– Ні, не для їжі, а так. Адже ж дикунам приємно вбивати людей?
– Теж знайшов приємність! Один з наших місяців шістсот тому забив, кажуть, людину. А потім узяв та й завісився... Ти не кусаєшся?
– Я не дикун.
– Значить, не людина? Я хто ж ти – малпа?
– Самі ви малпи. Я – краса і гордість цивілізованого світу, винахідник смертельних задушливих газів, професор Віл’ям Вокс.
– Кого ж ти нищив своїми газами? Хижих звірів?
– При чому тут звіри?
– Ага, значить – отруйних гадів?
– Не гадів, а людей. Під час війни десяток балонів мого газу може винищити цілу країну. Все живе задихається, і країна обертається на пустелю.
– Значить, у вас нема чесного бою, груди на груди?
– Дикуни, – скривися Вокс. – Спробуй, поясни їм, що бій з дрючками є пережиток варварства.
Дикуни глибоко замислились.
– Слухай, чужоземцю, – тихо вимовив Кіу-Сіу. – А тебе не повісили за твої гази?
– Так-так, – хитро хитнув головою ватажок і лукаво підморгнув своїм. – А чому ти обмотаний чорними ганчірками?
– Якими ганчірками? Йолопи, та це ж сюртук.
Тут лише професор з жахом звернув увагу на той ганебний факт, що його оточила спаленіла від цікавости юрба зовсім голих людей.
– О, небо! – сплеснув руками професор. – Т’адже ж ви – зовсім голі, панове. Як же вам не соромно, джентльмени?
Дикуни не зрозуміли всього жаху свого становища.
– А що таке «соромно»? – боязко запитав хтось.
– Сором – це таке почуття, коли... гм!.. коли соромно. От, наприклад, ви голі – і ви повинні соромитись.
– А як же ми маємо це робити?
– Ви повинні обмотуватись якоюсь тканиною. Треба закривати своє тіло.
– Навіщо ж його закривати? Від сонця? Ми не боїмося сонця.
– Не від сонця, а від сорому.
– Значить, ми повинні соромитися свого тіла?
Оглушливий регіт покрив відповідь ученого.
– У нього просто нема десятої клепки, – зітхнув Кіу-Сіу. – Даремно ми його врятували.
Професор учув останні слова, здригнувся, гордовито випроставсь і забуркотів:
– Ага! Я й забув... Ей, ви там! Маєте.
В руці у нього блиснула срібна монета.
– Що це? – запитав Кіу-Сіу. – Подарунок на знак миру?
– Це за турботи. За те, що врятували.
– Подарунок за врятування людини? – ображено скрикнув Кіу-Сіу.
Далі він хотів сказати ще щось, та махнув рукою, відвернувся і, спересердя плюнувши, затерявся серед юрби.
– Слухай, чужоземче, – лагідно сказав ватажок. – Ти просто втомився й виголодався. Через те й верзеш дурниці... Гей, Кара-Пуко! Одведи-но, хлопче, чужинця до вільної хатини, дай йому попоїсти і нехай він відпочине. А тоді ми з ним побалакаємо... – на цім слові ватажок лукаво підморгнув до своїх.
Ті довго стримували себе, надималися, затуляли роти долонями, шипіли й фурхали. Нарешті, не витримали. Стався вибух. Громохкий регіт луною полинув до моря.
Так на березі незнаємого тропічного острова краса і гордість гуманного цивілізованого людства – професор Віл’ям Вокс уперше зустрівся з грубими жорстокими темними дикунами...
ПРОФЕСОР ОБУРЮЄТЬСЯ
Прокинувшись другого ранку, професор побачив, що юрба дикунів, спинивши подих, оточила його з усіх боків. Кожен з дикунів уп’яв цікавий погляд у професорову постать, а деякі навіть стиха верещали від цікавости.
– Добридень, чужоземче, – посміхнувся ватажок. – Як ся маєш? Відпочив?
– Відпочив. Якого дідька треба тут оцим чорномазим?
– Тобою цікавляться. Кажуть, що давно вже ніхто їх так не смішив, як ти.
– Кретини. Слухайте, ватаже. Як у вас тут стоїть справа з сніданками?
– Скільки хочеш. Онде вони на пальмах ростуть – сніданки. А м’ясиво по лісах бігає. Сніданків у нас досхочу.
– Скажіть подати. Три порції.
– Тобто як це «подати»? – здивувався ватаг. – Іди й бери, скільки тобі треба.
– Що значить – бери? Не буду ж я сам, як малпа, дертись на пальми по кокоси або шмигляти по джунглях, шукаючи м’ясива?
– Інакше неможна, – відказали йому – У нас плоди в рот не літають, їх треба запихати туди силою. А птахи – хоча й літають, так не в рот.
– Мені повинні подавати все готове.
– Хто?
– Ви.
– А ти що робитимеш?
– А я робитиму винаходи. Буду сидіти й думати.
– Ти – сидіти й думати, а інші – робити на тебе?... Нічого не вийде, – впевнено сказав ватажок. – Ніхто не погодиться.
– Вибачте, – прорипів учений. – Як це так «не погодиться»? Раби та слуги не сперечаються, коли їм наказують.
– Хто-о?
– Раби та слуги.
– Це ще що за штуковина?
– Це ті, що виконують усю чорну роботу за інших.
– А інші що роблять?
– Не ваша справа. Роблять, що хочуть, думають, відпочивають, розважаються.
– Цього в нас нема. У нас не думають. Відпочивають – це правда. Все життя.
– Чекайте, як же я буду без слуги?
– Так і будеш.
– Та я згоден йому платити. Ось.
Професор вихопив з кишені жменю дрібних срібних монет.
– Бачите? За ці гроші я матиму цілі гори ананасів, кокосів, бананів.
– Смачне? – діловито запитав хтось із юрби.
– Що смачне? – не зрозумів професор. – Банани?
– Та ні. Цяцьки оці, гроші – смачні?
– Дурні. Їх не їдять.
– А що ж з ними роблять?
– Ними платять, віддають їх у ріст...
– А-a, розуміємо... У ріст? Значить, рослина?
– Яка рослина? – роздратовано нявкнув Вокс. – Це метал. Ну, щось схоже на камінь.
Нестриманий регіт, од якого заворушилося листя на пальмах, був відповіддю на його слова. Деякі найбільш смішливі дикуни вже качалися по землі, вхопившись за животи, і плакали від реготу.
– Слухай! – закричав ватажок, захлинаючись од сміху. – Послухай... Значить, ти хочеш, щоб тобі віддавали прекрасні смачні банани за ці ні до чого непридатні білі цяцьки, що їх не можна навіть розкусити? Ну, подумай ти сам: то – спілі запашні банани, а це... тьфу! – та й годі!
– Ха-ха-ха!
– Хі-хі-хі!..
– Хо-хо-хо!..
Того ж дня Віл’ям Вокс власною персоною, крекчучи, лазив на пальму по кокоси й бігав до річки напитися.
Реготали лише жінки та хлоп’ята, бо більшість чоловіків пішла в ліс – шукати якогось цілющого коріння від болів у животі.
Болі в животі були наслідком безупинного реготу протягом останніх двох днів.
ВОЖДЬ СОРОМИТЬСЯ СВОЄЇ НЕКУЛЬТУРНОСТИ
Віл’ям Вокс постановив зовсім не розмовляти з дикунами до того часу, доки не буде закінчено вдосконалений стріломет, за допомогою якого професор сподівався порозумітися з чорношкірими.
– Вони в мене затанцюють! – скреготав зубами Вокс. – Я їм тоді поясню, що таке слуги.
Оповивши стегна широким листям (сюртук, на жаль, прийшов до остаточного занепаду), професор прийшов до ватажка й похмуро запитав:
– Слухайте, ви там, чорношкірий. Де у вас тут дістають дозвіл на будування хати?
Чорношкірий, не зрозумівши, витріщив очі й знизав плечима.
– Я хочу побудувати собі лабораторію, – пояснив професор.
– Ну й будуй собі на здоров’я – погодився вождь.
– Але я хочу дістати дозвіл.