Попри чіткі вказівки для загалу глядачів, вони завалили операторів сотнями дзвінків з інформацією про Массе, датованою аж від 2007 року. Бакстер доручили перевіряти оновлення кожні десять хвилин і підтримувати зв’язок із командою, яка контролювала камери спостереження по всьому місту. Чим більше проходило часу, тим більше вона занепадала духом.

— Та чи ці люди геть не слухають! — вигукнула вона, зім’явши останню роздруківку. — Чому я маю розбиратися, чи був він у біса в «Сейнсберрі» п’ять років тому, чи ні? Мені потрібно знати, де він зараз!

Фінлі не посмів промовити ані слова. На комп’ютері Бакстер пролунав сигнал.

— Просто прекрасно, ось іще прийшло.

Сковзнувши знов у своє крісло, Бакстер відкрила лист із кол-центру. Вона переглянула низку невідповідних дат, аж доки не натрапила на час 11.05 сьогоднішнього ранку. Вона провела пальцем по екрану, щоб прочитати решту деталей. Повідомлення було від інвестиційного банкіра, який відразу ж видався Бакстер надійнішим свідком, аніж психи та безхатьки під кайфом, дзвінки від яких становили дві третини від загальної кількості інформації, яка зараз надходила.

Місцеперебування: Ладґейт Гіл.

Бакстер підвелася і пробігла повз Фінлі ще до того, як він навіть не встиг її запитати, що вона знайшла. Вона рвонула сходами до контрольної кімнати Центральної криміналістичної команди із зображень.

Порівняно з досвідом Вульфа у справі Халіда, йому було дивно спостерігати за таким розслабленим та цивілізованим слуханням. Він зрозумів, що підсудного звинувачували у ненавмисному, а не зумисному вбивстві. Розгляд справи тривав третій день не для того, щоб довести провину чоловіка, а лише, щоб вирішити, як сильно він винен.

Через дев’яносто хвилин розгляду справи, двоє людей позаду Вульфа вийшли, потурбувавши всіх у судовій залі внизу, коли двері гучно зачинилися за ними. Щойно представник захисту почав свою промову, як раптом десь неподалік увімкнулася перша пожежна сирена. Одна за одною повмикалися й інші, волаючий сигнал наближався до тихої судової зали, немовби хвиля, аж доки не заповнив її остаточно.

— Ні, ні, ні! Геть! — вигукнув той самий наглядач, який і вранці виштовхав Бакстер.

— Ладґейт Гіл, 11.05, — задихаючись, промовила вона.

Працівник за контрольною панеллю глянув на нього, чекаючи вказівок. Коли наглядач неохоче кивнув, чоловік перемкнув екрани на поточне зображення з найближчих камер спостереження, щоб отримати доступ до записів.

— Зачекайте! — вигукнула Бакстер. — Зачекайте! Що відбувається?

На екрані з’явився натовп людей, які безцільно збиралися навколо. Більшість були одягнуті в гарні костюми, а на одній із жінок була навіть чорна мантія та перука. Працівник квапливо перемкнувся на інший комп’ютер.

— Пожежна тривога у Центральному карному суді, — прочитав він.

Бакстер відвела погляд і вибігла з кімнати, не сказавши ні слова. Чоловік за комп’ютером спантеличено глянув на свого наглядача.

— А мені продовжувати… чи ні? — ввічливо запитав він.

Бакстер бігла сходами нагору, але сповільнилася, коли досягла дверей офіса. Вона спокійно підійшла до столу Фінлі і присіла, щоб поговорити з ним наодинці.

— Я знаю, де Вульф, — прошепотіла вона.

— Чудово! — сказав Фінлі, дивуючись, що вони розмовляють про це пошепки.

— Він у Олд Бейлі. Вони обоє. Усе стає на свої місця.

— Чи не вважаєш, що варто сказати про це комусь, важливішому за мене?

— Ми обоє знаємо, що трапиться, якщо я комусь скажу. Вульф і Массе в одній будівлі разом. Вони відправлять туди всіх озброєних поліціянтів Лондона.

— Так і має бути, — сказав Фінлі, уже відчуваючи, до чого вона хилить.

— Гадаєш, Вульф дозволить комусь знову замкнути себе?

Фінлі зітхнув.

— Я думаю про те саме, — сказала Бакстер.

— Тож?

— Тож нам потрібно дістатися туди першими. Нам потрібно поговорити з ним.

Фінлі зітхнув навіть ще важче.

— Вибач, подруго, я цього не робитиму.

— Що?

— Емілі, я… Ти ж знаєш, я не хочу, аби щось трапилося з Натаном, але він зробив свій вибір. Мені потрібно думати про пенсію… та Меґґі. Я не можу цим ризикувати.

Бакстер виглядала ображеною.

— І якщо ти думаєш, що я відпущу тебе туди одну…

— Я поїду.

— Ні.

— Мені потрібно лише кілька хвилин із ним, а потім я викличу підтримку, присягаюся.

Фінлі якийсь час це обмірковував.

— Я викличу, — сказав він.

Здавалося, Бакстер була у відчаї.

— … за п’ятнадцять хвилин, — додав він.

Бакстер посміхнулася.

— Мені потрібно півгодини.

— Даю тобі двадцять хвилин. Будь обережною.

Бакстер чмокнула його в щоку і згребла зі столу сумку. Фінлі стало не по собі, коли він встановлював на своєму годиннику таймер відліку. Він бачив, як Бакстер пройшла повз кабінет Ваніти, а потім вибігла, щойно дійшовши до дверей.

Поки люди внизу організовано збирали свої речі й евакуювалися, Вульф залишався сидіти. Чоловік на лаві підсудних відчував спокусу скористатися шансом, однак був надто нерішучий, і двоє охоронців квапливо забігли всередину, щоб вивести його. Після того, як неуважний адвокат повернувся за своїм забутим лептопом, Вульф залишився сам у відомій судовій залі. Навіть попри сирени він чув, як грюкали двері і як людей виводили до найближчого виходу.

Хотів би він, щоб це була тільки пожежа, проте підозрював, що це було дещо значно небезпечніше.

Сирени різко обірвалися, одначе в повітрі залишилося їхнє примарне відлуння, яке безкінечно відбивалося під склепінчастою стелею Великої зали. Коли дзвін у вухах Вульфа затих і судова зала повернулася до відповідної тиші, її порушив новий звук: невпевнені кроки, які наближалися до дверей. Вульф залишався сидіти на балконі. Він силкувався заспокоїти дихання і стиснув кулаки так, що кісточки аж побіліли.

Нечітка пам’ять виокремила недоречний спогад: яскраве світло над головою в довжелезному коридорі, приголомшливий дзвінок телефону, хтось відповів: пацієнт? Медсестра? Він заледве пам’ятав, як вони піднесли трубку до вуха. Йому хотілося покликати їх, застерегти, не дивлячись на те, що й сам покладався на щось нераціональне, хай навіть лише на мить.

Такий же страх охопив його і зараз.

Вульф усвідомив, що напружено прислухався до неквапливих кроків, які все гучнішали, й аж підстрибнув, коли з приголомшливим гуркотом старі двері вдарилися об раму.

Десь немов під ним скрипнули завіси, а потім він відчув вібрацію, коли двері, хитнувшись, зачинилися. Вульф дивився на порожню кімнату широко розплющеними очима, а потім знову почулися кроки й з-під балкона з’явилася кремезна постать, одягнена в усе чорне. Голову накривав глибокий каптур довгого чорного пальта. У такому вразливому стані уява Вульфа стала безмежною: йому здавалося, що то сам Янгол-охоронець звільнився з головного входу до будівлі, під зливою каміння й пилу, щоб здійснити над ним суд.

— Мушу визнати… — почав Массе.

Кожний склад звучав так, немов його видирали з нього. Коли він випльовував викривлені слова в кімнату, під штучним світлом блискотіли бризки слини. Здавалося, наче він забув, як розмовляти.

— …Що я дуже вражений тим, що ти залишився.

Він пройшов поміж лавками, пробігшись надзвичайно блідими пальцями по відполірованій поверхні та кількох речах, забутих під час евакуації. Вульфу стало не по собі від того, що Массе не дивився на нього, бо це означало, що чоловік точно знав, де він. Вульф почав непокоїтися, що був точно там, де й хотів Массе.