Інші люди також мають у своїх головах якісь образи. Але вони інакші, оскільки всі образи в моїй голові — це образи речей, які відбулися насправді. А інші люди мають у своїх головах образи речей, які насправді ніколи не відбувалися.

Наприклад, Мати інколи говорила: «Якби я не побралася з твоїм батьком, то гадаю, що жила би на невеличкій фермі на півдні Франції з чоловіком на ім’я Жан. І він би, ой, він би був місцевим майстром. Ну, робив би людям ремонти, ставив і фарбував паркани, допомагав поратися в саду. І в нас би була веранда, над якою звисали би гілки інжиру, а в глибині саду була би галявина з соняшниками, а вдалині, на горі, виднілося б маленьке містечко, і ми би сиділи вечорами надворі, пили червоне вино, курили цигарки “Галуаз” і милувалися заходом сонця».

А Шивон якось сказала, що коли їй стає гірко або сумно, то вона заплющує очі й уявляє собі, що вона поїхала на Кейп-Код зі своєю подругою Еллі і вони взяли човна з Провіденстауна й припливли в бухту, аби подивитися на горбатих китів, і від цього їй стає спокійно, затишно й радісно.

Інколи, якщо хтось помер, як, наприклад, Мати, то люди кажуть: «Що би ти сказав своїй мамі, якби вона була поруч?» або «Що би твоя мама про це подумала?», а це дурниці, оскільки Мати померла, а з мертвими людьми не можна розмовляти і мертві не можуть думати.

І Бабуся також має образи в своїй голові, але вони плутані, наче хтось перемішав кадри в кінофільмі, і тепер вона не може пригадати, у якому порядку все відбувалося, тому гадає, що мертві люди досі живі, і вона не розуміє, відбулася якась подія в реальному житті чи по телебаченню.

127

Коли я прийшов додому зі школи, Батько ще був на роботі, тож я відімкнув вхідні двері, зайшов усередину й зняв із себе пальто. Я пішов на кухню й виклав свої речі на стіл. І однією з тих речей була книжка, яку я брав до школи, аби показати її Шивон. Я зробив собі молочний коктейль із малиною й розігрів його в мікрохвильовій печі, а потім пішов у вітальню дивитися фільм із циклу «Синя планета» про життя в найглибших западинах океану.

У цьому фільмі йшлося про морських істот, які живуть навколо сірчаних курців, підводних вулканів, крізь які з-під земної кори у воду викидаються гази. Учені зовсім не очікували, що там можуть бути якісь живі організми, оскільки це середовище надто гаряче й отруйне, але там існують цілі екосистеми.

Мені подобається ця серія, оскільки вона доводить, що завжди існують такі речі, які наука ще не відкрила, і всі реалії, які люди сприймають як належне, можуть бути зовсім хибними. А також мені подобається той факт, що цей фільм знімали в місцях, до яких дістатися важче, ніж до вершини гори Еверест, але вони всього за кілька миль під морською поверхнею. І це одні з найтихіших, найтемніших і найтаємніших місць нашої планети. Інколи я уявляю, що перебуваю там, у сферичному металевому батискафі з вікнами завтовшки 50 см, аби вони не тріснули під тиском води. І уявляю, що я — єдина людина в тому батискафі і що він не з’єднаний із якимось кораблем, а може пересуватися автономно, а я можу керувати двигунами та рухатися понад морським дном куди захочу і мене ніхто ніколи не знайде.

Батько прийшов додому о 5:48 вечора. Я почув, як він пройшов крізь парадні двері, а потім зайшов до вітальні. На ньому була сорочка в клітинки лаймово-зеленого та небесно-блакитного кольорів, і шнурівки на одному черевику були зав’язані подвійним вузлом, але на другому — ні. Він приніс стару вивіску: «Порошкове молоко від Фузелла», яка була зроблена з металу, покрита синьою та білою емаллю й поцяткована маленькими круглими плямами іржі, схожими на дірки від куль, але Батько не пояснив, чому він її приніс.

— Здоров був, партнере! — сказав він. Це один із його жартів.

— Привіт, — відповів я.

Я далі дивився фільм, а Батько пішов на кухню.

Я забув, що залишив свою книжку на кухонному столі, оскільки мене надто зацікавив фільм із циклу «Синя планета». Це те, що називається Втратити Пильність, а цього ніколи не можна робити, якщо ти детектив.

Коли Батько зайшов у вітальню, було 5:54 вечора.

— Що це таке? — спитав він, але сказав це дуже тихо, тож я не зрозумів, що він сердиться, оскільки він не кричав.

У правій руці він тримав мою книжку.

— Це книжка, яку я пишу, — відповів я.

— То це правда? То ти справді розмовляв із місіс Александер? — сказав він, але вимовив це дуже тихо, тож я досі не розумів, що він сердиться.

— Так, — відповів я.

— Господи Ісусе, Крістофере. Невже ти, бляха, такий дурний? — сказав тоді він.

Це те, що Шивон називає риторичним запитанням. У кінці такого речення стоїть знак питання, але на нього не треба відповідати, оскільки людина, яка ставить таке запитання, вже знає відповідь. Риторичні запитання важко розпізнати.

— Що я тобі, бляха, казав, Крістофере? — сказав Батько, цього разу набагато гучніше.

— Не промовляти ім’я містера Шиєрса в нашому домі. І не питати в місіс Шиєрс або в когось іншого, хто вбив того клятого пса. І не залізати без дозволу в чужі сади. І покинути гратися в клятого детектива. Тільки я нічого цього не робив. Я просто спитав у місіс Александер про містера Шиєрса, оскільки…

Але Батько перебив мені мову:

— Не засирай мені мозок, лайно ти мале. Ти чітко знав, що ти, у біса, робиш. Не забувай, я прочитав цю книжку, — сказав він, а потім підняв її вгору, потрусив нею й спитав: — Що ще я тобі казав, Крістофере?

Я подумав, що він поставив чергове риторичне запитання, але не був упевнений. Мені було важко збагнути, що треба відповідати, оскільки я починав лякатися й бентежитися. Тоді Батько повторив своє запитання:

— Що ще я тобі казав, Крістофере?

— Не знаю, — відповів я.

— Та годі. У тебе ж, бляха, ідеальна пам’ять, — сказав він.

Але мені було важко думати.

— Я казав не пхати свого довбаного носа в чужі справи. А ти що робиш? Пхаєш свого носа в чужі справи. Ходиш тут, ворушиш минуле й ділишся ним із кожним стрічним. Що ж мені робити з тобою, Крістофере? Що ж мені, бляха, з тобою робити?

— Я просто теревенив із місіс Александер. Я не займався розслідуванням, — пояснив я.

— Прошу тебе, Крістофере, зроби мені одну послугу. Одну-єдину послугу, — сказав тоді він.

— Я не хотів розмовляти з місіс Александер. Місіс Александер сама…

Але Батько знову перебив мені мову й дуже міцно схопив за руку.

Раніше Батько ніколи не хапав мене таким чином. Мати інколи могла мене вдарити, оскільки вона мала запальну вдачу, а це означає, що вона сердилася швидше, ніж інші люди, і частіше кричала. Але Батько має спокійнішу вдачу, а це означає, що він не так швидко сердиться й не так часто кричить. Тому я зовсім не очікував, що він так мене схопить.

Мені не подобається, коли люди мене хапають. А також мені не подобається, коли трапляється щось неочікуване. Тож я його вдарив так само, як ударив поліцейського, коли той схопив мене за руку й підняв на ноги. Але Батько не відпустив мене й став кричати. Тож я знову його вдарив. І я не пам’ятаю, що робив потім.

На короткий період часу в мене відібрало пам’ять. Я знаю, що він був коротким, оскільки потім звірився з годинником. Було схоже на те, що мене вимкнули, а потім знову ввімкнули. А коли мене знову ввімкнули, то я сидів на килимі, притулившись спиною до стіни, на моїй правій руці була кров, а щока боліла. Батько стояв на килимі переді мною на відстані одного метра, дивився на мене й досі тримав мою книжку в правій руці, але тепер вона була перегнута навпіл, і кутики зовсім обтріпалися, і на його шиї була велика подряпина, а рукав сорочки з зеленими й блакитними квадратиками сильно порвався, і Батько важко дихав.

Приблизно за хвилину він повернувся до мене спиною й пішов на кухню. Там він відчинив двері з чорного ходу й вийшов надвір у сад. Я почув, як він підняв кришку сміттєвого бака, кинув щось у нього й з грюкотом опустив кришку.