— Не готель «Рітц», — пробурмотів він.

Матрас на нарах був помітно пліснявий, і Ларрі похмуро замислився, чи не помер на ньому хтось у цьому червні чи на початку липня. Унітаз працював, але за першим змиванням вода в ньому була іржава, отже, ним давно не користувалися. Хтось лишив у камері вестерн у м’якій палітурці. Ларрі взяв книжку, потім знову поклав назад. Сів на нари і став слухати тишу. Він завжди терпіти не міг залишатися сам, але в якомусь розумінні він завжди й був самотнім… доки не прийшов до Вільної зони. І тепер самота не була йому така страшна, як очікував. Погано, звичайно, але пережити можна.

«Він вас завтра-післязавтра вб’є на хрін».

Тільки от Ларрі в це не вірив. Так просто не мало бути.

— Не буду боятися злого, — сказав він у мертвій тиші в’язничного крила, і йому сподобалося, як це прозвучало. Він повторив ці слова.

Ларрі ліг, і йому спало на думку, що він подолав майже всю дорогу до Західного берега. Тільки от поїздка виявилася довшою і химернішою, ніж можна було б уявити. І шлях ще не завершений.

— Не буду боятися злого, — повторив Ларрі. І зі спокійним лицем забувся сном без сновидінь.

——

О десятій годині наступного дня, через двадцять чотири години після того, як вони побачили вдалині перекритий шлях, до Ґлена Бейтмана прийшли Рендалл Флеґґ і Ллойд Генрейд.

Той сидів по-турецьки на підлозі камери. Під нарами Ґлен знайшов вуглинку, і щойно закінчив свій напис на стіні, серед прорізаних у ній зображень чоловічих і жіночих статевих органів, імен, номерів телефонів і непристойних віршиків. Напис був такий: «Я — не гончар, не гончарний круг, а глина в руках гончаря — і цінність форми, наданої мені, хіба ж не рівною мірою залежить і від цінності самої глини, і від круга й умілості Майстра?» Ґлен милувався цим прислів’ям — чи то афоризм? — і раптом температура в порожньому крилі в’язниці неначе впала на десять градусів. Двері в кінці коридору з гуркотом відчинились. У Ґлена раптом пересохло в роті, і вуглина в пальцях розкришилася.

Почувся стукіт підборів, він наближався.

Інші кроки, дрібні й незначні, створювали контрапункт, наздоганяли перші.

«Таки він. Буде видно його лице».

Раптово його артрит посилився. По правді, став нестерпним. Здалося, що наче всі його кістки стали порожнистими й заповнилися битим склом. Але все ж Ґлен озирнувся з цікавістю, на його обличчі розгорнулась очікувальна посмішка, коли чоботи зупинилися перед його камерою.

— Ну ось і ти, — промовив Ґлен. — І ти й не наполовину такий бабай, як я собі уявляв.

По другий бік ґрат стояли двоє. Флеґґ — праворуч від Ґлена. Він був вбраний у джинси і білу шовкову сорочку, яка тепло поблискувала в тьмяному світлі. Він шкірився до Ґлена. За його спиною стояв нижчий чоловік, який зовсім не всміхався. Він мав випнуте підборіддя й очі, що здавалися завеликими для його обличчя. До його шкіри пустельний клімат був немилосердний; вона обгоряла, облазила, потім знов обгоряла. На шиї він мав чорний камінь із червоною цяткою. Вигляд у нього був жирний, смолистий.

— Буду радий познайомити вас із моїм помічником, — зі смішком промовив Флеґґ. — Ллойде Генрейде, це Ґлен Бейтман, соціолог, член Комітету Вільної зони і єдиний нині живий член мозкового центру Вільної зони після смерті Ніка Андроса.

— Дуж’приємно, — процідив Ллойд.

— Як ваш артрит, Ґлене? — поцікавився Флеґґ. Тон у цих словах звучав співчутливий, але в очах поблискувала радість і таємне розуміння, що відбувається насправді.

Ґлен швидко стискав і розтискав кулаки, усміхаючись у відповідь Флеґґові. Ніхто ніколи не дізнається, яких зусиль йому коштувало тримати таку доброзичливу усмішку.

«Цінність самої глини!»

— Добре, — сказав він. — Від сну в приміщенні значно краще, дякую.

Усмішка Флеґґа дещо поблякла. Ґлен на мить уловив у його очах здивування і гнів. Чи страх?

— Я вирішив вас відпустити, — жваво промовив Флеґґ. Знову на його лиці усмішка розгорнулась — осяйна, лисяча. Ллойд тихо ахнув, а Флеґґ розвернувся до нього. — Чи не так, Ллойде?

— Е… правда, — пробелькотів Ллойд. — Таки так.

— Ну то й добре, — невимушено відказав Ґлен. Він відчув, як артрит глибше й глибше врізався в суглоби, сковуючи їх, як лід, розпираючи жаром, як вогонь.

— Вам дадуть невеликий мотоциклик, і ви зможете спокійно поїхати назад.

— Звичайно, без своїх друзів я повернутися не можу.

— Звичайно, не можете. Вам просто треба попросити. Стати на коліна й попросити мене.

Ґлен від душі розреготався. Закинув голову і сміявся. І поки він реготав, біль у суглобах почав відступати. Ґлен відчув себе краще, до нього повернулася сила й витримка.

— Ну ви й фрукт, — сказав він. — Я вам скажу, що робити. Може, ви б знайшли гарненьку купу піску, взяли б молоток і забили б той пісочок собі в дупу?

Лице Флеґґа потемніло. Усмішка зникла. Його очі, раніше такі темні, як гагат на шиї Ллойда, тепер загорілися жовтим світлом. Він потягнувся рукою до замка на дверях і обхопив його пальцями. Почулося електричне гудіння. Між його пальців проскочив вогонь, і запахло жаром. Замок упав на підлогу; він почорнів і димився. Ллойд Генрейд скрикнув. Темний чоловік схопився за ґрати і з гуркотом розчахнув двері.

— Припини сміятися!

Ґлен реготав ще дужче.

— Ану припини сміятися з мене!

— Ти — ніщо! — промовив Ґлен, ще не відсміявшись, витираючи сльози. — О, перепрошую… ми просто були такі перелякані… так серйозно тебе сприймали… я сміюсь і з нашої дурості, і з твоєї жалюгідної безсутності…

— Пристрель його, Ллойде, — звернувся Флеґґ до другого чоловіка. Він жахливо мінився на лиці. Його руки стали немов пазуристі лапи хижака.

— Ну так убий мене сам, коли надумав убити, — сказав Ґлен. — Ти ж не можеш. Торкнись мене пальцем — і спини моє серце. Перехрести мене навпаки — і влаштуй мені великий мозковий крововилив. Виклич блискавку з верхньої розетки — хай мене розрубає навпіл. Ой… ой, мамонько моя… ой, не можу!

Ґлен упав на нари й качався по них, охоплений солодким сміхом.

— Пристрель його! — закричав темний чоловік на Ллойда.

Білий як стіна Ллойд тремтячою рукою витяг із-за пояса пістолет, ледь не впустив і спробував прицілитися в Ґлена. Мусив робити це двома руками.

Ґлен дивився на Ллойда й далі всміхався. З таким виразом обличчя він міг би бути десь на вечірці викладачів «Мозкового ґетто» у Вудсвіллі, штат Нью-Гемпшир: відсміявшись після гарного жарту, він уже був готовий перейти до більш серйозних міркувань і розмов.

— Якщо вам так уже треба стріляти в когось, містере Генрейде, стріляйте в нього.

— Зараз же зроби це, Ллойде!

Ллойд сліпо натис на гачок. Пістолет оглушливо бахнув у замкненому просторі. На всі боки розкотилася дика луна. Але куля тільки відбила шматочок бетону у двох дюймах від правого плеча Ґлена, зрикошетила, налетіла ще на щось і зі свистом полетіла далі.

— Ти що, нічого як слід зробити не можеш?! — ревів Флеґґ. — Та пристрель же його, кретине! Стріляй! Він же просто перед тобою!

— Я стараюся…

Усмішка не зникла з обличчя Ґлена: він тільки трохи здригнувся від пострілу.

— Повторюю: якщо вже треба вам стріляти — стріляйте в нього. Ви ж розумієте — він навіть і не людина взагалі. Колись я другові про нього казав, що це — останній чаклун раціональної думки, містере Генрейде. Це виявилося точніше, ніж я тоді розумів. Але зараз він втрачає свої чари. Вони йдуть від нього, і він це розуміє. І ви це теж розумієте. Стріляйте в нього зараз — і врятуйте нас усіх від Бог зна якої смерті й кровопролиття.

Обличчя Флеґґа стало дуже спокійним.

— Стріляй уже в одного з нас, Ллойде, — сказав він. — Я витяг тебе з в’язниці, врятував від голодної смерті. А ти хочеш повернутися до отаких людей. Дрібних людців, які говорять великими словами.

Ллойд сказав:

— Не обманюйте мене, містере. Усе так, як каже Ренді Флеґґ.

— Але ж він бреше. Ти знаєш, що він бреше.

— Він сказав мені більше правди, ніж будь-хто за все моє смердюче життя, — сказав Ллойд і тричі вистрілив у Ґлена. Ґлена відкинуло назад, він заточився, перевернувся, осів, як ганчір’яна лялька. У напівтемряву полетіли бризки крові. Ґлен упав на нари, підскочив, скотився на підлогу. Він зміг підвестися на одному лікті.