— Ну що ж, містере Генрейде, — прошепотів він. — Ви нічого кращого не придумали.

— Замовкни, тріпло старе! — заволав Ллойд. Знову вистрілив — і обличчя Ґлена Бейтмана зникло. Вистрілив знову — і бездиханне тіло смикнулося. Ллойд вистрілив знову. Він плакав. Сльози котилися його злими, обпаленими сонцем щоками. Він згадував того кролика, про якого забув, залишив гризти власні лапи. Згадав Баца, людей у білому «конні», Розкішного Джорджа. Згадав в’язницю у Фініксі, і щура, і те, як він не міг їсти набивку з матраца. Згадав Треска і те, як нога Треска через якийсь час почала нагадувати обід у «KFC». Він знову натис на гачок, але пістолет тільки безплідно клацнув.

— Гаразд, — тихо сказав Флеґґ. — Добре. Молодець. Молодчина, Ллойде.

Ллойд кинув пістолет на підлогу й відсахнувся від Флеґґа.

— Не торкайся мене! — кричав він. — Я це не для тебе робив!

— Для мене, — ніжно промовив Флеґґ. — Може, ти так не думав, але ти це робив для мене.

Він простягнув руку й торкнувся пальцем каменя на шиї Ллойда. Узяв його в руку, а коли розтиснув пальці, камінь зник. На його місці з’явився маленький срібний ключик.

— Здається, я тобі це обіцяв, — сказав темний чоловік. — В іншій в’язниці. Він помилявся… я виконую свої обіцянки, правда, Ллойде?

— Так.

— Інші йдуть чи планують іти геть. Я знаю, хто вони. Я знаю всі імена. Вітні… Кен… Дженні… о так, я знаю всі імена.

— То чому ж ти?..

— Не спиню їх? Не знаю. Мабуть, краще їх відпустити. Але ти, Ллойде, лишаєшся. Ти мій добрий і вірний слуга, правда?

— Так, — прошепотів Ллойд. Остаточне зізнання. — Так, певне, що так.

— Без мене ти міг би робити хіба що дрібну херню, навіть якби й вижив у в’язниці. Правда?

— Так.

— От і Лодер це знав. Хлопчина знав, що я можу зробити його більшим. Вищим. За тим він до мене і їхав. Але в нього було забагато думок… забагато… — раптом він здався старим і збентеженим. Тоді роздратовано махнув рукою — і знову на його обличчі розквітла посмішка. — Може, все й іде на гірше, Ллойде. Може, й так, з якоїсь причини, якої не розумію навіть я… але в старого чаклуна ще залишилося кілька фокусів, Ллойде. Один-два. Тепер послухай мене. Часу обмаль, якщо ми хочемо зупинити це… цю кризу довіри. Якщо ми, сказати б, хочемо придушити її в зародку. Нам треба буде завтра покінчити з Андервудом і Брентнером. Тепер слухай дуже уважно…

——

Ллойд ліг спати далеко за північ, а заснув уже під ранок. Він говорив із Пацюком. Із Полом Берлсоном. З Баррі Дорґаном, який погодився, що те, чого хоче темний чоловік, слід зробити до світанку. Будівництво почалося на газоні перед «MGM Ґранд-готелем» приблизно о десятій вечора 29-го числа, бригада з десятьох працівників зі зварювальним приладдям, молотками, болтами й великою кількістю сталевих труб. Вони збирали з труб якісь конструкції на двох автоплатформах перед фонтаном. На світло зварювання невдовзі збігся натовп роззяв.

— Дивись, мамо Анджі! — кричав Дінні. — Фейвейк!

— Так, але малюкам уже час до ліжечка, — Анджі Гіршфілд повела дитину додому, у глибині душі боячись, що відбувається щось дуже лихе, може, навіть гірше за сам супергрип.

— Хочу подивитися! Хочу дивитись на іскри! — нив Дінні, але вона швидко й рішуче вела його геть.

Джулі Ловрі підійшла до Пацюка — єдиного чоловіка у Веґасі, з яким, на її думку, спати страшно… хіба що зовсім з голодухи. Його чорна шкіра біло-блакитно зблискувала від спалахів зварювання. Він нарядився, як ефіопський пірат: шовкові шаровари, червоний пояс, намисто зі срібних доларів на худій шиї.

— Що тут, Пацючку? — спитала вона.

— Пацюк того не зна, любонько, але Пацюк здогадується. Він роздогадливий, Пацюк. Похоже, буде завтра чорна справа, ой чорна. Чи не хочеш між ділом це саме з Пацючком, любонько?

— Мабуть, — мовила Джулі, — але якби ж ти знав, що ж це буде…

— Завтра весь Веґас дізнається! — сказав Пацюк. — Можеш битися об заклад на свої солодкі пухкі булочки. Ходи-но з Пацючком, і він тобі покаже дев’ять тисяч імен Бога!

Проте Джулі, на Пацюкову прикрість, побігла геть.

Коли Ллойд нарешті ліг спати, натовп розійшовся. На платформах стояли дві великі клітки. У лівій і правій частині обох були квадратні діри. Поряд було припарковано по чотири машини з лебідками. На кожній — важкий буксирний ланцюг. Ланцюги зміїлися по газону перед «Ґранд-готелем» — і кожен був протягнутий у квадратний отвір у клітці.

На кінці кожного ланцюга був один сталевий наручник.

——

На світанку 30 вересня Ларрі почув, як у далекому кінці в’язничного крила відчинилися двері. Хтось швидко біг коридором. Ларрі лежав на нарах, підклавши руки під голову. Попередньої ночі він не спав. Він

(думав? молився?)

Однаково. Хай що він робив, стара рана в його душі нарешті загоїлась, і він відчув спокій. Відчув, як двоє людей, якими він був усе життя — справжнє і ідеальне «я», — злилися в одну істоту.

Його матері сподобався б такий Ларрі. І Риті Блейкмур. Такому Ларрі Вейн Стакі ніколи б не мусив переказувати факти. Такий Ларрі міг би сподобатися навіть отій давній жінці-спеціалісту з оральної гігієни.

«Я загину. І якщо є Бог — а тепер я не сумніваюся, що Він має бути, — нехай буде Його воля. Ми всі помремо і своєю смертю якось покладемо край усьому цьому».

Він підозрював, що Ґлен Бейтман уже загинув. Учора в одному з крил було чути постріли, багато. У той бік вели Ґлена, а не Ральфа. Ну що ж, він був старий, його мучив артрит, а те, що планує їм на ранок Флеґґ, збирається бути вельми неприємним.

Кроки наблизилися до його камери.

— Вставай, батоне, — почувся веселий голос з того боку. — Прийшов Пацюк по твою блідожопу душу, сіре м’ясо.

Ларрі озирнувся. У дверях шкірився чорний пірат із намистом зі срібних доларів на шиї, з оголеним мечем у руці. З-за його спини визирав отой головбух в окулярах. Берлсон його прізвище.

— Що таке? — спитав Ларрі.

— Дорогуню! — сказав пірат. — Кінець. Зовсім кінець.

— Ну, добре, — сказав Ларрі і встав.

Берлсон говорив швидко, і Ларрі було видно, що той боїться.

— Я б хотів, щоб ви знали: це не я придумав.

— Та й нічого тут ти не придумав, наскільки я бачу, — сказав Ларрі. — Кого вчора вбили?

— Бейтмана, — опустивши очі, сказав Берлсон. — Спроба втечі.

— Спроба втечі, — пробурмотів Ларрі. Він почав сміятися. Пацюк, у свою чергу, теж засміявся — з нього. Так разом і сміялися.

Камера відчинилася. Увійшов Берлсон з наручниками. Ларрі не опирався, просто виставив уперед зап’ястя, а Берлсон застібнув браслети.

— Спроба втечі… — сказав Ларрі. — Колись і тебе пристрелять при спробі втечі, Берлсоне. — Він кинув оком на пірата. — І тебе, Пацючку, теж. Застрелять при спробі втечі.

І він знову засміявся, та цього разу Пацюк до нього не приєднався. Він похмуро зиркнув на Ларрі і став підіймати меч.

— Ану опусти, придурку, — сказав Берлсон.

Так вони й пішли втрьох: Берлсон, Ларрі, а позаду Пацюк. Коли вони вийшли з крила, до них долучилися ще п’ятеро. Серед них був і Ральф, теж у наручниках.

— Агов, Ларрі, — сумно сказав Ральф. — Ти чув? Вони тобі сказали?

— Так, чув.

— Сволота. Але ж для них усе майже скінчилося, так?

— Та отож.

— Ану замовкніть! — загарчав один із конвоїрів. — Це для вас майже все скінчилося. Зараз побачите, що на вас чекає. Ото буде забава.

— Ні, для вас, — не відступався Ральф. — Ви що, не розумієте? Не відчуваєте?

Пацюк штурхнув Ральфа, той похитнувся.

— Замовкни! — крикнув він. — Пацюк не збирається слухати це гівняне вуду! Годі!

— Щось ти дуже зблід, Пацюче, — посміхнувся Ларрі, — Це ти зараз як сіре м’ясо.

Пацюк знову замахнувся мечем, але в тому не було жодної погрози. У нього був переляканий вигляд — і в решти конвою теж. У повітрі стояло відчуття, що вони вже в тіні чогось великого, яке неухильно суне на них.

Тьмяно-оливковий фургон з написом «ОКРУЖНА В’ЯЗНИЦЯ ЛАС-ВЕҐАСА» на боці стояв у сонячному дворі. Ларрі й Ральфа заштовхали всередину. Хряснули двері, двигун завівся, вони поїхали геть. Вони сиділи на твердих дерев’яних лавах, звісивши між колін руки в наручниках.