Том із сумнівом промовив:

— Але ж машина не туди носом стоїть, ні?

— Зараз — так. Але вже якщо ми цю купу лайна запустимо, то якось швиденько розвернемося.

Том виліз і почав штовхати з боку відчинених дверей. «Плімут» поїхав. Коли спідометр показав 5 миль за годину, Стю сказав:

— Залазь назад, Томе.

Том заскочив і захлопнув двері. Стю повернув ключ у запаленні й почекав. Кермування було ввімкнене, але без двигуна користі від нього було мало, і більшу частину сил, які стрімко зменшувалися, відбирало утримування «плімута», щоб він їхав рівно вперед. Спідометр показував уже 10, 15, 20 миль за годину. Вони поволі котилися з того пагорба, на який Том їх майже весь ранок затягував. Лобове скло вкрилося краплями. Занадто пізно Стю усвідомив, що вони забули підволоку. Швидкість стала вже 25 за годину.

— Вона не заводиться, Стю, — хвилювався Том.

Тридцять за годину. Доволі швидко.

— Ну, Боже поможи нам, — сказав Стю і різко відпустив зчеплення.

«Плімут» підскочив, смикнувся. Двигун чмихнув, ожив, забурмотів, збився, заглух. Стю застогнав — і від досади, і від різкого болю, що пронизав поламану ногу.

— Йобть! — крикнув він і знову вдавив зчеплення. — Натисни на газ, Томе! Рукою на педаль!

— На яку? — схвильовано гукнув Том.

— На довгу!

Том опустився на підлогу і двічі натис на газ. Машина знову набирала швидкість, і Стю змусив себе почекати. Вони вже проїхали понад половину схилу.

— Давай! — закричав він і знову відпустив зчеплення.

«Плімут» заревів і ожив. Коджак гавкнув. З іржавої вихлопної труби вирвався дим, спочатку чорний, потім синій. І машина помчала, нерівно, два циліндри барахлили, але вона справді їхала! Стю перемкнув на третю передачу, знову відпустив зчеплення, натискаючи всі педалі лівою ногою.

— Їдемо, Томе! — репетував він. — Ми вже на колесах!

Том радісно закричав. Коджак гавкав і махав хвостом. У минулому житті, до Капітана Трипса, коли його звали Великим Стівом, пес часто катався з господарем у машині. Приємно знову кататися з новими господарями.

——

Вони підкотили до повороту, де можна було повернути із західної на східну смугу. «ТІЛЬКИ ДЛЯ СЛУЖБОВИХ МАШИН» — суворо попереджав знак. Стю зміг правильно оперувати зчепленням, так що вони розвернулися на схід: машина тільки один раз смикнулася, ризикуючи зупинитись. Але тепер уже двигун розігрівся, і вони легко котилися.

Стю знов увімкнув третю передачу й трохи розслабився, тяжко віддихуючись, серце його билося швидко й дрібно. Сірість знову намагалася накрити його, але він опирався. За кілька хвилин Том помітив яскраво-помаранчевий спальний мішок, який вони разом зі Стю переробили на підволоку.

— Бувай! — весело помахав йому Том. — Па-па, ми їдемо в Боулдер, Боже мій, так!

«Та мені сьогодні б і Ґрін-Рівера вистачило», — подумав Стю.

Туди вони дісталися, щойно посутеніло. Стю обережно вів «плімут» темними вулицями, на яких тут і там стояли покинуті машини. Зупинився він на головній вулиці перед будівлею, яка гордо звалася «Готель “Юта”». То була гнітючого вигляду триповерхова споруда, і Стю не вважав, що такого конкурента може боятися «Волдорф-Асторія». У вухах знову дзвеніло, і він раз у раз випадав із реальності. На останніх дванадцяти милях йому іноді ввижалося, що в машині повно народу. Френ. Нік Андрос. Норм Брюетт. У якийсь момент він підняв голову — і йому здалося, що на передньому сидінні Кріс Ортеґа, бармен з «Голови індіанця».

Він стомився. Коли ще він так стомлювався?

— Нам туди, — пробурмотів він. — Нам тут треба ночувати, Нікy. Я зовсім знесилів.

— Я Том, Стю. Том Каллен. Боже, так.

— Ага, Том, звичайно. Нам треба зупинитися. Допоможеш мені зайти?

— Аякже. Оце ти класно запустив стару машину!

— Я б іще пива випив, — сказав йому Стю. — А цигарок нема? Помираю, так курити хочу.

Він упав на кермо.

Том вийшов і поніс Стю до готелю. У вестибюлі було темно й сиро, але там був камін і пів’ящика дров біля нього. Том примостив Стю на протертому дивані під величезною лосиною головою на стіні й почав розпалювати камін, тим часом Коджак нипав навколо і нюшив. Стю тепер дихав повільно і хрипко. Іноді щось бурмотів, час від часу нерозбірливо скрикував, від чого в Тома кров холола в жилах.

Він розпалив величезний вогонь у каміні й пішов роздивлятися. Знайшов для себе і Стю подушки й простирадла. Присунув диван, де лежав Стю, ближче до вогню, потім ліг поряд. З другого боку від хворого ліг Коджак, і вони зігрівали його своїм теплом.

Том лежав і дивився в стелю, оббиту бляхою, з павутинням по кутках. Стю дуже хворий. Це бентежило Тома. Якщо він знову прокинеться, Том його спитає, що робити з цією хворобою.

А раптом… раптом він не прокинеться?

Надворі здійнявся вітер і вив понад готелем. Дощ кидався у вікна. До півночі, коли Том уже заснув, температура впала ще на чотири градуси, і у вікна вже ляпав мокрий сніг. На заході зовнішні краї бурі штовхали широку радіоактивну хмару на Каліфорнію, де судилося загинути іншим.

Десь після другої години ночі Коджак здійняв голову й тривожно заскавчав. Том Каллен уставав. Його очі були широко відкриті й порожні. Коджак знову заскавчав, але Том не звернув на нього уваги. Він пішов до дверей і вийшов у ніч, яка вила вітром. Коджак підбіг до вікна і поклав лапи на підвіконня, визирнув надвір. Якийсь час він дивився, тихо, тужно підвиваючи. Потім пішов назад і знову ліг біля Стю.

Надворі вив вітер.

Розділ 75

— Ти ж знаєш: я майже помер, — сказав Нік.

Вони з Томом разом ішли порожнім хідником. Вітер безперервно завивав: неначе поїзд-привид сигналив у чорному небі. Буря тихо ухкала в провулках.

«Привид!» — вигукнув би Том, коли б був притомний, і кинувся б тікати. Але він не був зовсім притомний — і з ним був Нік. Холодний мокрий сніг бив його по щоках.

— Правда? — сказав Том. — Боже мій!

Нік засміявся. Голос у нього був низький і мелодійний, гарний голос. Том дуже любив слухати, як він говорить.

— Та отож. Ото вже Боже мій — таки так. Грип мене не взяв, а от невелика подряпина на нозі — ледь не вбила. Ось, поглянь.

Немов зовсім не помічаючи холоду, Нік розстібнув джинси і спустив їх. Том із цікавістю нахилився поглянути — зовсім як маленький хлопчик, якому запропонували подивитися на бородавку, з якої росте волосся, чи якусь незвичайну болячку. По нозі Ніка проходив некрасивий шрам, який зовсім нещодавно затягнувся. Починався він нижче від пахвини, далі тягся стегном, звивався вниз від коліна до середини литки, де врешті сходив нанівець.

— І оце тебе ледь не вбило?

Нік натяг джинси й застібнув ремінь.

— Рана була неглибока, але в ній розвелася сильна інфекція. Інфекція — це коли туди потрапляють погані мікроби. Інфекція — це дуже небезпечно, Томе. Саме інфекцією супергрип убивав людей. І від інфекції люди захотіли такого мікроба створити: від душевної інфекції.

— Інфекція… — зачаровано прошепотів Том. Вони йшли далі, майже пливли над тротуаром.

— Томе, у Стю зараз інфекція.

— Ні… ні, не кажи такого, Ніку… ти лякаєш Тома Каллена, Боже мій, як лякаєш!

— Я розумію, Томе, і мені шкода. Але тобі треба знати. У нього двостороннє запалення легень. Він майже два тижні спав на холоді. Ти дещо можеш зробити для нього. Проте він майже напевне помре. Ти маєш бути до цього готовим.

— Ні, не треба…

— Томе, — Нік поклав руку йому на плече, але Том нічого не відчув… немов Нікова рука складалася з якогось диму. — Якщо він помре, вам із Коджаком треба йти далі. Ти маєш повернутись у Боулдер і розповісти, що ти бачив руку Божу в пустелі. Якщо буде на те Божа воля, то й Стю піде з вами… у свій час. Ну а якщо буде Божа воля на те, що він помре, то так з ним і станеться. Як і зі мною.

— Ніку, — благав Том. — Ну будь ласка…

— Я тобі свою ногу неспроста показав. Від інфекцій є таблетки. Ось у таких місцях.

Том роззирнувся і побачив, що вони вже не на вулиці. Вони були в темній крамниці. В аптеці. Над головою на тонкому дроті висів інвалідний візок, немов якийсь моторошний механічний труп. Праворуч від Тома висів напис: «ТОВАРИ ДЛЯ ЛЕЖАЧИХ ХВОРИХ».