— Не готель «Рітц», — пробурмотів він.
Матрас на нарах був помітно пліснявий, і Ларрі похмуро замислився, чи не помер на ньому хтось у цьому червні чи на початку липня. Унітаз працював, але за першим змиванням вода в ньому була іржава, отже, ним давно не користувалися. Хтось лишив у камері вестерн у м’якій палітурці. Ларрі взяв книжку, потім знову поклав назад. Сів на нари і став слухати тишу. Він завжди терпіти не міг залишатися сам, але в якомусь розумінні він завжди й був самотнім… доки не прийшов до Вільної зони. І тепер самота не була йому така страшна, як очікував. Погано, звичайно, але пережити можна.
«Він вас завтра-післязавтра вб’є на хрін».
Тільки от Ларрі в це не вірив. Так просто не мало бути.
— Не буду боятися злого, — сказав він у мертвій тиші в’язничного крила, і йому сподобалося, як це прозвучало. Він повторив ці слова.
Ларрі ліг, і йому спало на думку, що він подолав майже всю дорогу до Західного берега. Тільки от поїздка виявилася довшою і химернішою, ніж можна було б уявити. І шлях ще не завершений.
— Не буду боятися злого, — повторив Ларрі. І зі спокійним лицем забувся сном без сновидінь.
——
О десятій годині наступного дня, через двадцять чотири години після того, як вони побачили вдалині перекритий шлях, до Ґлена Бейтмана прийшли Рендалл Флеґґ і Ллойд Генрейд.
Той сидів по-турецьки на підлозі камери. Під нарами Ґлен знайшов вуглинку, і щойно закінчив свій напис на стіні, серед прорізаних у ній зображень чоловічих і жіночих статевих органів, імен, номерів телефонів і непристойних віршиків. Напис був такий: «Я — не гончар, не гончарний круг, а глина в руках гончаря — і цінність форми, наданої мені, хіба ж не рівною мірою залежить і від цінності самої глини, і від круга й умілості Майстра?» Ґлен милувався цим прислів’ям — чи то афоризм? — і раптом температура в порожньому крилі в’язниці неначе впала на десять градусів. Двері в кінці коридору з гуркотом відчинились. У Ґлена раптом пересохло в роті, і вуглина в пальцях розкришилася.
Почувся стукіт підборів, він наближався.
Інші кроки, дрібні й незначні, створювали контрапункт, наздоганяли перші.
«Таки він. Буде видно його лице».
Раптово його артрит посилився. По правді, став нестерпним. Здалося, що наче всі його кістки стали порожнистими й заповнилися битим склом. Але все ж Ґлен озирнувся з цікавістю, на його обличчі розгорнулась очікувальна посмішка, коли чоботи зупинилися перед його камерою.
— Ну ось і ти, — промовив Ґлен. — І ти й не наполовину такий бабай, як я собі уявляв.
По другий бік ґрат стояли двоє. Флеґґ — праворуч від Ґлена. Він був вбраний у джинси і білу шовкову сорочку, яка тепло поблискувала в тьмяному світлі. Він шкірився до Ґлена. За його спиною стояв нижчий чоловік, який зовсім не всміхався. Він мав випнуте підборіддя й очі, що здавалися завеликими для його обличчя. До його шкіри пустельний клімат був немилосердний; вона обгоряла, облазила, потім знов обгоряла. На шиї він мав чорний камінь із червоною цяткою. Вигляд у нього був жирний, смолистий.
— Буду радий познайомити вас із моїм помічником, — зі смішком промовив Флеґґ. — Ллойде Генрейде, це Ґлен Бейтман, соціолог, член Комітету Вільної зони і єдиний нині живий член мозкового центру Вільної зони після смерті Ніка Андроса.
— Дуж’приємно, — процідив Ллойд.
— Як ваш артрит, Ґлене? — поцікавився Флеґґ. Тон у цих словах звучав співчутливий, але в очах поблискувала радість і таємне розуміння, що відбувається насправді.
Ґлен швидко стискав і розтискав кулаки, усміхаючись у відповідь Флеґґові. Ніхто ніколи не дізнається, яких зусиль йому коштувало тримати таку доброзичливу усмішку.
«Цінність самої глини!»
— Добре, — сказав він. — Від сну в приміщенні значно краще, дякую.
Усмішка Флеґґа дещо поблякла. Ґлен на мить уловив у його очах здивування і гнів. Чи страх?
— Я вирішив вас відпустити, — жваво промовив Флеґґ. Знову на його лиці усмішка розгорнулась — осяйна, лисяча. Ллойд тихо ахнув, а Флеґґ розвернувся до нього. — Чи не так, Ллойде?
— Е… правда, — пробелькотів Ллойд. — Таки так.
— Ну то й добре, — невимушено відказав Ґлен. Він відчув, як артрит глибше й глибше врізався в суглоби, сковуючи їх, як лід, розпираючи жаром, як вогонь.
— Вам дадуть невеликий мотоциклик, і ви зможете спокійно поїхати назад.
— Звичайно, без своїх друзів я повернутися не можу.
— Звичайно, не можете. Вам просто треба попросити. Стати на коліна й попросити мене.
Ґлен від душі розреготався. Закинув голову і сміявся. І поки він реготав, біль у суглобах почав відступати. Ґлен відчув себе краще, до нього повернулася сила й витримка.
— Ну ви й фрукт, — сказав він. — Я вам скажу, що робити. Може, ви б знайшли гарненьку купу піску, взяли б молоток і забили б той пісочок собі в дупу?
Лице Флеґґа потемніло. Усмішка зникла. Його очі, раніше такі темні, як гагат на шиї Ллойда, тепер загорілися жовтим світлом. Він потягнувся рукою до замка на дверях і обхопив його пальцями. Почулося електричне гудіння. Між його пальців проскочив вогонь, і запахло жаром. Замок упав на підлогу; він почорнів і димився. Ллойд Генрейд скрикнув. Темний чоловік схопився за ґрати і з гуркотом розчахнув двері.
— Припини сміятися!
Ґлен реготав ще дужче.
— Ану припини сміятися з мене!
— Ти — ніщо! — промовив Ґлен, ще не відсміявшись, витираючи сльози. — О, перепрошую… ми просто були такі перелякані… так серйозно тебе сприймали… я сміюсь і з нашої дурості, і з твоєї жалюгідної безсутності…
— Пристрель його, Ллойде, — звернувся Флеґґ до другого чоловіка. Він жахливо мінився на лиці. Його руки стали немов пазуристі лапи хижака.
— Ну так убий мене сам, коли надумав убити, — сказав Ґлен. — Ти ж не можеш. Торкнись мене пальцем — і спини моє серце. Перехрести мене навпаки — і влаштуй мені великий мозковий крововилив. Виклич блискавку з верхньої розетки — хай мене розрубає навпіл. Ой… ой, мамонько моя… ой, не можу!
Ґлен упав на нари й качався по них, охоплений солодким сміхом.
— Пристрель його! — закричав темний чоловік на Ллойда.
Білий як стіна Ллойд тремтячою рукою витяг із-за пояса пістолет, ледь не впустив і спробував прицілитися в Ґлена. Мусив робити це двома руками.
Ґлен дивився на Ллойда й далі всміхався. З таким виразом обличчя він міг би бути десь на вечірці викладачів «Мозкового ґетто» у Вудсвіллі, штат Нью-Гемпшир: відсміявшись після гарного жарту, він уже був готовий перейти до більш серйозних міркувань і розмов.
— Якщо вам так уже треба стріляти в когось, містере Генрейде, стріляйте в нього.
— Зараз же зроби це, Ллойде!
Ллойд сліпо натис на гачок. Пістолет оглушливо бахнув у замкненому просторі. На всі боки розкотилася дика луна. Але куля тільки відбила шматочок бетону у двох дюймах від правого плеча Ґлена, зрикошетила, налетіла ще на щось і зі свистом полетіла далі.
— Ти що, нічого як слід зробити не можеш?! — ревів Флеґґ. — Та пристрель же його, кретине! Стріляй! Він же просто перед тобою!
— Я стараюся…
Усмішка не зникла з обличчя Ґлена: він тільки трохи здригнувся від пострілу.
— Повторюю: якщо вже треба вам стріляти — стріляйте в нього. Ви ж розумієте — він навіть і не людина взагалі. Колись я другові про нього казав, що це — останній чаклун раціональної думки, містере Генрейде. Це виявилося точніше, ніж я тоді розумів. Але зараз він втрачає свої чари. Вони йдуть від нього, і він це розуміє. І ви це теж розумієте. Стріляйте в нього зараз — і врятуйте нас усіх від Бог зна якої смерті й кровопролиття.
Обличчя Флеґґа стало дуже спокійним.
— Стріляй уже в одного з нас, Ллойде, — сказав він. — Я витяг тебе з в’язниці, врятував від голодної смерті. А ти хочеш повернутися до отаких людей. Дрібних людців, які говорять великими словами.
Ллойд сказав:
— Не обманюйте мене, містере. Усе так, як каже Ренді Флеґґ.
— Але ж він бреше. Ти знаєш, що він бреше.
— Він сказав мені більше правди, ніж будь-хто за все моє смердюче життя, — сказав Ллойд і тричі вистрілив у Ґлена. Ґлена відкинуло назад, він заточився, перевернувся, осів, як ганчір’яна лялька. У напівтемряву полетіли бризки крові. Ґлен упав на нари, підскочив, скотився на підлогу. Він зміг підвестися на одному лікті.