— …за описом, Ешлі Локлен провів через Дубай Інтернешенал начальник охорони Фахад Ель Мур, — зачитала Андреа.

У сповільненому темпі відтворили короткий запис із мобільного.

— А тут ми можемо чітко побачити, як детектив Вульф і Ешлі Локлен проїжджають через Перший термінал аеропорту Ґлазґо.

— Ми все це знаємо, — сказав Фінлі.

— Зачекай, — випалила Ваніта.

На екрані знову з’явилася Андреа.

— Із джерела, близького до розслідування, нам стало достеменно відомо, що місіс Локлен була свідком у судовому слуханні «Палія» і пов’язана з іншими жертвами вбивств «Ляльки». Також цей інформатор підтвердив причетність детектива Вульфа до операції з вивезення Ешлі Локлен із країни.

— Розумна дівчинка, — посміхнувся Фінлі.

— Перепрошую? — фиркнула Ваніта.

— Емілі. Вона не розповіла нічого важливого, але досить для того, щоб довести, що саме ця Ешлі Локлен і є ціллю вбивці. Тепер йому немає сенсу здійснювати ще один замах на маленьку дівчинку чи будь-яку іншу Ешлі Локлен. Вона розповіла світові лише те, що вбивця впіймає облизня.

— Вона розповіла світу лише те, що міська поліція Лондона така безнадійна, що в цієї жінки шанси вижити значно вищі, якщо вона буде сама по собі, аніж якщо дозволить нам захистити її, — сказала Ваніта.

— Вона рятувала життя.

— Але якою ціною?

У кабінеті Ваніти задзвонив телефон. Вона вилаялася, а потім вийшла, покликавши Сіммонса за собою, ніби пса. Сіммонс вагався і глянув Фінлі у вічі.

— Терренсе! — знову вигукнула вона, і Фінлі з відразою спостерігав, як той заквапився за нею.

— Підлабузництво перед начальством, — пробурмотів він собі під ніс.

Едмундс відійшов убік, пропускаючи Сіммонса, а потім зайшов до конференц-зали. Він мовчки розпакував свою сумку, не виявляючи жодного інтересу до випуску новин, оскільки вже повністю обговорив це питання з Бакстер.

— То виходить, це Вульф? — запитав Фінлі.

Едмундс похмуро кивнув і запропонував йому переглянути папку, яку щойно дістав із сумки, однак Фінлі відмовився.

— Я вірю тобі, — сказав він, а потім знову перемкнув увагу на телевізор.

— Якщо дозволите, а ви не дуже-то і здивовані, — сказав Едмундс.

— Коли ти так довго в цьому, як я, то перестаєш чому-небудь дивуватися. Це просто засмучує тебе. Якщо я чогось і навчився, так це того, що коли ти штовхаєш когось уперед, зрештою, він почне штовхатися у відповідь.

— Ви не намагатиметеся виправдати дії Вульфа?

— Звісно ж, ні. Але за всі ці роки я бачив так багато «хороших» людей, у тому чи іншому значенні, які робили жахливі речі один із одним: чоловіки душили невірних дружин, брати захищали сестер від ображених хлопців, що зрештою-таки зрозумів…

— Зрозумів, що?

— Що не існує «хороших» людей. Є лише ті, кого ще не притиснули так сильно, і ті, хто це пережив.

— Із ваших слів не схоже, щоб ви хотіли, щоб Вульфа впіймали.

— Ми мусимо. Дехто з цих людей не заслуговував того, що з ними трапилося.

— І на вашу думку, дехто-таки заслуговував?

— Ага, дехто, так. Не переймайся, хлопче. Я хочу впіймати його більше за тебе, тому що більше за будь-кого з вас не хочу, щоб йому зашкодили.

Едмундс дуже здивувався, коли до конференц-зали повернулися спантеличені Ваніта та Сіммонс і зайняли свої місця. Він передав кожному з них портрет вбивці, який же сам і склав.

— У нас збігає час, — сказав він, — тож я зібрав докупи все, що нам відомо про вбивцю, додавши певні обґрунтовані припущення, щоб звузити пошук: чоловік зростом від шести футів до шести футів і чотирьох дюймів, одинадцятий розмір взуття, стандартна армійська підготовка, солдат або був ним. Дуже розумний і постійно випробовує свій розум, щоб потішити власне еgо. Емоційно відчужений, не цінує людського життя, схильний кидати виклики та хоче, щоб його випробовували. Йому нудно, тож, імовірніше за все, він уже не солдат. Уся ця вистава свідчить про те, що він насолоджується тим, що відбувається. Він може бути одинаком, невдахою, неодруженим, мати постійне житло. Зважаючи на лондонські ціни, ставлю на квартиру-студію в не найкращому районі.

Люди, які йдуть в армію лише тому, що їм подобається вбивати, схильні ставати відомими, і їх звільняють без відзнак після того, як вони зроблять щось жахливе, або їх запідозрять у цьому. Оскільки його відбитків у системі немає, його, вочевидь, лише запідозрили в чомусь, хоча ми все одно не можемо виключати поранених.

— Дуже багато здогадок, — сказав Сіммонс.

— Обґрунтованих здогадок, і з цього можна почати, — без докорів сумління промовив Едмундс. — Нам потрібно скласти перелік тих, хто підходить під опис і кого звільнили зі служби перед першою архівною справою у 2008 році.

— І знову чудова робота, детективе, — сказала Ваніта.

— З вашого дозволу, я б хотів продовжити працювати з речовими доказами разом із детективом Шоу. І ще значно допомогло б, якби детектив Сіммонс почав складати перелік прізвищ для мене.

Сіммонс не оцінив того, що їхній новачок доручив йому роботу, і вже збирався щось сказати, коли заговорила Ваніта.

— Усе, що тобі знадобиться, — сказала вона йому. — Припускаю, що в такому разі детектив Бакстер шукатиме Вульфа?

— До опівночі Бакстер не відійде від дівчинки, і всі накази, погрози та благання не змусять її передумати. Більше вас не затримуватиму, — сказав Едмундс.

Фінлі та Сіммонс обмінялися спантеличеними поглядами. Тепер він віддає накази й заступнику комісара?

— Убивця систематично, з кожним убивством підходить все ближче. Він планує закінчити все особисто. Якщо ми знайдемо його, то знайдемо й Вульфа.

Нараду було закінчено. Ваніта і Сіммонс знову попрямували до кабінету заступника комісара, поки Едмундс затримався, щоб поговорити з Фінлі наодинці. Він зачинив двері до конференц-зали, а потім завагався, не впевнений, як найкраще підійти до незвичної теми.

— Фінлі… дивне запитання.

— Ну? — промовив Фінлі, глянувши на зачинені двері.

— Ви із Сіммонсом учора дещо обговорювали.

— Тобі варто бути трохи конкретнішим, — засміявся Фінлі.

— Фаустівський, — сказав Едмундс. — Я все думав, що б це мало означати.

— Чесно, я ледь пам’ятаю, про що була ця нарада.

З’явився записник.

— Ми обговорювали жертв, а потім ти сказав: «схоже на перелік фанатів Вульфа, якби в ньому не було його самого», а потім Сіммонс сказав: «Наче Фаустівський» чи щось у такому роді.

Згадавши, Фінлі кивнув.

— Нічого вартісного. Дурний жарт, — сказав він.

— Будь ласка, можете пояснити?

Фінлі зітхнув і сів на місце.

— Кілька років тому у нас був період часу, коли люди сліпо присягалися у своїй невинності, попри те, що навколо них збиралася ціла купа трупів.

— Звинувачували демонів чи Диявола? — зацікавлено запитав Едмундс.

— Ага, відоме, як Фаустівське алібі, — посміхнувся Фінлі.

— І як сюди вписується щось таке?

— Повтори?

— У практичних термінах, маю на увазі.

— Практичних термінах? — спантеличено запитав Фінлі. — Хлопче, це міська легенда.

— Потіште мене.

— До чого це все?

— Це може бути важливо.

Фінлі глянув на годинник, упевнений, що в них залишилося й так небагато дорогоцінного часу.

— Гаразд. Час для розповідей: ці номери виринули нізвідки, лише звичайні номери мобільників. Ніхто не знав, кому вони належали, і ніхто так і не зміг їх відстежити. Вони оживали лише раз перед тим, як від’єднатися назавжди. Якщо людина опинялася під владою одного з цих номерів, чи була схильна так думати, вони не залишали слідів.

— Угода з Дияволом, — сказав Едмундс, захоплений історією.

— Ага, угода з «Дияволом», — глузливо всміхнувся Фінлі. — Але як і в усіх історіях з Дияволом, є пастка: щойно він виконає твоє прохання, то очікуватиме щось у відповідь…

Фінлі замовк і жестом вказав Едмундсу нахилитися ближче.

— … Твою душу! — заволав він, змушуючи Едмундса підстрибнути.

Фінлі закашлявся і бризкав слиною, сміючись над своїм знервованим колегою.