Її думки пливли, колихалися між сном і явою, рухалися територіями її минулого, ландшафтом її душі. Вона думала про материну вітальню, де в усі пори року стояв сухий сезон. Думала про очі Стю, про перший погляд сина, Пітера Ґолдсміта-Редмана. Їй снилося, що Стю поруч, у її палаті.

— Френ!

Ніщо не вдалося так, як мало би вдатися. Усі надії виявилися фальшивими, штучними, як говорющі іграшки в крамниці «Світ Диснея», — просто механізм, обман, несправжній світанок, несправжня вагітність, не…

— Агов, Френні!

Їй снилося, що Стю повернувся. У цьому сні він стояв у дверях у величезній куртці на хутрі. Знову обман. Але ж вона сприймала це як сон: Стю з бородою. Правда, чудасія?

Френ замислилася, чи це сон, коли побачила за його спиною Тома Каллена. І… це не Коджак сидить біля ніг Стю?

Раптом її рука швидким рухом піднялася до обличчя, вщипнула щоку, так що ліве око аж засльозилося. Нічого не змінилося.

— Стю? — прошепотіла вона. — Боже мій, це Стю?

Його лице вкривала сильна засмага — тільки навколо очей було світліше: мабуть, від сонячних окулярів. Такої деталі вві сні не помітиш…

Вона знову вщипнула себе.

— Це я, — сказав Стю, заходячи. — Припини себе щипати, хороша моя.

Він так сильно кульгав, що ледь не падав.

— Френні, я повернувся.

— Стю! — закричала вона. — Ти справжній? Якщо ти справжній, підійди сюди!

Він підійшов і пригорнув її.

Розділ 77

Стю сидів на стільці коло ліжка Френ, коли прийшли Джордж Річардсон і Ден Летроп. Френ одразу міцно схопила Стю за руку, майже до болю. На її обличчі проступили зморшки — і на мить Стю побачив, якою вона буде в старості; на мить вона стала схожою на матінку Ебіґейл.

— Стю, — сказав Джордж. — Я почув про ваш прихід. Це просто диво. Не можу описати, який я радий. Ми всі раді.

Джордж потиснув йому руку й відрекомендував Дена Летропа.

Ден сказав:

— Ми тут чули, що в Лас-Веґасі стався вибух. Ви його бачили?

— Так.

— Люди тут, здається, думають, що вибух був ядерний. Це правда?

— Так.

Джордж кивав, потім, здається, перейшов до іншого і звернувся до Френ.

— Як почуваєтесь?

— Усе добре. Рада, що чоловік повернувся. А що дитина?

— От власне, — сказав Летроп, — ми про дитину поговорити й прийшли.

Френ кивнула.

— Мертва?

Джордж і Ден перезирнулися.

— Френні, я хочу, щоб ви уважно вислухали, що я скажу, і постаралися все правильно зрозуміти…

Ніби легко, але насправді стримуючи істерику, Френ сказала:

— Якщо він помер, то так і скажіть!

— Френ! — зупинив її Стю.

— Пітер, здається, одужує, — тихо сказав Ден Летроп.

У кімнаті на хвилю запала вражена тиша. Френ, що її лице білим овалом виділялося на тлі каштанової маси волосся на подушці, подивилася на Дена так, ніби той починає верзти якусь маячню. Якась із медсестер — чи то Лорі Констебл, чи Марсі Спрюс — зазирнула в кімнату і відійшла. Цього моменту Стю ніколи не забуде.

— Що? — нарешті прошепотіла Френ.

Джордж сказав:

— Не залишайте надії.

— Ви кажете… одужує… — промовила Френ. Її обличчя завмерло з подиву. До цієї миті вона й не усвідомлювала, наскільки вже змирилася зі смертю Пітера.

Джордж сказав:

— Ми з Деном бачили тисячі пацієнтів із цією хворобою, Френ, — зверніть увагу, я не кажу «лікували», бо, здається, нікому з нас не вдавалося змінити перебіг хвороби ні на йоту в жодного пацієнта. Правду кажу, Дене?

— Так.

Бганка-забаганка, яку Стю вперше помітив у Нью-Гемпширі через кілька годин після зустрічі, з’явилася на лобі Френ.

— Ну ви перейдіть уже до суті, заради всього святого!

— Намагаюся, але тут треба обережно, і я стараюся обережно, — сказав Джордж. — Ми все-таки обговорюємо життя вашого сина, і я не дозволю вам мене підганяти. Капітан Трипс — це грип, мінливий проти антигену, як ми зараз вважаємо. Кожен вид грипу — старого грипу — мав свій особливий антиген, тому, попри всі вакцинації, кожні два-три роки маємо епідемії грипу. Ось, наприклад, стався спалах грипу типу A — гонконзького, приміром, — робиться вакцинація, потім через два роки з’явиться штам типу B — і люди все одно хворітимуть, бо їх прищепили від іншого.

— Але зрештою людина одужує, — втрутився Ден, — бо тіло виробляє власні антитіла. Тіло саме змінюється, щоб побороти той грип. А Капітан Трипс сам змінюється щоразу, коли тіло стає в захисну позицію. У цьому він більше подібний до вірусу СНІДу, ніж до тих звичайних грипів, до яких ми звикли. І, як і зі СНІДом, він міняється й міняється, доки тіло перестає витримувати. У результаті — неминуча смерть.

— То чому ми не захворіли? — спитав Стю.

Джордж сказав:

— Ми не знаємо. І не думаю, що колись дізнаємося. Єдине, що ми можемо сказати, — це те, що носії імунітету замість того, щоб захворіти й одужати, не хворіють узагалі. Що знову приводить нас до Пітера. Дене!

— Так. Підступність Капітана Трипса в тому, що людині, як здається, майже кращає, але ніколи не до кінця. І ось наш маленький Пітер захворів через сорок годин після народження. Сумнівів, що це Капітан Трипс, немає: симптоми класичні. Але оті плями під лінією щелепи, які ми з Джорджем звикли асоціювати з четвертою й останньою стадією супергрипу, так і не з’явилися. З іншого боку, періоди ремісії в нього стають дедалі довшими.

— Не розумію… — промовила Френ. — Що…

— Щоразу, коли грип змінюється, Пітер його наздоганяє, — пояснив Джордж. — Теоретично є ймовірність, що станеться рецидив, але в останню, критичну фазу він так і не ввійшов. Здається, він перемагає Капітана.

Запала повна тиша.

Ден сказав:

— Ви передали дитині половину свого імунітету, Френ. Він захворів, але ми гадаємо, що він здатний подолати його. Наша гіпотеза полягає в тому, що в близнят місіс Вентворт був такий самий шанс, але в них було багато негативних чинників, які радикально погіршили ситуацію, — і все ж я вважаю, що вони померли не від самого супергрипу, а від його ускладнень. Різниця невелика, але вона може виявитися суттєвою.

— А що інші жінки, які завагітніли від чоловіків без імунітету? — спитав Стю.

— Ми вважаємо, що їм доведеться так само бачити, як їхні діти ведуть цю тяжку боротьбу, — сказав Джордж, — і хтось із дітей може померти: якийсь час здавалося, що й Пітера це чекає, і, наскільки ми зараз розуміємо, це може повторитись. Але ми дуже скоро досягнемо такого моменту, коли всі ембріони у Вільній зоні — й у світі — будуть дітьми двох батьків з імунітетом. І, хоча загадувати наперед неправильно, я б робив ставки на те, що, коли це станеться, перемога буде наша. А поки що ми будемо уважно стежити за Пітером.

— І не лише за ним, якщо це буде додатковою втіхою, — додав Ден. — У дуже реальному розумінні, зараз Пітер належить усій Вільній зоні.

Френ прошепотіла:

— Я просто хочу, щоб він жив, бо він мій і я його люблю.

Вона подивилася на Стю.

— І він — мій зв’язок зі старим світом. Він більше схожий на Джесса, ніж на мене, і я рада. По-моєму, це правильно. Чи ти розумієш, коханий?

Стю кивнув, і в нього виникла химерна думка: як же йому хотілося б посидіти з Гепом, Нормом Брюеттом і Віком Пелфрі, випити з ними пивка, подивитися, як Вік курить свою смердючу самокрутку, розказати їм, як усе було. Вони завжди називали його Мовчуном Стю; старий Стю, казали вони, як «блін» скаже — так і це вже забагато. Але тепер він би їм усі вуха проговорив. Балакав би день і ніч. Він наосліп схопив Френ за руку, відчуваючи сльози в очах.

— У нас обхід, — сказав Джордж, встаючи, — але Пітера ми будемо уважно спостерігати, Френ. Щойно ми все будемо точно знати, одразу вам повідомимо.

— А коли я зможу його годувати? Якщо… якщо він не…

— За тиждень, — сказав Ден.

— Але ж це довго!

— Це для нас усіх буде довго. У Зоні в нас шістдесят одна вагітна, і в дев’ятьох дитина зачата до супергрипу. Для них це буде особливо довго. Стю, приємно було познайомитися! — Ден простягнув руку, Стю її потиснув. Лікар вийшов швидко, як людина, яка поспішає робити важливу справу.