— Шоне, — сказала вона, знімаючи пальто й накидаючи на нього. Він посинів від холоду в промоклій до нитки піжамі, його босі ноги були обліплені землею. — Що сталося?

— Мама у воді, — сказав він. — Я маю лишатися тут, його чекати.

— Кого? Батька? Де твій батько?

Шон виплутав худеньку руку з пальта й показав, і Джинні побачила Патріка, який вилазив на берег, тяжко дихаючи, схлипуючи, із перекривленим від болю обличчям.

Джинні підійшла до нього.

— Сер, я… «Швидка допомога» їде сюди, буде за чотири хвилини…

— Уже пізно, — сказав Патрік, хитаючи головою. — Я спізнився. Її не стало.

Прибули інші: парамедики, поліція, один-два старших детективи. Шон став на ноги; закутаний у пальто Джинні, як у накидку, він пригорнувся до батька.

— Не могли б ви взяти його додому? — сказав їй один з детективів. Хлопчик почав скиглити:

— Будь ласка! Не хочу. Не хочу йти!

Патрік сказав:

— Джинні, чи не могли б ви взяти його до себе? Він наляканий, і він не хоче повертатися додому.

Патрік присів у багнюці, пригорнув сина, прихилив до себе його голову, прошепотів щось йому на вухо. Уставши, хлопчик уже був спокійним і слухняним. Він дав руку Джинні й побіг поруч із нею, не озираючись.

Повернувшись до квартири, Джинні зняла з Шона все мокре. Вона загорнула його в ковдру й зробила йому тост із сиром. Шон їв тихо, обережно, нахиляючись над тарілкою, щоб не кришити. Доївши, він запитав:

— З мамою усе буде гаразд?

Джинні саме мила посуд.

— Тобі тепло, Шоне? — запитала вона.

— Нормально.

Джинні зробила чашку чаю і взяла кожному по два шматочки цукру.

— Ти не хочеш сказати мені, що сталося, Шоне? — запитала вона, і він похитав головою. — Ні? А як ви дісталися до річки? Зараз так грязько.

— Ми поїхали в машині, але я випав по дорозі, — сказав він.

— Гаразд. Тебе тато віз туди? Чи мама?

— Ми їхали всі разом, — сказав Шон.

— Усі?

Обличчя у Шона скривилося.

— Була гроза, коли я прокинувся, дуже шуміло, і були дивні звуки на кухні.

— Які дивні звуки?

— Як… як собака робить, коли йому сумно.

— Скавчить? — Шон кивнув. — Але у нас немає собаки, мені не дозволяють. Тато каже, що я не дбатиму про нього належно, і це буде просто ще одна йому робота. — Він надпив трохи чаю і витер очі. — Я не хотів бути сам у грозу. І тато посадив мене в машину.

— А мама?

Він насупився.

— Ну… Вона була в річці, і мені довелося чекати під деревами. Я не маю говорити про це.

— Що ти маєш на увазі, Шоне? Як це — не маєш говорити про це?

Він похитав головою, знизав плечима, і більше не сказав ні слова.

Гоуїк. Біля Крестера. Не так уже й серйозно повторюється історія, грається зі мною. Це недалеко від Бекфорда, трохи більше, ніж година їзди, але я ніколи там не бував. Я не ходив на пляж і до замку, не їв славнозвісного копченого оселедця при знаменитій коптильні. Це любила моя мати, вона туди хотіла. Батько ніколи не возив мене, і тепер я ніколи не їжджу туди.

Коли Трейсі сказала мені, де той будинок, куди треба їхати, я відчув якесь зворушення. Відчув себе винним. Почувався так, як коли згадую про обіцянку моєї матері щодо святкування дня народження, від якої я відмовлявся на користь Діснейленду. Якби ж то я не був таким невдячним, якби ж я сказав, що хочу поїхати з нею на пляж, до замку, може, вона б залишилася зі мною? Може, усе було б по-іншому?

Ця так і не здійснена поїздка була однією з багатьох речей, над якими я думав після того, як моя мати померла, коли все моє єство було зайняте побудовою нового світу, альтернативної реальності, в якій вона не повинна була померти. Якби ми поїхали до Крестера, якби я прибрав у кімнаті, коли мені було сказано, якби я не забруднив свій новий шкільний ранець, коли пішов на річку купатися, якби я слухав батька, не робив таке, чого йому не подобалося, так часто. Або, пізніше, я гадав: а може, навпаки, треба було не слухатися батька, можливо, я якраз мав його не послухатися й не лягати до пізньої ночі замість того, щоб іти в ліжко? Можливо, тоді я зміг би переконати її не їхати?

Жоден із моїх альтернативних сценаріїв не допоміг, і врешті, кілька років по тому, я зрозумів, що нічого не міг вдіяти. Те, чого моя мати хотіла, стосувалося не того, що мав зробити я, а того, що мав зробити хтось — чи то не зробити: їй був потрібен той, кого вона любила, чоловік, з яким вона зустрічалася таємно, чоловік, з яким вона зраджувала мого батька — їй треба було, щоб той таємничий чоловік повернувся до неї. Той чоловік був невидимим, безіменним. Він був фантомом, нашим із батьком фантомом. Він став відповіддю на запитання, дав нам деяке полегшення: це не наша вина. (Це була його, чи то її вина, їхня спільна — моєї матері-зрадниці та її коханця. Ми не могли б нічого вдіяти, вона просто не так сильно нас любила.) Він дав нам можливість уставати вранці й жити далі.

А потім з’явилася Нел.

Щойно вона прийшла в наш будинок, вона покликала мого батька. Вона хотіла поговорити з ним про смерть моєї матері. Тоді не було вдома ні його, ні мене, тож вона говорила з Гелен, яка коротко виклала їй суть. Патрік не тільки не буде говорити з вами, сказала їй Гелен, а й не буде радий такому втручанню. І Шон теж, і будь-хто з нас. Це справа особиста, сказала Гелен, і вона в минулому.

Нел не зважила на це й усе одно підійшла до тата. Його реакція заінтригувала її. Він не розізлився, як вона могла б очікувати; він не сказав їй, що йому занадто боляче говорити про це, що він не винесе повернення до цього. Він сказав, що не має чого сказати. Нічого не сталося. Ось що він сказав їй. Нічого не сталося.

Тож нарешті вона прийшла до мене. Була середина літа. Я мав зустріч у відділку в Бекфорді, і коли я вийшов, то побачив, що вона прихилилася до моєї машини. Вона була одягнена в сукню до самої землі, шкіряні сандалі на засмаглих ногах, нігті нафарбовані яскраво-блакитним лаком. Я бачив її раніше, я помітив її — вона була красива, показна. Але я ніколи ще не бачив її зблизька. Не побачивши її так, я б ніколи не зрозумів, які в неї зелені очі були, які вони незвичайні, нетутешні. Наче вона не зовсім належала до цього світу — тим більше до цього місця. Вона була наполовину екзотичною.

Нел розповіла мені, як мій батько сказав їй, що нічого не сталося, і спитала мене:

— І ви так відчуваєте теж? — Я пояснив їй: він не хотів сказати, що нічого не сталося взагалі. Він просто мав на увазі, що ми не говоримо про це, що це вже в минулому. Ми залишили це в минулому.

— Ну, звичайно, так, — сказала вона, усміхаючись мені. — І я розумію, але я працюю над цим проектом, розумієте, буде книжка, і, можливо, виставка теж, і…

— Ні, — сказав я їй. — Я маю на увазі: я знаю, що ви робите, але я — ми — не можемо туди вплутуватися. Це ганьба.

Вона трохи відсунулася, але її усмішка залишилася.

— Ганьба? Яке дивне слово у цьому випадку. Що тут такого, чому ганьба?

— Це ганьба для нас, — сказав я. — Для нього.

(«Для нас» чи «для нього» — я не пам’ятаю, що саме сказав.)

— А, — усмішка зникла з її обличчя, вона занепокоїлася, стурбувалася. — Ні. Це не … ні. Тут немає нічого ганебного, я не думаю, що хто-небудь досі так вважає, чи не так?

— Він вважає.

— Будь ласка, — сказала вона, — не могли б ви поговорити зі мною?

Мабуть, я відвернувся від неї, тому що вона поклала свою руку на мою. Я подивився і побачив срібні каблучки на пальці й браслет на руці з трохи потертими блакитними нігтями.