Коли я відчула себе зовсім чистою, чи настільки чистою, наскільки це можливо, я пішла до своєї кімнати й сіла на вікно, бо там у мене народжуються найкращі ідеї. Я закурила і спробувала з’ясувати, що мені робити. Я хотіла б запитати в мами, так, я хотіла запитати в неї, але я не могла думати про це, тому що просто від того знову почну плакати, та й що хорошого було б їй від того? Я не знала, чи казати Джулії, що сказав мені Марк. Чи можу я їй довіритися — чи зможе вона зробити все правильно?

Зможе. Коли я сказала Джулії, що мама не стрибала, я очікувала, що вона скаже мені, що я неправа чи божевільна або ще щось, але вона просто прийняла це. Без питань. Наче вона вже знала. Ніби їй це вже давно відомо.

Я навіть не знаю, чи цей гівнюк Марк сказав мені правду, хоча це була б досить дивна вигадка. Навіщо вказувати на місіс Таунсенд, коли можна пошукати ймовірніших винуватців? От узяти, приміром, Луїзу. Але, може, йому й так було соромно перед Віттекерами після того, що він зробив.

I не знаю, брехав він чи казав правду — хай там як, а він заслужив на те, що я сказала йому, що зробила. Він отримав по заслузі.

Коли Ліна повернулася униз, її обличчя і руки були чисто відмиті, вона сіла за стіл і стала жадібно їсти. Потім, коли вона всміхнулася й подякувала, я здригнулася, тому що тепер, коли я раз побачила це, то вже не можу не помічати: у неї усмішка батька.

(Цікаво, чим ще вона на нього схожа? — подумала я.)

— Що сталося? — раптом запитала Ліна. — Ви так на мене дивитесь…

— Вибач, — сказала й почервоніла. — Я просто… Я рада, що ти вдома. Я рада, що ти в безпеці.

— Я теж.

Я повагалася, але все ж спитала:

— Я розумію, що ти втомилася, але маю запитати тебе, Ліно, про те, що сталося сьогодні. Про браслет.

Вона відвернулася до вікна.

— Так. Розумію…

— Він був у Марка?

Вона знову кивнула.

— І ти взяла його в нього?

Вона зітхнула.

— Він дав його мені.

— Чому він дав його тобі? Звідки він його взяв?

— Не знаю… — розвернулася до мене, її погляд був порожній, закритий. — Він сказав мені, що знайшов його.

— Знайшов його? Де?

Вона не відповіла.

— Ліно, ми повинні йти в поліцію, ми повинні сказати їм про це!

Вона встала й віднесла тарілку до раковини. Ставши спиною до мене, вона сказала:

— Ми домовилися.

— Домовилися?

— Він дає мені мамин браслет і відпускає додому, — сказала вона, — а я маю сказати поліції, що збрехала про нього й Кейті.

Її голос був неприродно легкий, коли вона мила посуд.

— І він вважав, ти це зробиш?

Вона підняла худі плечі аж до вух.

— Ліно. Скажи мені правду. Ти думаєш… ти вважаєш, що Марк Гендерсон убив твою маму?

Вона обернулася й подивилася на мене.

— Я кажу правду. І я не знаю. Він сказав мені, що він узяв його в кабінеті місіс Таунсенд.

— Гелен Таунсенд?

Ліна кивнула.

— Дружини Шона? Вашої директорки? Але чому браслет у неї? Не розумію.

— Я теж, — сказала вона спокійно. — Не зовсім розумію.

Я зробила чай, ми сиділи за столом на кухні й мовчки пили. Я тримала браслет Нел у руці. Ліна сиділа обім’якла, схиливши голову, вона майже сповзала під стіл. Я простягнула руку й торкнулася її пальців.

— Ти зовсім знесиліла, — сказала я. — Тобі треба спати.

Вона кивнула, подивилася на мене напівзаплющеними очима.

— Підете зі мною, ну, будь ласка? Я не хочу бути сама.

Я пішла за нею вгору сходами до твоєї кімнати, а не до Ліниної. Вона лягла у твоє ліжко й поплескала поруч із собою по подушці.

— Коли ми вперше приїхали сюди, — сказала вона, — я не могла спати сама.

— Звуки? — спитала я, лягаючи біля неї.

Вона кивнула.

— Щось рипить, стогне…

— І всі ті страшні історії твоєї матері?

— Точно! Я приходила сюди й спала біля мами весь час.

У мене в горлі став клубок, як річковий камінь. Я не могла його проковтнути.

— І я так до своєї мами ходила…

Вона заснула. Я залишилася біля неї, дивилася на її обличчя, яке уві сні було точно як твоє. Я хотіла торкнутися її, погладити її волосся, зробити щось по-материнськи, але не хотіла розбудити її, злякати чи зробити щось не так. Я просто не уявляю, як бути матір’ю. Я ніколи в житті не доглядала дитини. Я хотіла, щоб ти поговорила зі мною, щоб ти сказала мені, що робити, що відчувати. Коли вона лежала поруч зі мною, я думала, що я відчуваю ніжність, але ця ніжність була до тебе й до нашої матері, а в ту мить, коли її зелені очі раптом розплющилися й глянули на мене, я здригнулася.

— Чому ви весь час так дивитеся на мене? — прошепотіла вона з напівусміхом. — Це просто якось химерно.

— Вибач, — сказала я і перевернулася на спину.

Вона взяла мене за руку в замок.

— Це нормально, — сказала вона. — Це по-хорошому химерно. Так же теж буває.

Ми лежали пліч-о-пліч, сплівшись пальцями. Я слухала, як її дихання сповільнилося, потім пришвидшилося, потім знову сповільнилося.

— Знаєте, чого я не розумію, — прошепотіла вона, — чому ви так її ненавиділи.

— Я не…

— І вона теж не розуміла.

— Я знаю, — сказала я. — Я знаю, що вона не розуміла.

— Ви плачете, — прошепотіла вона, простягаючи руку до мого обличчя. Вона змахнула сльози з моєї щоки.

Я розказала їй. Усе, що я мала сказати тобі, я сказала їй, твоїй дочці. Я сказала їй, як я тебе підвела, як я думала про неї найгірше, як я дозволила собі звинуватити тебе.

— Але чому ж ви просто не сказали їй? Чому ви не сказали їй, що насправді сталося?

— Це було складно, — сказала я і відчула, як вона напружилась поруч зі мною.

— Чому складно? Що тут складного?

— Наша мати вмирала. Наші батьки були в жахливому стані, і я не хотіла нічого робити, щоб їм стало ще гірше.

— Але… але він зґвалтував вас, — сказала вона. — Він повинен був сісти у в’язницю.

— Я не так на це дивилася. Я була дуже молода. Я була молодша, ніж ти, не тільки по роках, хоча й це теж. Але я була наївна, зовсім недосвідчена, не знала, що робити. Ми не говорили про згоду на зносини так, як ви, дівчата, говорите тепер. Я думала…

— Ви думали, що те, що він зробив, це нормально?

— Ні, але я не думаю, що сприймала це так, як належить. Чим воно насправді було. Я думала, що зґвалтування — це щось таке, що з тобою робить поганий чоловік, який вискакує глупої ночі в темному провулку, ніж тобі до горла приставляє. Я не думала, що таке роблять хлопці. Школярі, такі, як Роббі, красиві хлопці, ті, які зустрічаються з найкрасивішою дівчиною в містечку. Я не думала, що таке робиться у твоїй власній вітальні, я не думала, що після такого питають, чи тобі було приємно. Я просто думала, що, напевно, зробила щось не так, не досить ясно дала зрозуміти, що не хочу.

Ліна помовчала трохи, але коли вона знову заговорила, її голос був вищий, наполегливіший.

— Добре, може, ви тоді не хотіли сказати їй про це, а потім? Чому ви не пояснили їй пізніше?

— Тому що я неправильно зрозуміла її, — сказала я. — Я абсолютно неправильно її зрозуміла. Я думала, що вона знала, що сталося тієї ночі.

— Ви думали, що вона знала й нічого не зробила? Як ви могли таке про неї подумати?

Як я могла пояснити? Те, що я зібрала докупи шматочки твоїх слів — слів, які ти сказала мені тієї ночі й слів, які ти сказала мені пізніше: «Хіба тобі навіть на трохи це не сподобалося?» — і я придумала історію про тебе, зрозумілу мені, яка дозволила мені жити далі, не озираючись на те, що сталося насправді.

— Я думала, що вона стала на його бік, — прошепотіла я. — Я думала, що вона вибрала його, а не мене. Я не могла звинуватити його, тому що не могла навіть думати про нього. Якби я звинувачувала його й думала про нього, я зробила б це реальністю. Так що я просто… Я натомість думала про Нел.