——

Він прокинувся, здригнувшись, приблизно за годину, в сонній паніці хапаючись за піщану землю. Йому снилося жахіття? Коли так, то воно й далі триває. Земля під його пальцями поволі ворушилася.

«Землетрус? Тут що, землетрус?»

На мить він ще чіплявся за думку, що то все йому примарилося, що вві сні лихоманка повернулась. Але, поглянувши вглиб яру, побачив, що земля сповзає тонкими смугами. Камінці котилися, підскакували, зблискуючи вкрапленнями слюди і кварцу перед його ошелешеними очима. І тихий, глухий гуркіт немов проштовхувався в його вуха. За мить Стю тяжко віддихувався, наче з розмитого повінню яру раптово виштовхалося все повітря.

Угорі почулося скавчання. На західному боці яру виднів силует Коджака: пес пригнувся, підібгав хвіст. Він дивився на захід, у бік Невади.

— Коджаку! — в паніці покликав Стю. Гуркіт його вжахнув: то було наче Бог раптом тупнув ногою десь неподалік у пустелі.

Коджак помчав у яр до нього, притулився до Стю і заскавчав. Стю погладив собаку по спині, він відчув, як тремтить Коджак. Йому треба було побачити це, він мав це побачити. Його охопила раптова певність: те, що мало статися, відбувається зараз. Просто зараз.

— Я піду нагору, друже, — пробурмотів Стю.

Він поповз до східного боку яру. Той був дещо крутіший, але на ньому було більше опор для рук. Останні три дні він думав, що зміг би туди вилізти, тільки не бачив сенсу. Він ховався від найгіршого вітру на дні яру, і там була вода. Тільки тепер він мав туди вилізти. Мав це побачити. Перебинтовану ногу він тягнув за собою, наче палицю. Він підтягнувся на руках і витягнув шию, щоб побачити верх. Край яру здавався дуже далеким, дуже високо.

— Ох ти ж, не виходить, — пробурмотів він до Коджака, але все одно поліз угору.

Біля дна навалило нову купу камінців від… від землетрусу. Чи що то таке було. Стю виліз на її верх і дюйм за дюймом побрався вгору схилом, спираючись руками й лівим коліном. Так він подолав дванадцять ярдів[202], а потім з’їхав на шість униз, але схопився за кварцевий виступ і далі не опустився.

— Ні, не долізу, — відсапуючись, промовив він і лишився лежати.

Полежавши десять хвилин, він знову поліз, подолавши цього разу десять ярдів. Відпочив. Знову поповз. Доліз до місця, де не було за що вхопитись, і дюйм за дюймом став просуватися ліворуч, доки знайшов опору. Коджак ішов поруч із ним, напевне, гадаючи, що ж цей дурник надумав: адже там унизу і вода, і тепле багаття.

Тепло. Жарко.

Чи це лихоманка повертається до нього? Ну принаймні його не трусить. Піт покотився його лицем і руками. Волосся, брудне, жирне, звисало на очі.

«Господи Боже мій, та я горю! У мене, мабуть, сто два — сто три градуси…»[203]

Він випадково глянув на Коджака. Десь за хвилину до нього дійшло: Коджак відсапується. Це не лихоманка або не лише лихоманка, бо Коджаку також спекотно.

Над їхніми головами раптово промчала зграя птахів, які безцільно кружляли й квилили.

«І вони відчувають. Хай там що воно, а його і птахи відчувають».

Стю знову поповз, страх додавав йому сил. Минула година, дві. Він боровся за кожен фут, за кожен дюйм. О першій дня він був лише в шістьох футах від краю[204]. Йому було видно обірвані краї асфальту над головою. Тільки шість футів, але кут дуже великий і немає за що вхопитися. Він спробував просто поплазувати, звиваючись, але з-під нього з торохтінням посипався гравій, підкладений під покриття траси, і тепер він злякався, що знову сповзе аж до дна, та ще й, мабуть, на хрін другу ногу поламає.

— Застряг, — пробурмотів він. — От, бляха, цирк на дроті. Що ж далі?

Те, що було далі, стало зрозуміло дуже швидко. Сам він і не поворухнувся, а от земля під ним почала повзти вниз. Він сповз на дюйм — і став гарячково шукати руками точку опори. Зламана нога тяжко пульсувала, а про таблетки Ґлена він навіть не подумав.

Сповз іще на два дюйми. Потім на п’ять. Ліва нога тепер теліпалась у просторі. Тримався він лише руками, і на очах вони теж почали ковзати вниз, залишаючи десять вузьких канавок у сирій землі.

— Коджаку! — заволав він, нічого не чекаючи. Але раптом Коджак прибіг. Стю наосліп обхопив руками шию собаки, не очікуючи, що той його порятує, просто хапаючи за що можна, мов людина, яка тоне. Коджак не став його скидати. Він уперся ногами в землю. На мить вони застигли, немов жива скульптура. Тоді Коджак почав рухатися, втискаючи лапи в землю дюйм за дюймом, постукуючи кігтями по маленьких камінцях і щебінці. У лице Стю посипалося каміння, і він заплющив очі. Коджак тяг його і сопів Стю в праве вухо, неначе компресор.

Стю ледь розплющив очі і побачив, що вони вже майже на самій горі. Коджак опустив голову, відчайдушно працюючи задніми ногами. Він проповз іще кілька дюймів — і того було досить. Із відчайдушним криком Стю відпустив шию Коджака і схопився за край асфальту. Той відломився в його руках. Він схопився за інший. Два нігті відірвалися, немов наліпки, і він зойкнув. Біль був надпотужний, просто електричний. Стю виповз нагору, впираючись здоровим коліном, і врешті якось опинився на трасі I-70, відсапуючись із заплющеними очима.

Поряд був Коджак. Він скавчав і лизав обличчя Стю.

Поволі Стю сів і подивився на захід. Дивився довго, забувши про жар, який і зараз жирними хвилями накочувався на його лице.

— Ох ти Боже мій, — нарешті промовив він слабким, тремким голосом. — Дивися, Коджаку, що робиться. Ларрі. Ґлен. Їх більше нема. Боже мій, нічого нема. Нічого…

На обрії стояла грибоподібна хмара, наче стиснутий кулак на довгій брудній руці. Вона оберталася, її краї розвіювалися, вона розсіювалася. Вона мала лиховісний червонястий колір — неначе сонце зібралося сісти посеред дня.

«Вогняна буря…» — подумав він.

Тепер усі в Лас-Веґасі загинули. Хтось балувався з чим не можна — і ядерна зброя вибухнула… і пекельно потужна, судячи з того, що видно й чутно. Може, там їх ціла купа шарахнула. Ґлен, Ларрі, Ральф… навіть якщо вони ще не дійшли до Веґаса, та все одно так близько, що спеклися заживо.

Біля нього печально скімлив Коджак.

«Радіація. Куди її тепер понесе вітром?»

Та і яка різниця?

Стю згадав свій лист до Френ. Треба дописати про цю подію. Якщо вітер понесе радіоактивні частинки на схід, там може бути біда… але понад те, їм треба знати, що коли Лас-Веґас був головною базою темного чоловіка, то його вже немає. Усі люди там випарувалися разом зі своїми смертельно небезпечними іграшками, які там валялися, чекаючи, хто їх підбере. Це також треба додати до листа.

Тільки не зараз. Зараз він дуже втомився. Сходження виснажило його, а приголомшливе видовище з грибоподібною хмарою забрало останні сили. Він відчував не перемогу, а тупу, тяжку втому. Ліг на асфальт — і його останньою думкою перед сном було: «Скільки ж там мегатонн?» Стю вважав, що ніхто ніколи не дізнається, та й не захоче знати.

——

Він прокинувся після шостої. Страшна хмара розвіялася, проте на заході небо було лютого червонястого кольору, наче опік. Стю підповз до розділової смуги і ліг, знову геть стомившись. Його знову трусило. І лихоманка повернулася. Він приклав до лоба руку і спробував перевірити температуру. За його підрахунками, в нього було градусів зі сто[205].

Коджак прибіг рано ввечері, приніс у зубах кроля. Поклав біля ніг Стю і замахав хвостом, чекаючи на похвалу.

— Хороший собака, — стомленим голосом промовив Стю. — От молодець!

Коджак замахав хвостом швидше. Здається, він погоджувався: «Авжеж, я молодець!» Проте й далі дивився на Стю, наче на щось чекав. Потрібно було виконати ще якусь частину ритуалу. Стю намагався згадати, що ж то мало бути. Голова в нього працювала дуже повільно; неначе, поки він спав, йому там усю машинерію залили густим сиропом.