У кімнаті було холодно, повітря затхле та важке. Едмундс не хотів залишатися в цій кімнаті довше, ніж потрібно з цього боку дверей.

— Як він помер? — запитав Едмундс.

— Самогубство. Передозування. Цього не повинно було статися. Як ви можете припустити, ми перевіряємо кожну окрему пігулку, яку тут роздають. Однак і досі не можемо збагнути, як він узагалі спромігся накопичити достатньо… — вона зупинила себе, зрозумівши, що думала вголос.

— Як він виправдовував убивства? — запитав Едмундс, прокручуючи в голові найбільші та найвизначніші справи.

— Ніяк. Не прямо. Джоель вважав, що демон, можливо навіть сам Диявол, «зажадав їхні душі» задля нього самого.

— Демон?

— Ви самі запитали, — знизала плечима лікар. — Його галюцинації були всепоглинаючими. Джоель беззастережно вірив, що уклав із Дияволом угоду і що це лише справа часу, коли він прийде, щоб забрати те, що він пообіцяв йому.

— Що саме?

— Свою душу, детективе, — сказала вона, глянувши на годинник. — Фаустівське, чи як там воно?

— Фаустівське? — запитав Едмундс, намагаючись згадати, де чув цей термін раніше.

— Як у тій історії: Роберт Джонсон іде до запорошених перехресть, маючи при собі лише одяг та потерту стару гітару…

Едмундс кивнув, тепер зрозумівши посилання. Він знав, що це його мозок грався з ним, однак кілька вигорілих хрестів тепер здавалися темнішими, ніж на початку коли він зайшов.

— Чи можна побачити колишню кімнату Натана Вульфа, поки я тут? — невимушено запитав він, уже підійшовши до дверей, кваплячись піти.

Лікар була помітно здивована таким проханням.

— Я не розумію як…

— На це знадобиться лише хвилина, — наполягав Едмундс.

— Що ж, нехай, — роздратовано фиркнула вона, а потім провела його вздовж коридору та відчинила двері до іншої кімнати з білим стінами. На основних меблях були розкидані одяг та особисті речі.

— Я ж казала, ми переповнені.

Едмундс пройшов до голої стіни і почав систематично водити пальцями поверх свіжої білої фарби.

Лікарю стало не по собі.

— Я можу запитати, що ви шукаєте?

— Те, що ви не могли просто зітерти, — пробурмотів Едмундс.

Він виліз на ліжко, щоб оглянути віддалену стіну.

— Ми складаємо детальний звіт про пошкодження, щойно кімната звільняється. Якби щось залишилося, ми б знали.

Едмундс із гуркотом відсунув ліжко й нагнувся, щоб оглянути простір позаду в пошуках невидимих слідів Вульфа. Його пальці зупинилися на низці зазубрин на рамі ліжка.

— Ручку? — сказав він, відмовляючись відвертатися, адже боявся втратити їх.

Лікар квапливо передала йому стесаного олівця з кишені сорочки.

Едмундс схопив його та почав шалено щось писати.

— Перепрошую, детективе!

Повільно, нізвідки з’являлися темні обриси: букви, слова. Нарешті, він випустив олівця, сів на край ліжка і витягнув телефон.

— Що там? — стурбовано запитала жінка.

— Вам потрібно знайти, куди перевести цього пацієнта.

— Як я вже пояснювала…

Едмундс перебив її:

— Тоді мені потрібно, щоб ви замкнули ці двері за собою та переконалися, що їх ніхто та ніщо не відчинить, аж до приїзду команди криміналістів. Це зрозуміло?

Вульф і Ешлі проїжджали останню милю своєї подорожі в чотири сотні миль. Відколи вони покинули «Форд Ескорт», то зупинялися лише раз для того, щоб пересісти в непомітний фургон, який Вульф залишив там минулого вечора. Він був шумним і незручним транспортним засобом, однак лише за три сотні фунтів доставив їх куди потрібно, та ще й з двадцятьма хвилинами у запасі. Вони піднялися до кімнати «Лише для здачі багажу» біля терміналу і заквапилися до головного входу аеропорту Ґлазґо.

На задньому фоні безперестанно впродовж семи годин грало радіо. Було багато обговорень про неминуче вбивство Ешлі і що букмекерські контори змусили вибачитися, адже вони почали приймати ставки на те, о котрій годині її серце зупиниться.

— Покидьки, — засміялася Ешлі, знову здивувавши Вульфа своїм хоробрим ставленням.

А ще постійно повторювали один і той же звуковий фрагмент, і Вульф здригався кожного разу, бо був змушений згадувати ту мить, коли Ендрю Форд зіткнувся із землею внизу. Ексклюзивне інтерв’ю з однією з найближчих подруг неабияк здивувало Ешлі, головним чином тому, що вона й гадки не мала, хто була та жінка. Вульф був радий почути, що програми новин намагалися заповнити ефірний час. Це означало, що поліція ще не оприлюднила того факту, що він переховувався з наступною жертвою.

Поставивши на те, що його колеги все ще не оголосили їх у розшук, Вульф говорив із начальником безпеки аеропорту лише десять хвилин тому, і, як його і просили, коли о 20.20 вони зайшли до терміналу, чоловік уже чекав їхнього прибуття.

Це був вродливий темношкірий чоловік, віком десь за сорок, одягнений у гарний костюм, а з кишені визирала перепустка, ніби ретельно підібраний аксесуар. Вульф помітив, що він завбачливо тримав біля себе двох поліціянтів, після дивного телефонного дзвінка.

— О, детективе Вульф, це і справді ви. Я не був упевнений, — сказав чоловік, міцно потискаючи руку Вульфа. — Карлос Де Коста, начальник охорони.

Де Коста розвернувся до Ешлі і простягнув руку.

— І звісно ж, місіс Локлен, — на його обличчі з’явився вираз, який мав би означати співчуття до важкого становища, в якому вона опинилася. — Чим можу вам допомогти?

— Через сімнадцять хвилин у Дубай вилітає літак, — коротко сказав Вульф. — Мені потрібно, щоб вона на нього сіла.

Якщо Де Коста таке прохання і здивувало, то він не виказав цього.

— Паспорт маєте? — запитав він у Ешлі.

Вона витягла його із сумочки й передала йому. Професійно він ретельно переглянув його, не зважаючи на обмежений час.

— Пройдіть зі мною, — сказав він.

Вони пройшли через охорону, і менше ніж за п’ять хвилин їм присвоїли один з електровізків, щоб прискорити поїздку до воріт. Роботизований жіночий голос оголосив останнє повідомлення, що посадка на рейс закінчується.

Де Коста, вочевидь звиклий до таких термінових прохань, різко звернув направо і скерував електровізок униз порожнім ескалатором. Вульфа це налякало, адже було зовсім необов’язковим, бо Де Коста по рації вже проінформував не зачиняти воріт, поки вони не дістануться туди. Здавалося, він просто насолоджувався собою.

— Через дві години після того, як ти приземлишся в Дубай, до Мельбурна вилітає літак, — пошепки промовив Вульф до Ешлі.

— Мельбурн? — шоковано запитала вона. — Такий твій план? Поїхати у відпустку?

— Ти маєш постійно рухатися.

— Хіба нам не слід повідомити Карлоса? — запитала вона, вказуючи на їхній супровід, який тепер нахилився над кермом, як герой бойовика, коли їхали по вкритій килимом підлозі.

— Ні. Я сам подзвоню, якраз перед тим, як ти приземлишся. Не хочу, щоб хтось, окрім нас, знав, куди ти летиш, — сказав Вульф. — Коли ти вийдеш із літака в Мельбурні, уже буде 5.25 ранку. Ти будеш у безпеці.

— Дякую.

— Коли дістанешся туди, прямуй відразу до посольства і скажи їм, хто ти, — Вульф тримав її ніжну руку у своїй і на тильному боці долоні написав номер мобільника. — Просто дай мені знати, коли зробиш це.

Вони під’їхали до воріт за кілька хвилин до вильоту. Де Коста пішов переговорити з персоналом, а Вульф і Ешлі в цей час зійшли з візка й дивилися одне на одного.

— Летімо разом, — сказала вона.

Вульф похитав головою.

— Не можу.

Ешлі передбачила таку відповідь. Вона підійшла ближче, притислася до нього й заплющила очі.

— Місіс Локлен, — покликав Де Коста від квиткового столу. — Нам потрібно, щоб ви зійшли на борт, зараз же.

Ешлі стримано всміхнулася Вульфу і відвернулася.

— Потім, Вульфе, — невимушено кинула вона.

— Потім, Локлен.

Щойно вона зійшла на борт, Де Коста зачинив ворота і попросив контрольну вежу дати літаку пріоритетний дозвіл злетіти. Вульф подякував йому за допомогу і попросив залишатися позаду. Він зміг би домовитися з митницею і сам. Його паспорт був у внутрішній кишені. Він навіть не був упевнений, навіщо брав його із собою. Це лише ускладнило відповідь Ешлі, коли вона наполегливо просила летіти разом із нею. Утекти від безладу, який чекав на нього в Лондоні, він ще поки міг.