— Ти мав сказати щось, — її голос був повільним, а пістолет усе важчав і опускався.

Рука похитнулася, коли вона боролася із собою, щоби втримати вагу.

— Ти міг прийти до мене.

— Як я міг? Як я міг сказати тобі, що це моїх рук справа? — з кожним словом Вульф виглядав ще гірше, аніж на тому славнозвісному фото з Елізабет Тейт. — Я зробив це з тими людьми, нашими друзями, — здавалося, його нудило від калюжі крові, в якій сиділа Бакстер. — Що я зробив це з тобою?

По щоці Бакстер скотилася самотня сльоза. У неї не було сил приховувати це від нього, і вона дозволила їй упасти на закривавлену підлогу.

— Мене відсторонили від справи, — сказав Вульф, — можливо, підозрювали. Я думав, що буду корисним для команди, і я знав, що можу його знайти, — сказав він, вказуючи на Массе, — я вже зробив основну роботу.

— Я хочу тобі вірити… але… але…

Тіло Бакстер зрештою здалося. Пістолет випав з руки їй на коліна, і вона сповзла вбік.

З Великої зали долинали крики, які відбивалися від стін, коли наближався невидимий ворог. Вульф спрагло поглянув на двері за трибуною для свідків, знаючи, що майбутнє ув’язнення зламає його, а шлях до втечі ніхто не охороняв…

Він обережно опустив голову Бакстер на підлогу і підсунув зім’яте пальто Массе їй під ноги, щоб підняти їх вище виснаженого серця. Несподівано, коли Вульф міцніше затягував тимчасовий джгут, скрикнувши, коли в його пошкодженому плечі щось змістилося, Бакстер отямилася. Здавалося, що її нога може вибухнути, коли вона почала повільно пульсувати в унісон з її нерішучим серцем. Вульф став навколішки біля неї, підтримуючи тиск над раною.

— Ні, — заскиглила Бакстер, намагаючись відштовхнути його, щоб спробувати сісти.

— Лежи спокійно, — наказав він їй.

Він обережно вклав її на підлогу.

— Ти знепритомніла.

Знадобився якийсь час, щоб вона усвідомила його слова. Вона роззиралася навколо, намагаючись зрозуміти, де знаходилася. Нерухомим залишався лише пістолет біля її голови. На подивування Вульфа, вона відгородилася від нього невпевненою рукою. Він підтримав її, стиснувши громіздкими руками так обережно, як тільки міг, до клацання приєдналося відчуття холодного металу на його зап’ястку.

— Тебе заарештовано, — прошепотіла Бакстер.

Він автоматично потягнув руку і зрозумів, що рука Бакстер потягнулася теж, вільно звисаючи нижче. Він ніжно посміхнувся, не надто здивований, що вона відмовлялася відпустити його, коли її день перервала загроза смерті. Він сів поруч із нею, продовжуючи притискати місце кровотечі обома руками.

— Лист… — почала було Бакстер. Попри все, що трапилося, вона відчувала, що мусила все пояснити.

— Тепер це неважливо.

— Ми з Андреа так хвилювалися про тебе. Ми намагалися допомогти.

На іншому боці кімнати Массе вигукнув гортанним ревом, а потім його напружене дихання зупинилося. Бакстер стривожено глянула на нього, а на обличчі Вульфа промайнуло сподівання.

За кілька секунд Массе голосно бризнув слиною, і дихання відновилося.

— От же лайно, — прошепотів Вульф.

Бакстер несхвально глянула на нього.

— Про що ти тільки думала, коли прийшла сюди сама? — запитав Вульф.

У його голосі була суміш турботи, гніву та лише натяк на захоплення.

— Намагалася врятувати тебе, — прошепотіла Бакстер. — Думала, що можу переконати тебе до того, як ти накладеш на себе руки.

— І чим це обернулося для тебе?

— Не надто добре, — усміхнулася вона.

Відколи Бакстер лягла, то трохи зміцніла.

— Чисто! — відлунням відбився грубий голос у Великій залі.

Вона відчувала тупіт черевиків по підлозі і бачила, як Вульф нетерпляче дивиться на відчинені двері.

— Ми тут! — вигукнув він.

Бакстер спало на думку, що він навіть не спробував виправдати свої дії, так само як і не намагався переконати її відпустити його, і не просив підтримати якусь вигадану історію, щоб підтвердити його невинність. Уперше в його житті він насправді взяв на себе відповідальність, замість того, щоб шукати якогось виходу.

— Сюди! — знову вигукнув він.

Бакстер ще раз узяла його за руку, от тільки тепер цього вона й хотіла.

— Ти не кинув мене, — сказала вона, посміхнувшись.

— Мало не кинув, — посміхнувся він.

— Але таки ж не зробив цього. Я знала, що не зробиш.

Вульф відчув, як метал зісковзнув із його зап’ястка. Він розгублено глянув на вільні руки.

— Іди, — прошепотіла Бакстер.

Він навіть не намагався рухатися і досі однією рукою міцно притискав її ногу.

Тупіт черевиків більше нагадував швидкісний потяг.

— Іди! — наказала вона, піднімаючи себе над підлогою. — Вульфе, прошу!

— Я тебе не кину.

— Ти мене не кидаєш, — у відчаї запевнила його Бакстер, відчуваючи, що ось-ось знову втратить свідомість. — Допомога вже тут.

Вульф хотів було заперечити.

Тупіт гучнішав, викривлений тріск рацій та дзвін металу по металу ставав чіткішим.

— Немає часу! Просто йди! — благала Бакстер, відштовхуючи його від себе з тією незначною силою, яка в неї залишалася.

Вульф виглядав дезорієнтованим, але схопив із підлоги пальто й побіг до маленьких дверей за трибуною для свідків. На якусь мить він зупинився й озирнувся на неї. У його блакитних очах не залишилося ані сліду того чудовиська, яке на її очах шматувало Массе.

А потім він пішов.

Вона глянула на Массе, сумніваючись, що той виживе, а потім згадала, що їй потрібно сховати пістолет. Вона потягнулася вправо, але пальцями намацала лише жорстку підлогу. Зі значними зусиллями вона повернула голову і побачила, що він зник.

— Покидьок! — посміхнулася вона до себе.

Коли гурт поліціянтів у чорному увірвався до кімнати, Бакстер високо підняла руки, тримаючи посвідчення над головою.

Вульф ішов знайомими коридорами подалі від звуків обшуку. Перед тим, як вийти через перший пожежний вихід, Вульф застібнув пальто Массе, щоб приховати закривавлену сорочку, й одягнув окуляри. Навколо нього заволали сирени, але він знав, що для будь-кого на вулиці неможливо почути їх у хаосі перед будівлею.

Краплі дощу барабанили й далі, додаючи різноманітним яскравим авто спеціальних служб додаткового блиску. На іншому боці вулиці зібралися преса і зростаючий натовп допитливих зівак, які штовхалися там за місце, намагаючись хоч одним оком підглянути, на що там дивляться всі інші.

Вульф спокійно пройшов безлюдною вулицею між будівлями та поліційною загорожею, коли мимо пробігли двоє парамедиків. Він змахнув своїм посвідченням у загальному напрямку молодому поліціянту, який був надто зайнятий, стримуючи репортерів. Коли він пройшов під поліційною стрічкою, то поглянув на скульптуру Феміди, яка спостерігала з даху, завжди хитаючись на межі, а потім почав продиратися крізь натовп людей, схованих під темними парасольками.

Коли дощ посилився, він накинув на голову каптур довгого чорного пальта і пішов крізь натовп, відчуваючи, як люди проштовхуються повз нього, переступаючи через тих, хто так байдуже перекривав їм шлях та ігноруючи їхні дошкульні погляди, адже ніхто з них не знав, що серед них є чудовисько…

Вовк у овечій шкурі.