У голові в нього гупало. Він знайшов анацин і всуху ковтнув дві таблетки. Відчуття було таке, наче в горлі в нього наждак, а якийсь садист чиркнув об нього сірником. Він перевірив шви спального мішка. Як і слід було чекати, вони розходились, але все ще було не так погано. Вони з Томом перебували на довгому підйомі — саме такого вони й чекали. Таким схилом машина, знята зі зчеплення, могла дуже непогано котитися. Можна буде спробувати перемкнути її на другу, а може, й третю передачу.

Він із тугою поглянув ліворуч, де на розділовій смузі був криво припаркований фіолетовий «тріумф». Щось скелетоподібне в яскравому вовняному светрі схилилося за кермом. У машини, може, й ручна коробка передач, але в Божому світі не було способу для Стю пропхатися з ногою, прив’язаною до палиці, у таку крихітну кабінку.

— Як далеко ми пройшли? — спитав він Тома, але той тільки знизав плечима. Але, певне, вже далеченько, подумав Стю. Том волочив його години зо три, доки зупинився відпочити. Отже, він феноменально сильний. Старі орієнтири зникли позаду. Том, міцний, як молодий бичок, провіз його шість чи й вісім миль, поки він спав.

— Відпочивай скільки хочеш, — повторив він. — Не перевтомлюйся.

— У Тома все окей. О і К, це пишеться «окей», Боже мій, так, це всі знають.

Том з апетитом ум’яв великий обід, Стю зміг трошки поїсти. І вони рушили далі. Дорога і далі йшла вгору, і Стю почав розуміти: це має бути оцей пагорб. Якщо вийдуть на гору й машини не зустрінуть, то до наступної ще години зо дві ходу. Потім стемніє. З огляду на те що в небі — буде дощ чи сніг. Гарна холодна нічка в сирості — і прощавай, Стю Редмане.

Вони набрели на «шевроле»-седан.

— Стій, — хрипко скомандував Стю, і Том поклав волок. — Сходи зазирни в цю машину. Порахуй педалі на підлозі. Скажи, дві їх чи три.

Том підбіг і відчинив двері. Звідти, немов чийсь поганий розіграш, випала мумія в квітчастій сукні. Поряд упала її сумочка, з якої посипалися серветки, косметика і гроші.

— Дві, — повідомив Том.

— Гаразд. Ідемо далі.

Том підійшов, глибоко вдихнув і схопився за ручки волока. За чверть милі зустріли фургон «фольксваґен».

— Тут педалі рахувати? — спитав Том.

— Ні, тут не треба, — у машини були здуті три шини.

Стю вже почав був думати, що вони нічого не знайдуть: удача просто відвернулася від них. Вони побачили фургон-універсал, де здута була тільки одна шина, тож її можна було замінити, але, як і в «шеві»-седана, Том виявив там дві педалі. Отже, там була автоматика, яка їм не могла стати в пригоді. Вони рушили далі. Довгий пагорб уже ставав пласкішим, починав іти вниз. Стю бачив попереду тільки одну машину — їхній останній шанс. Серце в нього впало. То був дуже старий «плімут» — у найкращому випадку 1970 року. На диво, всі чотири шини в нього були надуті, але він був дуже іржавий і побитий. Таку купу брухту ніхто особливо не доглядає, Стю добре знав це за своїм досвідом в Арнетті. Батарея там стара і може тріснути, олива чорна, як шахта опівночі, але на кермі буде рожевий пухнастий чохол, а позаду, мабуть, — м’який пудель із блискучими кришталевими очима та головою на пружинці.

— Перевірити? — спитав Том.

— Авжеж. Жебраки харчами не перебирають, правда?

З неба почала сіятися холодна мжичка.

Том перейшов дорогу й зазирнув у машину, вона була порожня. Стю лежав і трусився в мішку. Урешті Том повернувся.

— Три педалі, — повідомив він.

Стю спробував прикинути, що це означає. У голові й далі солодко-нудотно пищало.

Старий «плімут» — майже напевне програшний варіант. Вони можуть переїхати на той бік горба, але там усі машини будуть розвернуті не в той бік — і доведеться знову вгору, якщо не перетнуть зустрічну смугу… яка тут кам’яниста й завширшки ледь не півмилі. Може, на тому боці їм пощастить знайти машину зі стандартною передачею… але тоді вже стемніє.

— Томе, допоможи мені встати.

Якось Томові вдалося підняти Стю, не завдавши сильного болю поламаній нозі. У голові в нього гупало й гуло. Перед очима літали чорні комети — і він ледь не зомлів. Тоді обхопив Томову шию однією рукою.

— Постій, — тихо попросив він. — Постій…

Стю не знав, скільки вони так простояли: Том терпляче його підтримував, поки його хилитало в сірих тонах напівпритомного стану. Коли Стю врешті отямився, Том усе ще терпляче його тримав. Мжичка перейшла в повільний, холодний дрібний дощ.

— Томе, підведи мене до машини.

Том обхопив Стю за пояс, і вони удвох, хитаючись, побрели до «плімута», що стояв на розділовій смузі.

— Де відкривається капот… — пробурмотів Стю, шукаючи руками коло радіатора «плімута». Його обличчям котився піт. Його бив дрож. Він знайшов потрібну ручку, але не міг її висмикнути. Він показав Томові, що робити, — і врешті капот піднявся.

Двигун був десь такий, який Стю очікував побачити: брудний і занехаяний V8. А от акумулятор був не такий поганий, як він боявся. Він був фірми «Сірз» — не найкращий у своєму роді, зате на гарантійній печатці стояло «лютий 1991 р». Тяжко керуючи думкою в лихоманці, Стю порахував і виявив, що акумулятор був новим ще в травні.

— Спробуй посигналити, — сказав він Томові і сперся на мaшину, поки Том це робив. Стю чув, що людина, потопаючи, хапається за соломинку, і тепер, здається, розумів, що це означає. Останнім їхнім шансом був цей драндулет, який дивом уникнув звалища.

Клаксон гучно бібікнув. Ну то добре. Якщо є ключ, можна спробувати. Може, треба було спочатку попросити Тома перевірити, чи є ключ, але, поміркувавши, Стю розсудив, що тут особливої різниці немає. Якщо немає ключа, то просто на тому й гаплик.

Він опустив капот і замкнув його, навалившись усім тілом. Потім подибуляв до водійських дверей і зазирнув, очікуючи не побачити в запаленні нічого. Але ключі були там, звисали з дермантинової торбинки з ініціалами «А. К.». Обережно нахилившись, він повернув ключ, увімкнувши додаткові прилади. Поволі стрілка заворушилась і показала, що бак повний більш як на чверть. То була якась загадка. Навіщо, куди господар машини, оцей «А. К.», пішов пішки, якщо міг під’їхати?

У напівмаренні Стю подумав про Чарльза Кемпіона, який напівмертвий примчав на заправку Гепа. У бідолахи «А. К.» був супергрип, і він був дуже хворий. Останні стадії. Він з’їжджає на узбіччя, вимикає двигун — не тому, що подумав про це, а просто за давньою звичкою — і виходить. Він марить, може, в нього навіть галюцинації. Він шкандибає кудись у пустелю штату Юта, сміється, співає, бурмоче — і там помирає. Через чотири місяці нагодилися Стю Редман із Томом Калленом — а тут і ключі в машині, і акумулятор порівняно свіжий, і бензин є…

Рука Божа.

Чи не це Том сказав про Веґас? «Рука Божа спустилася з небес». І, може, Бог послав їм цей обшарпаний «плімут» сімдесятого року, як манну в пустелі. То, звичайно, шалена думка, але не безглуздіша, ніж ідея, що столітня чорна бабця веде групку втікачів до Землі Обітованої.

— І вона сама пекла печиво, — прохрипів він. — До самого кінця сама пекла…

— Що, Стю?

— Та нічого. Залазь, Томе.

Том заліз.

— Що, можна їхати? — з надією спитав він.

Стю опустив водійське сидіння, щоб Коджак міг заскочити, що той і зробив, спочатку уважно принюхавшись.

— Не знаю. Ти краще помолися, щоб ця штука завелась.

— Добре, — погодився Том.

——

Стю п’ять хвилин мостився за кермо. Сів він навскоси, майже на середньому сидінні. Коджак уважно сопів позаду. Машина була завалена коробочками з-під макдональдзівської їжі та пачками із закусочних «Тако Белл», усередині пахло старими кукурудзяними чипсами.

Стю повернув ключ. Старий «плімут» бадьоро пихкав секунд із двадцять, потім почав глухнути. Стю знову вдарив по клаксону, але цього разу той ледве квакнув. У Тома сумно витяглося лице.

— Ні, ще не все скінчено, — сказав Стю. Він збадьорився: у тому акумуляторі ще був струм. Він натис зчеплення і перемкнув на другу передачу. — Відчини двері й підштовхни машину. Тоді застрибуй назад.