Ральф усміхнувся.

— Ну, є ще Коджак…

— Був Коджак.

На цьому розмова заглухла. Навколо випиналися невеселі пагорби — зручний сховок для десятків людей із гвинтівками з оптичними прицілами. Ларрі не полишало передчуття, що воно станеться сьогодні. Щоразу, виходячи на верхівку, він очікував побачити попереду перекритий шлях. І щоразу, коли нічого такого там не було, він очікував засідки.

Вони розмовляли про коней. Про собак і бізонів. Бізони повертаються, сказав Ральф: Нік із Томом Калленом їх бачили. Не такий уже й далекий той день — може, він навіть настане за їхнього життя, коли знову прерії будуть чорні від бізонів.

Ларрі знав, що це правда, знав і те, що це все — порожнє триндіння: їхні життя можуть обірватися й за десять хвилин.

Майже споночіло, настав час шукати місце для табору. Вони піднялися на останній пагорб — і Ларрі подумав: «Зараз! Вони будуть унизу».

Там не було нікого.

Вони стали на ночівлю біля зеленого знака з рефлектором. На ньому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 260». Того дня вони поїли порівняно добре: чипси зі смаком тако, газована вода і дві ковбаски «Слід Джим», які вони поділили порівну.

«Завтра!» — знову подумав Ларрі і заснув. Тієї ночі йому снилося, що він, Баррі Ґрейґ і «Обірвані недобитки» грають у «Медісон-сквер ґардені». То був для них особливий шанс — вони грали на розігріві якоїсь супергрупи, яка називалася на честь міста — чи то «Бостон», чи то «Чикаґо». Знову всі штативи з мікрофонами виявилися дев’ятифутової висоти, і знову він почав метатися від одного до іншого, а глядачі ритмічно плескали в долоні й знову вимагали «Сонце, ти хлопця свого любиш?».

Він глянув у перший ряд, і на нього накотилася хвиля страху — немов на нього вилили відро крижаної води. Там сидів Чарльз Менсон[189] — тільки Х-подібна рана на його лобі перетворилася на білий кривий шрам — він співав і аплодував. Річард Спек[190] також сидів там, дивився на Ларрі своїми безсоромними, нахабними очима, а з його рота стирчала папіроса. Вони сиділи обабіч темного чоловіка. За ними — Джон Вейн Ґейсі[191]. Флеґґ співав, а всі підспівували йому.

«Завтра! — знову подумав Ларрі, тиняючись уві сні від одного зависокого мікрофона до іншого під гарячими вогнями “Медісон-сквер ґардену”. — Завтра я тебе побачу».

——

Але то було не завтра і навіть не післязавтра. Увечері 27 вересня вони зупинилися в містечку Фрімонт-Джанкшен, і їжі в них було вдосталь.

— Усе чекаю, що воно скінчиться, — сказав Ларрі Ґленові того вечора. — І з кожним днем нічого не відбувається, і стає ще гірше.

Ґлен кивнув.

— І в мене те саме. От буде смішно, якщо він виявиться просто міражем, правда? Просто страшним сном колективної свідомості…

Ларрі якусь мить здивовано й замислено дивився на нього. Потім повільно похитав головою.

— Ні, я не думаю, що це лише сон.

Ґлен усміхнувся.

— Я теж, молодий чоловіче. Я теж.

Наступного дня контакт відбувся.

——

Саме минула десята година ранку, вони піднялися на пагорб — і внизу, у двох милях на захід, побачили дві машини, поставлені передом одна до одної, які перегородили трасу.

Саме так Ларрі це собі й уявляв.

— Аварія? — спитав Ґлен.

Ральф подивився з-під руки.

— Не думаю. Їх так поставили.

— Його люди, — сказав Ларрі.

— Так, гадаю, що так, — погодився Ральф. — Що тепер будемо робити, Ларрі?

Ларрі витяг із задньої кишені хустку і витер обличчя. Цього дня чи то літо повернулося, чи то давався взнаки жар південно-західної пустелі. Температура була вже трохи вища за 80 градусів[192].

«Але це сухий жар, — спокійно подумав він. — Я просто трохи спітнів. Зовсім трохи». Ларрі знову сховав хустку в кишеню. Тепер, коли все, власне, й почалося, він почувався правильно. Знову в нього з’явилося дивне відчуття, ніби він на сцені і має грати.

— Підемо вниз і дізнаємося, чи справді з нами Бог. Правда, Ґлене?

— Ти тут головний.

Вони знову пішли. За півгодини наблизилися до тих машин, які раніше належали патрулю штату Юта. У машинах чекало кілька озброєних людей.

— Вони будуть у нас стріляти? — невимушено поцікавився Ральф.

— Не знаю, — відказав Ларрі.

— Бо в них гвинтівки там будь здоров. З оптичним прицілом. Я бачу, як від лінз сонце відблискує. Якщо вони хочуть нас підстрелити, то ми в будь-який момент під прицілом.

Вони йшли далі. Люди, які блокували дорогу, розділилися на дві групи, п’ятеро вийшли наперед, націливши свою зброю на групу з трьох людей, яка йшла до них, ще троє присіли за машинами.

— Восьмеро, Ларрі? — спитав Ґлен.

— По-моєму, так, вісім. А ти як сам?

— Нормально, — відказав Ґлен.

— А ти, Ральфе?

— Головне, щоб ми знали, що робити, як настане час, — сказав Ральф. — Мені більш нічого не треба.

Ларрі на мить схопив його за руку і потиснув її. Так само й руку Ґлена.

Вони вже були менш ніж за милю від патрульних машин.

— Вони по нас стріляти на місці не збираються, — сказав Ральф. — Інакше вони б давно це зробили.

Тепер можна було роздивитися обличчя, що Ларрі з цікавістю й робив. Один чоловік мав чималу бороду. Інший — зовсім юний, але сильно полисілий. «Ото, мабуть, облом був йому, коли він у школі почав волосся втрачати», — подумав Ларрі. Ще один був у яскраво-жовтій майці; на ній був зображений верблюд, який шкірив зуби, а внизу старовинними, каліграфічними літерами було написано «СУПЕРГОРБ». Ще один був схожий на бухгалтера. Він крутив у руках «маґнум» 357-го калібру і, як здавалося, нервував утричі сильніше, ніж Ларрі; скидалося на те, що чоловік може прострелити собі ногу, якщо не заспокоїться.

— Від наших не сильно відрізняються, — сказав Ральф.

— Звичайно, відрізняються, — сказав Ґлен. — Вони всі озброєні.

Вони вже були на відстані дванадцяти футів[193] від поліцейських машин, які перегородили дорогу. Ларрі зупинився, і всі решта теж. На мить запала мертва тиша: люди Флеґґа й пілігрими Ларрі роздивлялись одне одного. Тоді Ларрі Андервуд спокійно сказав:

— Добрий день.

Маленький чоловічок, схожий на головбуха, вийшов наперед. Він досі крутив у руках «маґнум»:

— Чи ви Ґлендон Бейтман, Лоусон Андервуд, Стюарт Редман і Ральф Брентнер?

— Слухай, дурню, — сказав Ральф, — ти рахувати вмієш?

Хтось гигикнув. Головбух почервонів.

— Хто відсутній?

Ларрі сказав:

— Зі Стю стався нещасний випадок дорогою. І я абсолютно переконаний, що він станеться і з вами, якщо ви не припините гратися цим пістолетом.

Знову почувся притишений сміх. Головбух засунув пістолет за пояс своїх широких сірих штанів, від чого став ще смішнішим: просто Волтер Мітті[194], який мріє стати бандитом.

— Мене звати Пол Берлсон, — відрекомендувався він. — І я уповноважений заарештувати вас і віддати вам наказ іти зі мною.

— Чиїм іменем? — одразу спитав Ґлен.

Берлсон зневажливо глянув на нього… тільки до зневаги додавалося щось іще.

— Вам відомо, від чийого імені я до вас звертаюся!

— Ну так скажіть.

Але Берлсон нічого не сказав.

— Вам страшно? — спитав його Ґлен. Він подивився на всіх вісьмох. — Вам так страшно, що навіть імені його не можете вимовити? Ну тоді я скажу за вас. Його звати Рендалл Флеґґ, також його прозивають темним чоловіком, високим чоловіком, Ходаком. Хто-небудь із вас його так називає? — голос його здійнявся до високих, чистих октав гніву. Деякі з озброєних тривожно перезирнулися, а Берлсон відсахнувся на крок. — Називайте його Вельзевул, бо і це теж його ім’я. Називайте його Ньярлахотеп[195], Ахаз[196] і Астарот[197]. Називайте його Р’єлах[198], Сет[199] і Анубіс[200]. Ім’я йому легіон, він виходець із пекла — і ви цілуєте його в зад.