— А чому, — прошепотіла вона, не дивлячись на мене, — твій батько далі тримає цей будинок? Чому він доглядає його отак?

— Тому що…

— Якщо сюди ходила твоя мати, якщо тут вона зраджувала його, то чому, Шоне? Геть незрозуміло.

— Не знаю, — сказав я. Я й сам не розумів, але ніколи не питав його про це. Ми не говоримо про це.

— І цей чоловік, цей коханець: чому ніхто не знає його імені? Чому ніхто ніколи не бачив його?

— Ніхто? Просто тому, що я не бачив його, Нел…

— Нікі Сейдж сказала мені, що ніхто не знав, що то був за чоловік.

— Нікі? — Я не стримав сміх. — Ти говорила з Нікі? Ти слухаєш Нікі?

— А чому ніхто їй не вірить? — крикнула вона на мене. — Бо вона стара? Бо вона некрасива?

— Бо вона божевільна.

— Так, — пробурмотіла вона. — Усіх сук записують у божевільні.

— Ну, Нел! Вона ж шахрайка! Вона твердить, що розмовляє з мертвими.

— Так. — Її пальці глибше вчепилися у землю. — Так, вона шахрайка, але це зовсім не означає, що все, що виходить з її рота, — брехня. Ти будеш здивований, Шоне, скільки з того, що вона каже, звучить правдоподібно.

— Вона добре читає людей, Нел, у неї добре працює здогадка. А з тобою їй навіть і здогадок не потрібно. Вона знає, чого ти хочеш від неї, вона знає, що ти хочеш почути.

Вона замовкла. Її пальці перестали рухатися, а потім вона прошепотіла, просичала:

— Чому Нікі мала вважати, ніби мені хочеться почути, що твою матір убито?

Місця для почуття провини не було. Усе було зайнято полегшенням, горем, дивним відчуттям легкості — це як коли прокинешся від страхіття й розумієш, що це був сон. А це — це навіть не те — кошмар все одно тривав. Мами все одно не повернути. Але принаймні вона не вирішила піти сама. Вона не залишала мене зі своєї волі. Хтось забрав її — і це вже було щось, бо це означало, що я можу щось зробити для неї і для себе. Я можу зробити все, що потрібно, аби Гелен Таунсенд не викрутилася і заплатила за це.

Я бігла понад берегом з маминим браслетом у руці. Мені стало страшно, що я його впущу, раптом він впаде зі скелі в море. Я хотіла покласти його в рот для безпеки, як крокодили — своїх малят.

Бігти стежкою здавалося небезпечно, тому що я могла впасти, але водночас і безпечно — далеко видно на всі боки, так що я знала, що ніхто за мною не женеться. Звичайно, не женеться. Ніхто не доганяє.

Ніхто не біг до мене — ні щоб зловити, ні щоб допомогти. І в мене не було телефона, і я взагалі ніхріна собі не уявляла, чи він у будинку Марка, чи в його машині, чи то він його викинув кудись, а питати його зараз не випадало, чи не так?

У мені не було місця для почуття провини. Я мала зосередитися. До кого звернутися? Хто мені допоможе?

Оддалік попереду видніли якісь будівлі, і я побігла швидше, з усієї сили. Я дозволю собі уявити, що хтось знатиме, що робити, що хтось матиме всі відповіді.

Мій телефон загудів у футлярчику, різко повертаючи мене до дійсності.

— Шоне! — Це була Ерін. — Де ви?

— Їду до узбережжя. А ви де? Може, Луїза має що сказати?

Запала довга мовчанка, така довга, аж мені здалося, що вона мене не почула.

— Луїза нічого не знає про Ліну?

— Е-е… ні, — голос у неї був не дуже впевнений.

— Що відбувається?

— Слухайте, мені потрібно поговорити з вами, але не по телефону…

— Що? Це Ліна? Скажіть мені зараз, Ерін, не тягніть.

— Це не терміново. Це не Ліна. Це…

— Ради Бога, якщо це не терміново, то навіщо ж мені дзвонити?

— Мені треба поговорити з вами, щойно повернетеся до Бекфорда, — сказала вона. Її голос звучав холодно й сердито. — Ви розумієте?

Вона обірвала зв’язок.

Злива закінчувалася, я збільшив швидкість, поїхав звивистими вузькими дорогами, облямованими високим живоплотом. У мене знову виникло оте запаморочливе відчуття, як коли розганяєшся на американських гірках, я п’янів від адреналіну. Я пролетів крізь вузьку кам’яну арку й далі схилом, а потім знову вгору, дорога піднялася на верхівку пагорба — і ось воно: маленька гавань, рибальські човни й коливання нетерплячого припливу.

У селі стояла тиша, мабуть, через негоду. Отже, ось він, Крестер. Машина сповільнилася; я навіть сам не помітив, як загальмував. Коли я заїхав на паркувальний майданчик, кілька витривалих піших туристів пройшли повз мене по калюжах, кутаючись у куртки з капюшонами, схожі на намети. Я пішов за молодою парою, яка бігла десь сховатися від дощу, і знайшов компанію пенсіонерів, котрі грілися над чашками чаю у кафе. Я показав їм фотографії Ліни та Марка, але вони не бачили їх. Вони сказали, що їх уже з півгодини тому питав про цих самих людей поліцейський у формі.

Повертаючись до машини, я пройшов коптильню, куди мати обіцяла зводити мене на хліб з оселедцем. Я намагався уявити її обличчя, як я іноді робив, але в мене нічого не виходило. Мабуть, я хотів сказати їй щось хороше, загладити свою провину, що я не хотів сюди їхати. Я хотів відчути біль, її біль — тепер уже мій. Але пам’ять була занадто скаламучена.

Я проїхав із півмилі до Гоуїка. Будинок було досить легко знайти — він був один такий, притулився на самій кручі над морем. Як і було сказано, червоний «воксголл» стояв там. Його багажник був відкритий.

Коли я виліз із машини, ноги в мене підкошувалися від страху; підійшов один із констеблів, виклав мені новини: де вони шукали, що знайшли. Вони розмовляли з береговою охороною.

— Море досить бурхливе, тож якщо хтось з них упав туди, то його швидко може занести на далеку відстань, — сказав він. — Звичайно, ми не знаємо, коли вони сюди потрапили і…

Він підвів мене до машини, і я зазирнув у багажник.

— Ось, бачите, — сказав він, — схоже, хтось був там. — Він показав на сліди крові на килимі, на задньому вікні. Пасмо волосся потрапило в замок — таке саме, як на кухні.

Він показав мені решту місця події: кров на столі в саду, на стіні, на іржавому цвяху. Я не зміг її врятувати, як і свою матір. Ні — її матір. Я підвів її, як підвів її матір. Я відчував, що мене знову заносить, наче я відключаюся, а потім:

— Сер! У нас дзвінок. Власник магазину в сусідньому селі на узбережжі. Каже, що в нього сидить дівчина: промокла й трохи побита, не знає, де вона, попросила його зателефонувати в поліцію.

Біля магазину була лавка, і вона сиділа на ній, закинувши голову, заплющивши очі. Вона була загорнута в темно-зелену куртку, завелику для неї. Коли машина під’їхала, вона розплющила очі.

— Ліно! — Я вискочив з машини й побіг до неї. — Ліно!

Її обличчя було примарно-біле, крім яскравої плями крові на щоці. Вона не сказала нічого, просто зіщулилася на лавці, ніби не впізнала мене, ніби не мала ні найменшого уявлення, хто я.

— Ліно, це я. Ліно! Усе нормально, це я.

Вираз її обличчя не змінився, коли я простягнув руку до неї, вона відсахнулася ще далі — я зрозумів: щось негаразд. Вона добре бачила мене, вона не була в шоковому стані, вона знала, хто я. Вона знала, хто я, і боялася мене.

Раптом у її рисах промайнуло щось різке — такий погляд я бачив одного разу на обличчі своєї матері, а іншого разу — на обличчі поліцейської Джинні, коли вона відвела мене додому. Не просто страх, але щось іще. Страх і нерозуміння, страх і жах. Це нагадало мені про той погляд, яким я іноді дивився на себе, якщо робив помилку: зустрічався поглядом із собою у дзеркалі.

Коли Нікі пішла, я піднялася до твоєї спальні. На твоєму ліжку не було постелі, так що я пішла до твоєї шафи й витягла твоє пальто, кашемірове, кольору карамелі, таке м’яке й розкішне, про яке я навіть не мріяла. Я загорнулася в нього, але все одно мені було холодніше, ніж у воді. Я довго лежала на твоєму ліжку, занадто змерзла і втомлена, щоби поворухнутися, ніби чекала, доки кістки розігріються, кров піде по жилах, перезапуститься серце. Я чекала, що почую тебе у своїй голові, але ти мовчала.