— Ви знаєте, як воно — дивитися так, як я? — спитала я. — Я маю на увазі, я знаю, що ви думаєте, що ви крутий чи щось таке, але ви ж уявлення не маєте, як це — бути такою, як я. Ви знаєте, як легко для мене змусити людей робити те, що я хочу, зробити, щоб їм було незручно? Я тільки й маю зробити, що подивитися на них у певний спосіб, чи стати поруч з ними, чи сунути палець у рот і посмоктати — і я бачу, що вони червоніють, чи напружуються, чи ще щось. Це я робила не заради вас, ідіоте. Я вас задрочувала. Я вас не хотіла.

Він пирхнув, але якось непереконливо.

— Ну, добре-добре, — сказав він. — Якщо ти так говориш, Ліно… Так чого ж ти хотіла? Коли погрожувала виказати нас, коли ти розкричалася так, що твоя мати могла почути — чого ж ти хотіла?

— Я хотіла?.. Я хотіла…

Не могла ж я сказати йому, що хотіла, щоб усе стало, як було. Я хотіла повернутися до того часу, коли ми з Кейті завжди були разом, коли ми проводили кожну годину, кожен день разом, коли ми купалися у річці, і ніхто не дивився на нас, і наші тіла належали лише нам. Я хотіла повернутися до того часу, коли ми придумали цю гру, до того, як ми зрозуміли, що ми можемо зробити. І цього не тільки я хотіла. Кейті теж. Кейті любила, коли на неї дивилися. Для неї ця гра була не просто гра, це було щось більше. Від самого початку, коли я дізналася, і ми сперечалися про це, вона сказала мені: «Ти не розумієш, як це, Ліно. Чи можеш ти уявити собі, як це — мати того, що хоче тебе так сильно, що заради тебе ризикуватиме всім — от, власне, усім. Роботою, стосунками, свободою. Ти не розумієш, як це!»

Я відчувала, що Гендерсон за мною стежить, чекає, що я скажу. Я хотіла б знайти спосіб сказати це, змусити його побачити, що вона тішилася не тільки ним, а й владою над ним. Я хотіла б мати можливість сказати йому оце, щоб стерти цей погляд з його обличчя: от, мовляв, я знав її, а ти не знала, по-справжньому не знала! Але я не могла знайти слів у той момент, та й у будь-якому випадку це було б не все, бо ніхто не міг заперечувати, що вона кохала його.

У мене защемило за очима — такий різкий біль — і стало зрозуміло, що я зараз знову заплачу, і я подивилася на землю, бо не хотіла, щоб він бачив сльози в моїх очах — і тут побачила, що на землі, прямо між моїми черевиками, лежить цвях. Довгий такий, три-чотири дюйми[6], не менше. Я поворухнула ногою, щоб зачепити головку, і натиснула на неї, щоб піднявся другий кінець.

— Ти просто ревнувала, Ліно, — сказав Гендерсон. — Це правда, чи не так? Ти завжди ревнувала. Я думаю, що ти ревнувала нас обох, чи не так? Мене, тому що вона вибрала мене, а її, тому що я вибрав її. А ти не була нікому з нас потрібна. Отже, ти хотіла, щоб ми поплатилися. Ти і твоя мати, ви…

Я дозволила йому поговорити, не спиняла його словесний пронос, і навіть не переймалася тим, що він був геть неправий, бо я тільки й могла зосередитися, що на тому цвяхові, який я підіймала ногою. Я сунула руку під стіл. Марк замовк.

— Вам не можна було бути з нею взагалі, — сказала я. Я дивилася за його спину, через плече, намагаючись відвернути його увагу. — Ви це знаєте. Ви повинні знати, що…

— Вона кохала мене, а я кохав її без тями.

— Ви — дорослий! — сказала я, і далі дивлячись йому за спину, і це допомогло — на мить він озирнувся через плече, і я швидко спустила руку до землі, витягнувши пальці. Із холодним металом у руках я випросталася, приготувалася.

— Невже ви думаєте, це важливо, що саме ви відчували до неї? Ви були її учителем. Ви, блядь, старші за неї удвічі. Саме ви мали вчинити як слід!

— Вона кохала мене, — сказав він знову, принижено. Жалюгідно.

— Вона була занадто юна для вас, — сказала я, стискаючи цвях у кулаці. — Вона була занадто гарна для вас.

Я кинулася на нього, але я діяла недостатньо швидко. Коли я скочила на ноги, у мене рука на мить зачепилася за стіл. Марк кинувся на мене, схопив мене за ліву руку, смикнув її щосили, як він міг, потягнувши мене мало не через весь стіл.

— Що ти робиш? — Він схопився на ноги, усе ще тримаючи мене, і потягнув мене вбік, викручуючи мені руку назад. Я скрикнула від болю.

— Що ти робиш? — крикнув він, вивертаючи її вгору, розтискаючи пальці. Він витяг цвях у мене з руки і штовхнув мене на стіл, запустив руки мені у волосся, навалився на мене всім тілом. Я відчула металевий гостряк проти мого горла, вагу тіла на мені — це, мабуть, Кейті таке відчувала з ним. Блювота підступила до мого горла, я виплюнула її і сказала:

— Вона була занадто гарна для вас! Вона була занадто гарна для вас!

Я повторювала й повторювала це, доки він видавив з мене дихання.

Якесь клацання. Клацне й зашипить, клацне й зашипить — а потім:

— А, ось ти де. Я сама зайшла. Сподіваюся, ти не заперечуєш.

Стара — ота, із фіолетовим волоссям і очима, підведеними чорним, яка стверджує, що вона екстрасенс, бродить містом, попльовує і лається, що її я бачила допіру вчора, вона сперечалася з Луїзою перед будинком — це вона сиділа на вікні, дриґаючи розпухлими ногами.

— Ні, я заперечую! — сказала я голосно, намагаючись не показати їй, що мені страшно, що я досі — нерозумно, смішно — боюся її. — Чорт забирай, я заперечую. Що ви тут робите?

Знову клац-пшшш, клац-пшшш. Запальничка — срібна запальничка з ініціалами Ліббі — вона була в її руці.

— Це… Звідки ви це взяли? Це запальничка Нел!

Вона похитала головою.

— Це її! Як ви взяли її? Ви лазили в цьому будинку, щось брали? Ви…

Вона махнула мені товстою рукою в яскравих перснях.

— О, заспокойся, добре? — Вона обдарувала мене брудною коричневою посмішкою. — Сідай. Сядь, Джуліє, — вона вказала на крісло перед собою. — Присядь.

Я була настільки приголомшена, що послухалася. Я перетнула кімнату й сіла перед нею, а вона покрутилася на вікні.

— Не дуже зручно, чи не так? Могли б трохи м’якше зробити. Хоча дехто може сказати, що в мене своєї набивки доволі! — вона пирхнула з власного жарту.

— Що вам треба? — запитала я. — Чому у вас запальничка Нел?

— Не Нел, це не її, правильно? Ось дивися, — вказала вона на гравіювання. — Бачите? «Л. С.»

— Так, я знаю. «Л. С.», Ліббі Сітон. Але ж насправді воно не належить Ліббі, правильно? Я не думаю, що такі запальнички виробляли в сімнадцятому столітті.

Нікі захихикала:

— Це не Ліббі! Ви думали, що «Л. С.» — це Ліббі? Ні-ні-ні! Ця запальничка належала Лорен. Лорен Таунсенд. Лорен, яка колись була Слейтер.

— Лорен Слейтер?

— Точно! Лорен Слейтер, вона ж Лорен Таунсенд. Стара вашого детективного інспектора.

— Мати Шона? — Я подумала про хлопчика, який іде вгору сходами, хлопчика на мості. — Лорен у тій оповідці — мати Шона Таунсенда?

— Це правда. Господи Ісусе! Щось ти не дуже здогадлива, ні? І це не оповідка, чи не так? Це не просто оповідка. Лорен Слейтер одружилася з Патріком Таунсендом. Вона народила сина, у якому просто душечки не чула. Усе було чотко. Тільки от вийшло так, що копи змусили нас повірити, ніби вона пішла й утопилася!

Вона нахилилася вперед і усміхнулася мені.

— Щось не дуже ймовірно, га? Я й тоді казала, звичайно, тільки ніхто мене не слухає.

Чи Шон дійсно був тим хлопчиком? Тим, на сходах, тим, який бачив, як його матір падала, чи то не бачив, залежно від того, що ви собі думаєте? Чи було це правда, а не тільки твоя вигадка, Нел? Лорен зраджувала чоловіка, пила, була розбещена, погана матір. Хіба це не її історія? Це саме на сторінці з Лорен ти написала: «Бекфорд — НЕ місце самогубств. Бекфорд — це місце, де позбувалися небажаних жінок». Чи саме це ти намагалася сказати мені?

Нікі продовжувала говорити.

— Бач? — сказала вона, тицяючи в мене пальцем. — Бач? Оце я й маю на увазі. Ніхто мене не слухає. Ось ти сидиш там, просто переді мною, і навіть не слухаєш!