І тут трапилась подія, від якої кров зупинилась у жилах страждущих дам.
З кабінету долинув розпачливий вереск.
Двері відразу відчинились, і через прийомну прожогом пронеслась бліда як смерть міс Ліліан.
Дами вдерлись до кабінету і побачили там жахливу картину: містер Понеділок, важко дихаючи, нерухомо лежав на шкіряній лікарняній канапці.
Міс Ліліан тим часом скочила до свого авта й хрипко гукнула шоферові:
– Дев’ять Вокс-стріт, 247, помешкання 82. Максимальна хуткість, за розчавлених собак і людей ми платимо втричі.
Автомобіль загарчав, завив сиреною, рвонувсь вперед.
А в кабінеті містера Понеділка вже метушились медичні світила, клацали заслінки репортерських кодаків і квапливо шаруділи знімальні кіноапарати.
За п’ятнадцять хвилин екстрені видання газет метушливо сповіщали:
Далі йшли інтерв’ю з професорами, світлиння анкети й повідомлення про те, що по всіх кіно сьогодні зранку демонструються подробиці нічного випадку.
В цей час Ліліан блискавкою влетіла до батьківського кабінету, кинулась на шию приголомшеному професорові і, вмиваючись гіркими сльозами, гукнула:
– Таточку! Спаси його... інакше я вкорочу собі віку не пізніше четвертої години ранку.
– Кого спасти, доню? – прорипів професор.
– Доктора Понеділка... О, небо! Чверть години тому з ним трапилось таке нещастя... таке нещастя...
І Ліліан, сякаючись, кашляючи й ридаючи, оповіла батькові про те, що трапилось.
Професор почухав лисину й замислився.
– М-да… – заскрипів він. – Справа ясна. Йому треба зробити операцію відмолодження. Ради коханої доні я берусь за це діло.
***
Ще вдосвіта біля ґанку «Великої Національної Лікарні» вишикувались юрби блискучих чепурних автомобілів.
Їхні власниці прожогом вистрибували з моторів і зникали за величезними дубовими дверима.
Грандіозна чекальня не могла вмістити всіх, хто бажав бачити містера Понеділка.
О дев’ятій годині ранку блискуче зібрання чарівних декольте, діамантів, кулонів захвилювалось шаленим потоком: прострибнули чутки, що до лікарні везуть хворого.
За хвилину до операційної кімнати на ношах пронесли жалюгідну подобу лікаря Понеділка, двох орангутангів у клітках, якусь величезну шкляну грамофонну руру, одного цапа, кілька мікрофонів і два десятки знімальних кіноапаратів.
Скрізь по чекальні, серед блідих дам у жалобі, оскаженіло стрибали стурбовані репортери з кишеньковими радіоапаратами в руках.
Редакції газет безупинно приймали радіограми:
– Міс Джейн Портер була в тьмяно-зеленій сукні, з гофрировкою тре-нувель на стегнах...
– Міс Ліліан Вокс перед початком операції кинулась на шию батькові і, ридаючи, продекламувала: «Задушіть ви мене чи задряпайте – перевагу віддам дикуну».
В повітрі повисла тривога. Юрба спинила подих.
З операційної кімнати вибіг з чашкою свіжої крови заклопотаний асистент. Він уже не повернувся назад, бо до нього блискавично підскочив агент Сполученого Радіотелеграфного Концерну, ткнув йому до рук зелено-червоний чек, зірвав з нього і вдягнув на себе халата, вхопив чашку свіжої крови – і вмить зник за дверима операційної.
Звідти зненацька долинули спочатку цапині, а згодом людські зойки. Дві дами знепритомніли. Навкруги коливалася уважна тиша, підкреслювана одиноким жалісним жіночим стогоном та цвіркотінням кіноапарата...
Скрипнули двері.
На порозі з’явився містер Вокс. Витер об халат окривавлені руки.
Юрба закам’яніла.
Шалено застрекотів кіноапарат.
– Прекрасні леді й хоробрі джентльмени! – проголосив Вокс. – Я щасливий, що можу сповістити вас: операція пройшла блискуче. За три дні доктор Понеділок буде здоровий.
Наче важка величезна кам’яна скеля раптом захиталась і з гуркотом обвалилась у море. Грім оплесків струсонув кам’яні мури лікарні. Стогін захоплення роздер тисячі прекрасних грудей. Оскаженілі репортери вхопились за радіоапарати.
– Покажіть нам його! Покажіть нам доктора Понеділка! – загуркотіла юрба.
На порозі показались ноші з відмолодженим містером Понеділком.
Він оперся на лікоть і вклонився юрбі.
За хвилину ноші потонули в морі живих квітів.
ДЕРЖАВНА ЕКСПЕДИЦІЯ
В гавані під особистим доглядом містера Вокса квапливо готувалися до відплиття три пароплави.
Крім гарматних набоїв та рушниць, велетенські підйомні крани обережно спускали в чорні трюми речі першого вжитку, що повинні були довести дикунам користь цивілізації.
Тут були: мишачі пастки, англійська сіль, віск, емалеві горщики, касторка, парасольки, мозольна рідина, англійські пластири, зубочистки, кишенькові гребінці, американські бритви, образи, хрестики, пудра Коті й губні оливці.
Дві найкращі каюти-люкс взяли для себе міс Ліліан та її брат Фред: вони разом з батьком вирушали в далеку мандрівку.
Ліліан їхала з науковою метою: вона хотіла вивчити причини підвищення сердечної діяльности у білих жінок в присутності тубільців племени Понеділка.
– Я ненавиджу рафіновану культуру нашої країни, – говорила Ліліан репортерам. – Я хочу стати ближче до природи й присвятити себе дикунам племени нашого шановного доктора.
Фред, навпаки, прагнув чистого мистецтва: він, як маляр, хотів уловити й передати на полотні пекучий темперамент тропічних жінок.
Брат і сестра взяли з батька слово, що, приїхавши до дикунської країни, вони негайно дістануть для перших спроб по півсотні чорношкірих протилежної стати.
Прийшов день відплиття.
В королівському палаці влаштували прощальний раут на честь Вокса.
Тронна зала виблискувала орденами, зірками, золотими нашивками й молочними дамськими декольте.
Сліпучий гофмаршал, стукаючи жезлом, проплив по залі й протягом виголосив:
– Його величність…
За допомогою двох сановників до зали пропхалась гладка, вузьколоба, незграбна величність. З сопінням вона вмостилася на троні й серед могильної тиші виголосила привітальну промову. Величність стільки мукала, акала, говорила так нудно й повільно, що між двома словами можна було в усіх подробицях згадати своє дитинство, молодість, перше голубе неповториме кохання і навіть скласти коротенького плана життя на найближчі п’ять років.
– Отже, – проскрипіла, нарешті, величність – скін…
Вокс тихенько пропхався до виходу, вийшов до коридору, викурив цигарку, повернувся до тронної зали і побачив, що на кінець королівської промови не спізнився.
– …чив, – сказала величність.
Перша фаворитка короля, в чині генерал-адмірала, підбігла до вікна і граціозно махнула малесенькою ажурною хустинкою.
Вдарив грім салютів.
Загриміли десятки оркестрів.
Вокс урочисто дістав королівські грамоти.
ЕПІЛОГ. В КРАЇНІ ВЕЛИКИХ ОЗЕР
За двадцять день біля берегів дикунської країни об’якорились три військові пароплави.
Допитливі дикуни з радісним гигиканням вкрили берег і в одному з командирів пізнали містера Віл’яма Вокса.