Леонід Чернов
ПРИГОДИ ПРОФЕСОРА ВІЛ’ЯМА ВОКСА НА ОСТРОВІ ЦИПАНГО
![Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго doc2fb_image_02000001.jpg](https://litlife.club/books/291598/read/images/doc2fb_image_02000001.jpg)
ПРОЛОГ. ЛЮБОВ ЦІНОЮ В 23 КОПІЙКИ
![Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго doc2fb_image_03000002.png](https://litlife.club/books/291598/read/images/doc2fb_image_03000002.png)
Блукаючи вулицями індуського селища на Цейлоні, в пишній гущавині кокосових пальм, серед таємничих буддійських капличок, – я цілком випадково, сам того не помічаючи, відійшов від селища і заглибився в джунглі.
Обабіч суцільною непроникавою стіною став первісний пальмовий ліс, переплетений плутаною сіткою ліан. Буйно й дико розрослися якісь чудернацькі кущі, м’ясисті колючі кактуси. Крутилася голова від п’янливих пахощів невідомих велетенських яскравих квітів.
Десь у височині гаркаво ґелґотали строкато-веселкові папуги.
По вітах дерев спритно стрибали полохливі юрби веселих малп.
Зненацька до мене долинуло придушене гарчання.
Таке гарчання в джунглях не віщує нічого доброго. Я сховався за пальмовий стовбур і озирнувся.
Біля входу в хатину закам’яніли одне перед одним двоє індусів. М’язи їхні напружилися, немов сталеві пружини. Обидва загрозливо гарчали й, стиснувши кулаки, люто поводили величезними баньками.
– Ось вона, казкова Індія! – подумав я, переповнений романтичним захопленням. – Ось вона – країна брамінів, факирів, заклинателів змій.
В ту ж мить позаду нерухомих бійців виросла полохлива жіноча постать з величезною ломакою в маленьких чорних руках.
Я ввесь затремтів від романтичного запалу.
– Ось-ось! – вигукнула думка. – Ось воно – вогненне дикунське кохання, непереможна кривава ревність, первісна жага – могутня і пекуча, як со...
Жінка мовчки махнула ломакою, і один з дикунів, ковтаючи повітря, гучно гепнувся горілиць.
– Кінець, – затремтів я. – Чоловіка забито. Кохання перемогло. Тепер коханці стиснуть одне одного в обіймах, і... Ось як цілують в Бенаресі...
Ніяких обіймів я, проте, не помітив.
Весело заверещавши, коханці нахилилися над забитим і почали нишпорити в складках його лахміття. В руках жінки блиснула якась маленька срібна штучка, яку вона відшукала в кишені небіжчика. Сингалезка струнко випросталась і затріпотіла від щасливого реготу.
– Амулет майбутнього щастя палких сердець! – таємниче промайнуло в мене в голові.
Проте, мужчина не виявив особливої радости. Навпаки, він незадоволено гарикнув, розгорнувся, зацідив жінці кулаком в обличчя, а коли та, заверещавши, впала крижем, він діловито розтулив їй кулака й вихопив звідти срібну штучку.
Це була англійська монета, півшилінг...
Зробившись повноправним власником монети, мужчина радісно зареготав, зажерливо притиснув скарба до грудей і, цілком задоволений з себе, зник, відбрикуючись, в тропічній гущавині...
На душі в мене було таке почуття, наче туди вихлюпнули помийницю.
***
Я бачив любов.
Це була екзотична, на европейський кшталт, сильна як смерть любов дикунів, – така любов, що для неї жертвують життям, умирають і вбивають.
І оцінено було цю любов рівно в півшилінги – 23 копійки на наші гроші.
ШЛЯХИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
![Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго doc2fb_image_02000003.jpg](https://litlife.club/books/291598/read/images/doc2fb_image_02000003.jpg)
Зараз, тиняючись у тропічному европейському костюмі серед чорних напівголих дикунів, я пильніше придивляюсь до їхнього життя.
Я бачу зовсім не загадкових індусів, що шмигляють з поштою на англійських велосипедах. Я зустрічаю екс-браміна за кермом тріскучого автомобіля. Я часто-густо натрапляю на покірних, улесливих чорних поліцаїв з кокардами, в европейській формі, з рабськими боязкими очима.
Я спостерігаю, що більшість маленьких чорних індусенят, які бігають до англійської школи й вивчають там закон божий та географію – більшість цих дегенератиків уже носить окуляри.
Купуючи в якогось чорного пройдисвіта пару ракушок або сигарети, я почуваю, що він усю свою уярмлену душу заплює, батька продасть, аби тільки обдурити мене на два пенси.
Блукаючи біля крамниць, я звично відмахуюсь від зажерливого роя тубільців, що намагаються затягти мене до першої-ліпшої крамнички, тикнути брудним пальцем у якийсь різнобарвний мотлох і простягти руку:
– Бакшиш!
Спробуй йому відмовити...
Цей шахрай здійме такий галас, наче я різонув його ножем по горлянці...
Столітній монументальний жрець, звівши руки догори, спеціально для мене молиться своєму Будді, щоб зараз же повернути простягнуту до мене руку долонею вгору:
– Бакшиш!
І коли я подумаю про цих голодних, знівечених імперіалістичною цивілізацією людей – мене охоплює скажена лють проти банків, церков, в’язниць, контор, – проти всієї цієї пожадливої, згубної, безпощадної культури чванливих білих джентльменів у білосніжних тропічних шоломах.
Чому?
А ось чому.
ЧАСТИНА ПЕРША. БІЛА МАЛПА
![Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго doc2fb_image_02000004.jpg](https://litlife.club/books/291598/read/images/doc2fb_image_02000004.jpg)
Ясного рожевого ранку піщаним морським узбережжям вештався голий довготелесий чорношкірий хлопець.
Мугикаючи собі під ніс веселу пісеньку, він безтурботно поляпував себе по стегнах, часом спиняючись для того, щоб по-приятельському підморгнути сонцеві, що сходило.
Саме в цю мить він спіткнувся об щось чорне, м’яке, мокре, незграбне – і сторожко відстрибнув у бік.
– Чорт його знає, – непевно забубонів Кіу-Сіу. – Медуза не медуза, гадюка не гадюка... Треба, про всякий випадок, сповістити своїх...
І побіг.
Ватажок племени дуже зацікавився розповіддю Кіу-Сіу. Випустивши з горлянки войовничий зойк, він ухопив кам’яну сокиру, несамовито замахав руками і разом з Кіу-Сіу прожогом подався до берега.
Юрба дикунів, забачивши ватажкові п’яти, радісно заревла й кинулася слідком, вибрикувала й верещала, смакуючи наперед нову нечувану розвагу.
Дикуни обачно поштурхали таємничу тварину ціпками. Помітивши, що вона не рухається, чорношкірі підійшли ближче. Після пильного огляду виявилось, що загадкова істота є щось середнє між горилою й людиною.
Але що то була за людина!
По-перше, шкіра в неї була не чорна, як у кожної порядної людини. Шкіра була білою, як крейдяна скеля. До того ж, ця істота невідомо чому була оповита якоюсь чорною тканиною. На грудях тканина була біла, а навколо шиї чомусь теліпалася синя з крапками ганчірка. Істота лежала нерухомо, не дихаючи.
– Ей, ви, ледацюги! – заклопотано гукнув ватажок. – Хіба ви не бачите, що це просто біла голомоза горила нової породи? Вона захлинулась, і буря прибила її до берега. Нумо, відкачаймо її!
Дикуни заревіли від захоплення і кинулись відкачувати напівмертву білу малпу.
ЛЮДИНА З ЗАГИБЛОГО КОРАБЛЯ
![Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго doc2fb_image_02000005.jpg](https://litlife.club/books/291598/read/images/doc2fb_image_02000005.jpg)
Очунявши, чудна істота вилупила очі й обвела короткозорим поглядом здивованих рятівників.
– Ей, ви, дикуни! – раптом гукнула вона. – Чому ж ви мене не вбиваєте?
– А навіщо? – добродушно посміхнувся ватажок. – Ти ж не робиш нам нічого поганого. А їжі в нас і так вистачить. Бачиш – кокоси, ананаси, банани...