Вони мчали геть на всі чотири боки, топчучи газони перед «Ґранд-готелем», на той бік вулиці, до Стрипу. Вони уздріли останнього гостя, який прибув, наче моторошне видіння зі страшної казки. Може, їм відкрився жаский лик якогось остаточного воздання.
І вони побачили, що везе їм той, хто повернувся з мандрів.
Коли юрба розбіглася, Рендалл Флеґґ теж це побачив, побачив і Ларрі, і Ральф, і застиглий на місці Ллойд Генрейд, який і досі стискав у руках розірваний папір із вироком.
І то був Дональд Мервін Елберт, нині відомий як Чувак-Сміттєбак — нині, і повсякчас, і на віки вічні, алілуя, амінь.
Він сидів за кермом довгого, брудного електромобіля. Заряд у потужних акумуляторах машини майже повністю вичерпався. Машина гула, вила і сіпалася в різні боки. Чувак-Сміттєбак підскакував на її відкритому сидінні, наче навіжена маріонетка.
Він був на останній стадії променевої хвороби. Він облисів. Руки, що стирчали з лахміття, на яке перетворилася сорочка, були вкриті відкритими мокрими виразками. Його лице перетворилося на червоне місиво, з якого вицвілі на пустельному сонці блакитні очі світилися страшним, жалюгідним розумом. Його зуби випали. Нігті теж. Повіки перетворилися на якісь рвані клапті.
Він був схожий на людину, що вивезла цей електромобіль з темної, вогненної пащі самого пекла.
Флеґґ, застигнувши на місці, дивився, як він під’їжджає. Усмішка зникла з його лиця. Густий, здоровий рум’янець зник. Раптом його обличчя стало мов вікно з блідого, прозорого скла.
Голос Чувака-Сміттєбака екстатичним бурмотінням вирвався з його охлялих грудей.
— Я привіз його… привіз вогонь… благаю… пробач мене…
Першим отямився Ллойд. Він зробив крок уперед, потім ще один.
— Бачок… Сміттєбаку, рідненький… — прохрипів він.
Єдине живе око на лиці істоти за кермом ворухнулося, болісно шукаючи навколо себе Ллойда.
— Ллойде? Це ти?
— Це я, Сміттєбаку, — Ллойд трусився всім тілом, як кілька хвилин тому Вітні. — Слухай, що це в тебе там? Це…
— Це Велика Штука, — радісно відказав Сміттєбак. — Атомна бомба.
Він почав гойдатися туди-сюди на сидінні електромобіля, наче сектант на молитовному чуванні.
— Атомна бомба, Велика Штука, великий вогонь, за тебе — життя!
— Відвези її геть, Сміттєбаче, — прошепотів Ллойд. — Вона небезпечна. Вона… вона дуже гаряча. Прибери її…
— Хай він її прибере, Ллойде, — проскиглив темний чоловік, який зараз був дуже блідим чоловіком. — Хай відвезе її, де взяв. Хай…
У єдиному живому оці Сміттєбака стояло німе питання.
— Де він? — спитав він, і тут його голос перейшов у зойк агонії. — Де він?! Його нема! Де він! Що ви з ним зробили?!
Ллойд зробив останнє надлюдське зусилля.
— Сміттєбаче, цю штуку треба десь подіти. Ти…
І раптом Ральф зарепетував:
— Ларрі! Ларрі! Рука Божа! — на обличчі Ральфа сяяла дика радість. Його очі сяяли. Він показував на небо.
Ларрі поглянув угору. Він побачив ту електричну кулю, яку випустив з пальця Флеґґ. Тепер вона розрослася до велетенських розмірів. Вона висіла в небі, тремтячи, сунула в бік Чувака-Сміттєбака, випускаючи іскри, подібні до волосин. Ларрі краєм свідомості відчув, що повітря наелектризоване: кожна волосинка на його тілі стала сторч.
І ота штука в небі справді тепер нагадувала формою руку.
— Ні-і-і! — заверещав темний чоловік.
Ларрі подивився на нього… тільки Флеґґа там уже не було. Він ледве встиг помітити якесь страховисько, що стояло перед тим місцем, де щойно був Флеґґ. Щось зігнуте, згорблене, майже безформне, з велетенськими жовтими очима з котячим розрізом зіниць.
Потім зникло й воно.
Ларрі побачив вбрання Флеґґа — куртку, джинси, чоботи — воно стояло, але в ньому вже нічого не було. На якусь частку секунди вони тримали форму тіла, що було всередині їх. Потім упали на землю.
Синій вогонь, потріскуючи, посунув до жовтого електромобіля, який Чувак-Сміттєбак примудрився прикотити з самого полігона Нелліс. Він втратив усе волосся, блював кров’ю, урешті виблювавши і власні зуби, в міру того як радіація глибше й глибше в’їдалася в нього, однак він не похитнувся у своїй рішучості принести цей дар темному чоловікові…
Синя вогненна куля кинулася в кузов машини, шукаючи те, що там, тягнучись до нього.
— Ой блять, нам усім пиздець! — заволав Ллойд Генрейд. Він обхопив руками голову і впав на коліна.
«О Боже, слава тобі, Боже, — думав Ларрі. — Не буду боятися злого, не буду…»
Біле безмовне світло сповнило увесь світ.
І той священний вогонь охопив і праведних, і грішних.
Розділ 74
Стю прокинувся від переривчастого сну на світанні, лежав і тремтів, навіть попри те, що його зігрівав Коджак. Ранкове небо мало холодний блакитний колір, але Стю, хоч і тремтів, проте був гарячий. Його лихоманило.
— Погано це… — пробурмотів він, і Коджак подивився на нього. Він помахав хвостом і побіг яром. Приніс суху гілляку і поклав біля ніг Стю.
— Я сказав не «палиця», але, певно, тепер я в тебе попрошу палицю, — сказав Стю псові. Він посилав Коджака по дрова ще разів із дванадцять. Невдовзі багаття розгорілося. Проте навіть біля багаття його дрож не минався, хоча лицем котився піт. Отака прикінцева іронія долі. Коли в нього не грип, то якась дуже схожа гидота. Він захворів через два дні після того, як Ґлен, Ларрі й Ральф покинули його. Ще два дні грип наче примірявся: чи варто братися за нього? Напевне, вирішив, що варто. Потроху Стю гіршало. А цього ранку стало вже зовсім зле.
Серед усякого мотлоху в кишенях Стю виявив недогризок олівця, блокнот (усі ці організаційні елементи Вільної зони, які раніше здавалися життєво важливими, нині стали якимись дурничками) і в’язку ключів. Останніми днями він подовгу замислено дивився на ключі, повертаючись до них знову й знову, щоразу чудуючись, який сильний смуток і ностальгія оволодівають ним від того. Оце був ключ від його квартири. Ось — від шафи. Ось запасний від машини, «доджа» 1977 року, заіржавілого з усіх боків — наскільки він розуміє, вона й сьогодні стоїть перед будинком номер 31 на Томпсон-стрит в Арнетті. Разом із ключами теліпалася картонка в прозорому чохлі з адресою: «СТЮ РЕДМАН — ТОМПСОН-СТРИТ, 31, ТЕЛ. (713) 555-6283». Він зняв ключі з кільця, замислено попідкидав їх на долоні якусь мить, а тоді викинув. Останні крихти того чоловіка, яким він був, відчистилися від нього і полетіли в сухі кущі шавлії, де, напевне, так повік і лежатимуть. Він витяг картку з адресою із чохла, потім вирвав з блокнота аркуш.
«Люба Френні…» — написав він.
У листі він описав їй, що сталося до того часу, як він зламав ногу. Написав, що сподівається її побачити знову, хоча й сумнівається, що це судилося. Найбільше, на що він може сподіватися, це те, що Коджак зможе знайти дорогу додому, у Вільну зону. Він мимохідь витер сльози тильним боком руки і написав, що кохає її. «Я сподіваюся, що, оплакавши мене, ти зможеш жити далі, — написав він. — Тобі й маляті треба жити далі. Це зараз найважливіше». Він зітхнув, склав лист у кілька разів і засунув у прозору кишеньку з-під картки. Потім причепив цей конверт на кільці від ключів до нашийника Коджака.
— Хороший собака, — похвалив він його, закінчивши цю справу. — Хочеш побігати? Кроля зловити абощо?
Коджак поскакав угору тим самим схилом, з якого впав Стю, — і зник з очей. Стю дивився, як собака біжить, з гіркотою і легкою усмішкою водночас, потім узяв бляшанку з-під севен-апу, яку вчора з одного походу притяг йому на паличці Коджак. Набрав туди каламутної води з потічка. Дав постояти: земля осіла на дно. Напій вийшов несмачний, з піском, проте, як сказала б його мама, без напою було б ще несмачніше. Стю пив повільно, потроху тамуючи спрагу. Ковтати було боляче.
— От життя суче, — пробурмотів він, а потім розреготався сам до себе. Якусь мить він мацав пальцями напухлі залози на шиї, просто під нижньою щелепою. Потім ліг, поклавши перед собою ушкоджену ногу, і задрімав.