіні скель із шаленим зимовим розсипом зірок здавалися такими близькими, ніби до них можна торкнутися рукою; завивали вовки. Світ став мов один гігантський склеп над ними — і на сході, і на заході.

Рано-вранці наступного дня, до світанку, Коджак розбудив їх гавкотом. Стю підповз до виходу з намету з гвинтівкою в руці. Уперше вовків було видно. Вони спустилися зі своїх угідь і сіли нерівним кільцем навколо табору: тепер вони не вили, а дивилися. Їхні очі мали глибокий зелений блиск, і, здавалося, всі вони безсердечно посміхалися.

Стю вистрілив наздогад шість разів — вовки розбіглись. Один із них високо стрибнув і впав бездиханною купою. Коджак підбіг до нього, понюхав, тоді задер ногу і помочився на нього.

— Вовки і далі його, — сказав Том. — І завжди будуть.

Том, здавалось, і далі спав. Очі в нього були туманні, повільні, мрійливі. Стю раптом зрозумів, що відбувається: Том знову впав у моторошний гіпнотичний стан.

— Томе… він мертвий? Ти не знаєш?

— Він ніколи не помирає, — відказав Том. — Він у вовках, Боже, так. У воронах. У змії гримучій. Тінь сови опівночі і скорпіон опівдні. Він гніздиться догори ногами з кажанами. Він сліпий, як вони.

— А він повернеться? — одразу спитав Стю. Його кинуло в холод.

Том не відповів.

— Томмі…

— Том спить. Він пішов дивитися слона.

— Томе, тобі Боулдер видно?

Надворі гірка біла смуга світанку вимальовувалася проти гострих, голих вершин.

— Так. Вони чекають. Чекають новин. Чекають весни. У Боулдері всюди тихо.

— А Френні тобі видно?

Том засяяв.

— Френні, так. Вона товста. У неї, мабуть, буде дитина. Вона живе у Люсі Свонн. У Люсі теж буде дитина. Але у Френні спершу. Тільки от…

Том спохмурнів.

— Томе! Тільки що?

— Дитина…

— Що, що з дитиною?

Том роззирнувся, не розуміючи, що сталося.

— Ми по вовках стріляли, так? Я заснув, Стю?

Стю постарався всміхнутися.

вернуться

217

Серіал про лікарів. Перед його початковими титрами глядач бачить руку, яка пише крейдою на дошці знаки: «, ✳, †, ∞», — і чують їх розшифрування: «Чоловік, жінка, народження, смерть, нескінченність».

вернуться

218

≈ –29 °C.