Він дивився просто на неї.

Бакстер повторювала номер авто знову і знову, щоб переконатися, що запам’ятала його. Важко дихаючи, вона витягла телефон і набрала номер Фінлі.

Зі свого місця в головному офісі Едмундс чув недостойну реакцію заступника комісара на добровільне викрадення Ешлі Локлен. Ваніта затягла їх із Сіммонсом назад до конференц-зали, щоб проінформувати про останні новини. Едмундс був зайнятий роботою з архівними коробками, а Сіммонс саме займався аналізом телефонних дзвінків Вульфа за останні два роки.

— Вона впевнена, що то був Вульф? — спантеличено запитав Едмундс.

— Упевнена, — відповіла Ваніта. — Ми позначили номерні знаки найвищим ступенем пріоритетності.

— Нам потрібно тримати це при собі, — сказав Сіммонс.

— Згодна, — сказала Ваніта.

— Але громадськість може допомогти нам знайти їх. Ми й гадки не маємо, куди він її забрав, — сказав Едмундс. — Вона в небезпеці.

— Ми не знаємо цього напевно, — сказала Ваніта.

— Ні, — виправив Едмундс. — Ми ще не вибудували проти нього цілої справи, однак знаємо, що за цим стоїть саме він.

— Нам варто прокинутися, Едмундсе, — випалив Сіммонс. — Можеш собі уявити наслідки від того, що ми оголосимо на весь світ, що наш головний детектив керував усією справою? А потім ми ще й дозволили йому поїхати з його наступною жертвою!

Ваніта замислено кивнула.

— Але… — почав було Едмундс.

— Дипломатичні манери в таких ситуаціях неабияк удосконалилися, і я аж ніяк не збираюся втрачати свою роботу, аж доки ми не знатимемо напевно, поза будь-якими можливими сумнівами, що винен Вульф, — сказав йому Сіммонс. — Навіть тоді, буде час і місце, щоби з’ясувати, про які подробиці повідомити.

Едмундсу все це остогидло. Він вилетів із конференц-зали, грюкнувши дверима, від чого тріщина в скляній стіні, яку він пробив своєю головою минулого ранку, розповзлася ще більше.

— Дуже зручне виправдання. Приємно бачити, що десь тут ще є хороший керівник, — сказала Ваніта. — Можливо, коли ти викинеш із системи цих копів і грабіжників, для тебе ще лишиться хоч якась надія.

Едмундс відчинив двері до чоловічих убиралень і від розчарування штовхнув металевий кошик для сміття через викладену плиткою підлогу. Йому одночасно хотілося й сміятися, і плакати: як же іронічно було те, що Вульфа захищав канцелярський бюрократизм, який дбав лише про власні інтереси та прикривання власного заду, що взагалі-то й привело їх до всієї цієї ситуації, якої можна було уникнути. Якщо він хотів мати хоча б шанс реалізувати свої неймовірні здогадки, то мав знайти беззаперечні докази провини Вульфа. Він мусив влізти йому в голову до того, які він почне замітати сліди, до того, як почне ясно мислити. Едмундс мусив знайти його слабке місце.

Бакстер і Фінлі прибули до служби Сауф Мімс на околицях міста. Телефон Ешлі показав, що вона повідомляла Вульфу про їхнє місцезнаходження на кожному кроці їхньої поїздки. У єдиному вхідному повідомленні від Вульфа було просто:

«Я тут. Біжи».

Вони повернулися до квартири Ешлі в пошуках будь-якої підказки, куди вони попрямували, однак вийшли звідти з порожніми руками, хоча дорогою до Нового Скотленд-Ярда їм подзвонили. Компанія примусового паркування, яка виконувала свою роботу, зв’язалася з поліцією, коли їхня автоматична камера розпізнавання номерів повідомила про реєстрацію розшукуваного авто.

Старий «Форд Ескорт» залишили незамкненим і фактично з порожнім паливним баком, а це свідчило про те, що Вульф не збирався за ним повертатися. Від записів камер спостереження теж було мало користі. Згідно з їхніми записами Вульф і Ешлі залишили авто до того, як зникли з поля зору, вочевидь змінивши транспорт. Тепер Вульф випереджав їх на чотири години.

— Як, у біса, хоч щось із цього вписується в неперевершену теорію Едмундса? — запитала Бакстер, коли вони поверталися через стоянку.

— Не знаю, — сказав Фінлі.

— Ніяк. Вона сама вирішила втекти з ним, із власної згоди. Вона добровільно пересіла до іншого авто. Він намагається врятувати її, а не вбити!

— Припускаю, ми дізнаємося, коли знайдемо його.

Бакстер засміялася з наївності Фінлі.

— Проблема в тому, що ми не збираємося його шукати.

Чекаючи навпроти маленького віконця реєстратури на вході до лікарні Святої Анни, Едмундс перечитував добірку плакатів з охорони здоров’я, безсистемно прикріплених на дошку оголошень. Він із надією піднімав погляд кожного разу, коли по-буденному вбрані працівники заходили чи виходили крізь головні двері, які були під охороною. Він уже починав сумніватися у власній ідеї, не впевнений, що саме він реально очікував дізнатися ціною п’ятигодинної поїздки.

— Детективе Едмундсе? — зрештою запитала змучена жінка.

Вона провела їх усередину, а потім пройшла лабіринтом холодних коридорів, зупиняючись лише, щоб провести карткою там, де їхній шлях перекривали двері.

— Я доктор Сім, один із головних АМНР[20] тут, — сказала вона надто швидко, щоб Едмундс хоча б зміг розшифрувати незрозумілий набір літер. Вона переглянула купку паперів, які тримала в руках, і передала щось колезі у віконце. — Ви мали кілька запитань про одного з наших…

Жінка помітила когось, із ким їй терміново потрібно було поговорити.

— Перепрошую.

Вибігши з кабінету до коридору, вона залишила Едмундса стовбичити біля кімнати відпочинку. Як джентльмен, він відчинив двері для старшої жінки, яка тинялася без діла й навіть не подякувала, пройшовши всередину. Більшість людей у кімнаті сиділи навколо телевізора, який волав надзвичайно гучно. Чоловік розгнівано кинув ракетку для настільного тенісу через усю кімнату, а ще один читав біля вікна.

— Детективе! — покликала засапана жінка з коридору.

Едмундс відпустив двері, щоб вони зачинилися, і пішов за лікарем.

— Дорогою до мого кабінету зупинімося біля житлового крила, — сказала вона, — а потім я відкопаю для вас папери Джоеля.

Едмундс зупинився.

— Джоеля?

— Джоель Шепард, — нетерпляче сказала вона, уже потім зрозумівши, що Едмундс навіть не згадував, якого пацієнта хотів з нею обговорити.

— Джоель Шепард? — повторив собі Едмундс.

Він згадав ім’я… одна з архівних справ… одна зі списку Вульфа. Він відклав її, як таку, що не стосувалася розслідування.

— Вибачте, — сказала схвильована жінка, потираючи втомлені очі. — Я припустила, що ви тут через його смерть.

— Ні, ні, — швидко сказав Едмундс. — Я не дуже зрозуміло висловився, адже так? Розкажіть мені про Джоеля Шепарда.

Лікар була надто виснажена, щоб помітити очевидну зміну поглядів Едмундса.

— Джоель був дуже неспокійним молодиком… хоча й милим, загалом.

Едмундс витягнув записник.

— Він страждав від деформальної параної, шизофренічної поведінки та яскравих галюцинацій, — пояснила вона, відмикаючи двері до колишньої кімнати Джоеля. — Але зважаючи на його минуле, нічого з цього не мало б надто дивувати.

— Нагадайте мені, якщо ваша ласка, — сказав Едмундс.

Лікар зітхнула.

— Сестра Джоеля померла… Її жорстоко вбили. Він, у свою чергу, безжально убив людей, відповідальних за це. Зло породжує зло.

Кімната була незайнята. Стіни були вибілені, хоча моторошні тіні темних хрестів пробивалися крізь недоторканну поверхню фарби. Під їхніми ногами на підлозі були розкидані цитати з Біблії, а двері зсередини були вкриті глибокими подряпинами.

— Часом не вдається ось так от просто згребти всі речі, які наші неспокійні пацієнти залишають після себе, — сумно сказала лікар. — Ми переповнені, однак мусимо залишати цю кімнату порожньою, тому що вочевидь не зможемо поселити тут когось іншого.