— Чим можу допомогти вам, сер?
Том озирнувся. За касою стояв Нік у білому халаті.
— Ніку?
— Так, сер, — Нік почав виставляти перед Томом пляшечки з ліками. — Ось пеніцилін. Дуже добре допомагає від запалення легень. Ось ампіцилін, оце амоксицилін. Теж хороше діло. А оце феноксиметилпеніцилін, його здебільшого дають дітям, він може спрацювати, якщо інші не допоможуть. Йому треба пити багато води, і соки треба пити, але їх вам може не трапитися, тож давай йому оце — вітамін C в таблетках. І ще його треба вигулювати…
— Ой, я цього всього не запам’ятаю! — ледь не заплакав Том.
— Боюся, що мусиш. Бо більше нема кому. Ти сам.
Том заплакав.
Нік нахилився до нього. Змахнув рукою. Ляпасу не вийшло — відчуття знову було таке, що Нік складався з диму, і його рука пройшла чи то повз нього, чи, може, крізь нього, але в Тома все одно голова смикнулася, щось у ній клацнуло.
— Припини! Ти зараз не можеш бути як дитина, Томе! Будь мужчиною! Ради Бога, будь мужчиною!
Том дивися на Ніка великими очима, підперши щоку рукою.
— Вигулюй його, — сказав Нік. — Хай стає на здорову ногу. Якщо треба, тягни. Але йому не можна весь час лежати на спині, він так захлинеться.
— Він не в собі, — сказав Том. — Він кричить… кричить до людей, яких нема поряд.
— Він марить. Усе одно його треба вигулювати. Як тільки можеш. Хай п’є пеніцилін, по одній таблетці. Аспірин йому давай. Тримай його в теплі. Молись. Оце і все, що ти можеш зробити для мене.
— Добре, Ніку. Добре, я постараюся бути мужчиною. Постараюся все запам’ятати. Але коли б ти був тут, Боже мій, як я хочу, щоб ти був тут!
— Ти зробиш усе, що можеш, Томе. Так.
Нік зник. Том отямився і побачив, що стоїть у покинутій аптеці перед касою ліків за рецептом. На склі перед ним стояли три пляшечки таблеток. Том довго на них дивився, потім їх зібрав.
——
Том повернувся в готель о четвертій ранку, притрушений мокрим снігом. Надворі розвиднювалось, і на сході було видно тонку смужку світанку. Коджак захоплено загавкав, Стю застогнав і прокинувся. Том опустився поряд на коліна.
— Стю!
— Томе, ти? Дихати важко…
— У мене є ліки, Стю. Нік мені показав. Будеш пити й проженеш інфекцію. Одну таблетку треба випити просто зараз.
З торбинки, яку він приніс, Том витяг чотири пляшечки ліків і високу пляшку напою «Ґаторейд»[209]. Щодо соку Нік помилявся. У місцевій крамниці «Суперетт» було повно соків у пляшках.
Стю підніс ліки до очей, уважно на них подивився.
— Томе, де ти їх узяв?!
— В аптеці. Мені Нік дав.
— Не може бути.
— Може, може! Тобі треба випити пеніциліну і подивитися, чи допоможе. Де написано «пеніцилін»?
— Ось тут… але, Томе…
— Ні, треба. Нік сказав. І ще тобі треба гуляти.
— Не можу. У мене нога поламана. І мені погано, — голос у Стю став вередливий, дратівливий. Хворий голос.
— Треба. Або я тебе тягтиму, — сказав Том.
Стю втрачав свій слабкий зв’язок із реальністю. Том вкинув йому в рот одну капсулу пеніциліну, Стю рефлекторно її ковтнув, а Том дав йому напою, щоб ліки не застрягли в горлі. Стю все одно відчайдушно закашляв, а Том постукав його по спині, як дитину, якій треба відригнути. Тоді він поставив Стю на здорову ногу і став водити вестибюлем, Коджак нервово бігав за ними.
— Господи, будь ласка, — промовляв Том. — Господи, будь ласка, будь ласка, Господи…
Стю вигукував:
— Я знаю, де взяти пральну дошку, Ґлене! Вони в музичній крамниці є! Я у вікно бачив!
— Господи, будь ласка… — тяжко дихаючи, повторював Том. Голова Стю схилилася йому на плече. На дотик вона здавалася Томові гарячою, як піч. Поламана нога, прибинтована до дошки, волочилася за ними.
Боулдер ще ніколи не здавався таким далеким, як того печального ранку.
——
Стю боровся із запаленням легень два тижні. Літрами пив «Ґаторейд», «V-8», виноградний сік фірми «Велч», усілякі апельсинові напої. Він рідко розумів, що саме п’є. Сеча в нього була їдка й концентрована. Він вроблявся, як немовля, і, як у немовляти, його випорожнення були жовті, рідкі, і його, як немовля, абсолютно не випадало винуватити в неохайності. Том його мив і міняв білизну. Том водив його вестибюлем готелю «Юта». І Том сидів біля нього вночі й не спав — не тому, що Стю марив уві сні, а тому, що він тяжко дихав; але тяжкість урешті минулася.
Через два дні пиття пеніциліну Стю вкрився негарними червоними висипами, і Том перевів його на ампіцилін. Той діяв краще. 7 жовтня Том прокинувся зранку — і побачив, що Стю спить міцніше, ніж будь-коли останніми днями. Чоловік лежав геть спітнілий, але чоло в нього було не гаряче. Уночі лихоманка минулася. Наступні два дні Стю здебільшого спав. Том ледве міг його добудитися, щоб дати ліки і грудочку цукру з ресторану при готелі.
11 жовтня Стю стало гірше, і Том страшенно злякався, що йому настав кінець. Але температура не була така висока, і дихати не було так тяжко, як у страшні ранки п’ятого і шостого числа.
13 жовтня Том прокинувся після того, як закуняв в одному з крісел — і побачив, що Стю сидить і роззирається навколо.
— Томе, — прошепотів він, — я живий!
— Так! — зрадів Том. — Боже мій, так!
— Я їсти хочу. Ти б не міг якого-небудь супчику спорудити, Томе? Може, з вермішеллю?
До вісімнадцятого числа сили до нього трохи повернулися. Він уже міг хвилин із п’ять ходити вестибюлем на милицях, які Том приніс із аптеки. Поламана нога безупинно, надокучливо свербіла: кістки почали зростатися. 20 жовтня він уперше вийшов надвір, закутаний, у термобілизні, у великому кожусі.
День був теплий і сонячний, але вже з холодком. У Боулдері, мабуть, ще була середина осені, жовкло листя на осиках, а тут зима була так близько, що відчувалася ледь не на дотик. У тіні, де ніколи не бувало сонце, були помітні ділянки підмерзлої снігової крупи.
— От не знаю, Томе, — сказав Стю. — Мабуть, до Ґранд-Джанкшена доїдемо, а далі — просто не знаю. У горах буде багато снігу. І якийсь час я ще не наважуся вирушати все-таки. Треба, щоб сили повернулися.
— А скоро вони повернуться, Стю?
— По правді, не знаю, Томе. Почекаємо, побачимо.
——
Стю був налаштований не надто поспішати, не квапити події — він був такий близький до смерті, що мав повне право насолоджуватись одужанням. Хотів якомога повноцінніше стати на ноги. Вони перебралися з вестибюлю у блок із двох кімнат на другому поверсі. А номер навпроти став тимчасовою будкою для Коджака. Нога у Стю справді зросталася, але з огляду на те, що її зафіксували нерівно, вона не збиралася ставати такою прямою, як була, — хіба що Джордж Річардсон потім її зламає і вправить як слід. Було схоже на те, що коли він ходитиме вже без милиць, то кульгатиме.
Однак він узявся її тренувати, намагаючись повернути їй тонус. Зробити, щоб нога хоча б на 75 відсотків працювала, як раніше, — то був довгий процес, але, наскільки він міг судити, попереду ще була вся зима.
28 жовтня в Ґрін-Рівері намело майже п’ять дюймів[210] снігу.
— Якщо скоро не рушимо, — сказав Стю Томові, дивлячись на сніг, — то так тут і будемо в цій галімій «Юті» зимувати.
Наступного дня вони поїхали «плімутом» на заправку на краю містечка. Часто відпочиваючи і покладаючи найважчу працю на Тома, вони поміняли лисуваті задні шини на новенькі зимові. Стю замислювався, чи не взяти що-небудь повнопривідне, але вирішив, абсолютно ірраціонально, що їм слід триматися своєї удачі. Том завершив справу, поклавши баласт — чотири п’ятдесятифунтові[211] мішки піску — в багажник «плімута». З Ґрін-Рівера на схід вони вирушили на Геловін.
——
До Ґранд-Джанкшена вони дісталися 2 листопада опівдні, і, як виявилося, провели там значно більше, ніж три години. Весь ранок небо було свинцево-сіре, і коли вони вирулили на головну вулицю, перші сніжини почали ковзати капотом «плімута». Короткі снігопади їм дорогою траплялися кілька разів, але це не був короткий снігопад. Небо обіцяло серйозну заметіль.